Після того, як фронт пересунувся на Захід найважливішими завданнями перед місцевими органами радянської влади були: організація якнайширших лісозаготівель та якнайшвидший розгром загонів (сотень) УПА.

З першим завданням комуністична влада справилась досить вправно. Вже на початку 1945 р. лісгоспи заготовили і вивозили ліс з гір: Йересілка, Гиги, Свинєнки, Явірника... Під лісгоспівський контроль було взято полонини, котрі й при польській окупаційній владі (до вересня 1939 р.) належали до державної власності. Це полонини: Погар, Щівки, Лісневе, Буковинка, Сигалка, Гордя, Товстий. На них здавна, під час літування, ватагами були корінні гуцули з родини Поповичів, Маджаринів, Стефанюків. Але плодами їхньої нелегкої праці (як і інших жителів Микуличина) прагнули розпоряджатися інші - ті, хто силою зброї встановлював свою владу, свою мову, свої порядки... Що стосується характеру бойових дій УПА проти комунютичноівлади І Ялицях Микуличина, то про це можна написати цілу книгу. А, мож сказати й коротко. Партизани-повстанці старались зберегти свої зорои формування, свою підпільну мережу для рішучого моменту, котрий

мав настати: або під час (як тоді гадалось) спільного повстання різних поневолених комуністами народів, або з початком нової війни між Заходом та СРСР.    

Тактикою ОУН-УПА на Яремчанщині було - незначними силами поширювати свій вплив на щораз більшу кількість населення, бойкотуючи при цьому, по можливості, всі заходи та розпорядження радянської влади. Ще одним завданням було - створювати резервну матеріальну базу для можливості розширити звідси збройну боротьбу на інші райони, зокрема на Закарпаття.

Зрозуміло, що репресивні органи комуністичної влади не збирались очікувати, коли "бандерівці" зосередять великі сили. Відразу після "визволення", на повну силу почав діяти чекістський "Смерш", НКВС, МДБ. Використовували вони, спочатку, ще довоєнну агентуру, а нещадним терором та підкупом формували новий контингент донощиків та зрадників. Багатьом селянам Микуличина, особливо віддалених присілків, таких, як Поломистий, було спалено хати тастодоли, декотрі загинули у вогні, рятуючи свій домашній скарб. Ці терористичні акти здійснювали загони "Смершу" (смерть шпіонам), щоб залякати і помститись тим сім'ям, чиї сини і доньки уникали мобілізації, або перебували в УПА, не бажаючи потрапляти у фронтовум'ясорубку.Незабаром розпочались варварські зимові депортації цілих сімей і родин на Сибір, в Казахстан. Всього (з кінця 1944 до кінця 1948 р.р) було вивезено на спецпоселення 186 мирних жителів села. Багатьох молодих людей було засуджено за сприяння повстанцям, наприклад, родичі Стефанюка Івана Михайловича (1919 р.н.): рідна сестра Василина (1925 р.н.) була засуджена в 1945 р. на 10 років ув'язнення, а брат Юрій (1929 р.н.) був відправлений на спецпоселення. Не бралось до уваги, що їх старший брат воював в той час з фашистами.

З початку 1948 р. терористичними методами засновується в селі перший колгосп імені В.І.Леніна, головою котрого призначають Михайла Юркевича. Але, не встигши покерувати й кілька місяців, Юркевич гине від кулі патріота в самому центрі села. Даний атентат здійснив Вередюк Василь Дмитрович ("Джуга"), разом із Павлом Щербаківим (родом із Середнього Березова). Ці двоє повстанців перебували окремо від боївки "Шугая", однак, як і багато інших, виконували його накази. Всього, на території села* діяло понад 50 повстанців, підпорядкованих районному керівництву ОУН. ^Наступним головою колгоспу комуністичне керівництво призначилонрррквського Юзефа, бо з корінних жителів, бажаючих на ту посаду, не знайшлось. Зате членами новоствореного колгоспу, в першу чергу, вдалось набрати (для формальної кількості) людей старшого віку, слабосильних жінок, інвалідів - така з них була й віддача. А кращих, заможних господарів, таких як Гундяки, Онучаки (котрим належали навіть окремі полонини - Гундякова, Свинєнка) - було репресовано. Сталіністи дійшли до того, що палили приватні пасіки.

Після загибелі основного ядра повстанців, колективізатори в селі зовсім знавісніли. І хоч коло худоби та заготівлі колгоспного сіна працювали приватні люди по найму (тобто, не члени колгоспу) однак, хто з селян відмовлявся найматися на сінокіс - в того забирали все сіно. Багато людей стало ховати свої копиці в лісі, але й там його знаходили й забирали без всякої компенсації. Ну чим не кріпацька панщина, проти якої так завзято виступав ще Тарас Шевченко?!

Кожен господар-приватник мусив здавати "контингент": м'яса 60 кг, молока 300 л (в рік), зерна (вівса, жита) не менше 15 кг, а ще яйця, вовну та багато іншого. Якщо в господарстві чогось цього не було (а таке траплялось часто), то господар мусив йти в неділю на ринок і обмінював чи купував те, чого не вистачало, (нерідко залишаючись в значному програші). Хто вчасно не здавав "контингент", в того могли конфіскувати господарство, або за "саботаж" вислати з сім'єю на спецпоселення в Сибір.^Окрім колгоспних повинностей та "контингентів" (котрі інколи, навмисне подвоювались і т.д.), держава стягувала протягом року з усіх працюючих ще й позику, в розміні півтори ставки місячного заробітку, а зарплата і так була мізерною -людям не вистачало на найбільш необхідне.

Взимку, кожна трудоспосібна жінка була зобов'язана заготовити по 10 метрів кубічних ділової деревини (для порівняння: 60 метрів кубічних - це вагон лісу), хоч цю норму міг по домовленості виконати за Веї і хтось інший. На лісоруба виділялось по півбуханки хліба (глевкого й чорного), за котрим ще потрібно було вистояти їхнім дружинам по дві-три години в черзі, нерідко у значні морози, бо й такого хліба часто не вистачало для всіх робітників. А зарплата, протягом 1950- I років складала у простого лісоруба лише 25 крб. На місяць. На багатодітні сім'ї не давалось тоді ніякої допомоги (винятком були сироти фронтовиків).               "}

Не стільки було з таких робітників запомоги, скільки людської муки, травм та каліцтва, а в першу чергу гинули, ламали ноги коні, котрі звикли тільки до рівнин. Заможні ґазди з тих районів привозили для лісу майстрів, бригадирів: буряк, самогон..., і так відкуповувались від цієї немудрої повинності, а інші збувалися здоров'я, нерідко й життя. Працювати треба було не дивлячись на погоду: у дощі й морози, вітри й сніги, практично, без всяких механізмів.

Красномовним є факт про існування "Народного дому" в Микуличині, із залом на 450 місць. В цій величній, в гуцульському стилі, двоповерховій будівлі містилась ще в 30-х роках сільська гміна (управа). Коли на початку 50-х років сільська влада (Козьмейчук та Тарнавська Стефа) взялися було за ремонт незначних пошкоджень (тоді це був Будинок культури села), то незабаром нічна пожежа знищила будівлю до тла.

^Пробували посадові особи (щоб уникнути покарання), все списати на ще жевріюче тоді підпілля ОУН, але їх це не порятувало від суворої кримінальної відповідальності.        

Важко зрозуміти, чому в радянської влади, котра показово, ніби піклувалась про "культурний розвиток трудящих" - не знайшлось можливості відбудувати рівноцінну споруду тій, котру було побудовано ще за польських окупантів. Бо ж у часи Сталіна, кожного дня на вузькоколійці (довжиною 23 км, а потім внаслідок повеней — 19 та 16 км) вивозилось по 300 метрів кубічних, а якщо врахувати автотранспорт, то з села вивозилось біля 500 метрів кубічних ділової деревини в день! Відкиньмо 7-8 днів, тодішніх державних свят, то за рік отримаємо цифру біля 180 тис. метрів кубічних, в основному будівельної деревини! Натомість на соціально-культурний розвиток села уваги зверталось дуже мало, гуцульська культура і традиції занепали. В спадок залишилась зруйнована екологія, покалічена духовність. Тільки підпільні клітини греко-католицької церкви подавали людям промінчик надії на якусь справедливість, породжували бажання протистояти тоталітарному злу.

За часів правління Микити Хрущова (1955-1964 роки) місцевих селян, котрі мали бажання вести особисте господарство, також обкладали своєрідним контингентом здачі державі продуктів харчування, що відбивало у людей охоту від господарювання. Наприклад, потрібно було здавати, за невигідними приймальними цінами: 250 л молока, 150 яєць, 60 кг м'яса (на рік), на коней накладався податок 500 крб. (в цінах до грошової реформи 1960 p.), а про корми для худоби не могло й бути мови, на той час - це був величезний дефіцит.

Приватні сади доводилось вирубувати, бо через несправедливі податки від них було більше втрат, ніж прибутків. Отже, люди стали "тікати від землі" в міста, дорізували ту худобину, котра ще залишилась

у господарствах за часів колективізації. Восени 1964 року тривало хронічне масове недоїдання серед населення, котре особливо посилилось після повторної посухи й неврожаю зернових. Невдоволення населення своїм постійним напівголодним існуванням сягало небезпечної межі, уряд застосовував нові репресії проти всіх хто насмілювався, хоч якимось чином протестувати (пригадаймо розстріл голодних робітників у Новочеркаську 1962 р.).       і

Ось один яскравий приклад того часу. Простий микуличанин Щерб'юк Микола Михайлович був арештований на 15 діб "за антигромадську поведінку", бо посмів прилюдно поставити два саркастичних запитання до представника влади: "Що то за похоронок, що за фірою йдуть стільки людей?" (фірман віз в магазин довгоочікуваний житній з бобовими добавками та кукурудзяний хліб), а друге запитання було: "Ви так Україну спахали тракторами, солярка в землю не впитується?". Тільки зняття з посади Генерального секретаря КПРС М.С.Хрущова врятувало Щерб'юка від подальшого судового переслідування. Не дивно, що як розформований у 1964 році колгосп, так і радгосп імені М.С.Хрущова жителі Микуличина, хоч стихійно, але наполегливо бойкотували, навіть віддаючи в користування іншим селам частину своїх земель (полонин). До цього часу багато приватних господарів було переселено в центр села, а їхні угідді засаджені лісом.

Яремчанський автопарк був заснований в березні 1956 року. Першим директором був Аверін Володимир Михайлович (росіянин). В автопарку працювало біля 350 чоловік, як жителів села, так і з навколишніх сіл. В 1963 році (березень) пройшло об'єднання з Надвірнянським АТП, і в селі залишилась автоколона, на чолі з місцевим жителем Киселюком Іваном Олексійовичем, в якій працювало близько 200 чоловік. Працівники автоколони обслуговували всі санаторії Яремчанського куща, Яремчанський курорторг, Делятинський харчокомбінат, Микуличинський лісопункт, а також обслуговували населення району й області пасажирськими перевезеннями (25 маршрутів - приміські та міжобласні). Автоколона функціонувала до листопада 1996 року. За цей період її очолювали: Герніченко Володимир Миколайович, Сєдов Іван Васильович, Гоцул Анатолій Прокопович, Годованець Іван Васильович, Киселюк Ганна Петрівна. |

В 70-х роках XX століття побутове життя селянства в якійсь мірі полегшилось. Хоч режим (Політбюро ЦК КПРС) Брєжнєва - Суслова взяло курс на пришвидшену русифікацію (в першу чергу українців та білорусів), тоталітарний режим імперії був змушений вдавати на

міжнародній арені, що з моральної сторони він кардинально відрізняється від сталінсько-хрущовського режиму. Різниця справді була, але в корисливості та розхлябаності тодішніх комуністичних керівників середньої та нижньої ланок управління. Розклад суспільної моралі йшов "з гори суспільства", від самих верховодів комуністичного режиму. Розвиток "курортно-туристичної індустрії" в повній мірі охопив тоді Яремчанщину, хоч в селі Микуличині сфера відпочинку обмежилася тільки кількома сезонними піонерськими таборами.

Найвіддаленіші присілки: Поляниця (12-15 км від центру села) та Великі Погари (8-9 км), аж до недавнього часу залишались без електроенергії. Але не можна сказати, що для розвитку Микуличина держава нічого не робила - соціально-побутовою сферою село не поступалось середнім показникам гірських сіл, проте, як для курортної зони, то розвиток був надто скромним. Зате, було засновано і розбудовано аж 4 лісництва: Поляницьке, Микуличанське, Підліснівське, Ямнянське - загальною площею 14029 гектарів, два останні належать до заснованого в 1980 році Карпатського національного природного парку (КНПП). Загальна ж площа Микуличинської сільради 15726 га.

Це одне з найбільших за територією сіл на Україні. Головами сільської ради в післявоєнний період були: Яремчук Петро, Новакова Марія, Козьмейчук Юрій, Бойко Юрій, Філяк Петро, Крохмаль Микола, Онутчак Василь, Михайлюк Василь, Онутчак Михайло, Годованець Іван, Яремчук Іван, Онутчак Ганна. Тепер знову сільську раду очолює Яремчук Іван. Нелегко керувати таким великим й оригінальним селом, тому кожному, хто береться за таку клопітку справу, хотілось би побажати успіхів.

В 70-80-х роках XX століття велика частина населення Микуличина знаходила вихід із усе більшої проблеми працевлаштування у сезонному та вахтовому заробітчанстві. Та й не дивно, бо платня, наприклад, прибиральниці (санітарки) складала в 70-х роках все ті ж 25 крб., а кілограм м'яса на базарі коштував 10 крб. Таке життя не сприяло зміцненню сімей, багато людей, особливо молоді, потрапляли у вир пияцтва, розпусти, кримінальних пригод. Як і в інших селах, багато людей вкоротило собі через це вік, не знайшовши при системі "розвинутого соціалізму" належного застосування своєму таланту та здібностям, котрими від природи щедро нагороджені жителі наших гір. Традиційно проводиться випас худоби на полонинах села. Ватагами на цих полонинах є мешканці Микуличина Гуцуляк Богдан, Поповичі

Василь та Богдан.

Були цікаві проекти побудови в селі філії електронного чи якогось іншого заводу (на багато сотень робочих місць), але бюджет СРСР вже

тріщав. Стара система господарювання не виправдовувала себе, люди ставились до державного майна, як до чужого, а на низькооплачувану працю дивились, як на примусове покарання. В першу чергу, серед народу потрібно було посіяти зерно правди й справедливості. Першими ластівками вільної праці стали кооперативи, найбільш відзначилось серед них підприємство "Дари Карпат", котре розпочало працювати ще в 1988 році.

В 1990 р. жителі села взяли активну участь в перших демократичних виборах, в січні 1991 р. в акції "живого ланцюга Злуки", а трохи пізніше в загальнонаціональному референдумі та виборах Президента України. Дуже активну участь у всіх демократичних перетвореннях в селі брав Богдан Герасим'юк та його підприємство "Дари Карпат", котре першим на Україні здобуло статус приватної фірми (12.09.1990 р.). В даній фірмі, на той час працювало понад 150 людей, а найнижча зарплата складала 370 крб... Тут діяв перший осередок НРУ, фірма спорудила Могилу в присілку Поляниця, в честь воїнів УПА, котрі загинули в бою з німецькими загарбниками. Також фірма побудувала частину асфальтної дороги на дільницю Країщі, хату для інваліда Захарчука Миколи Петровича, виділяла кошти на лікарню в Яремчі, на автостанцію в Микуличині, на ремонт Будинку культури, на допомогу бідним, на церкву, на підтримку демократичних газет та журналів в області (зокрема, на газету "За незалежність"). Продукцію фірми "Дари Карпат" знали по цілому колишньому СРСР. Хоч в пізніші роки, випускаючи плодоконсервну продукцію фірма зазнала великих труднощів, але її власника - Богдана Герасим'юка люди неодноразово вибирали депутатом в сільську та міську ради.

|ф І в даний час є в селі ініціативні люди, які не забувають про рідний Микуличинще ті, хто трудиться на відповідальних посадах, зокрема, -Яремчук Василь Петрович. З його ініціативи: збудовано міст на присілок Ділок, переобладнано комп'ютерний клас по євростандартах (при підтримці покійного Миколи Шкрібляка), подаровано 3 дзвони для церкви (Президентом Міжнародного Київського науково-технічного університету академіком Бугаєм Юрієм Миколаєвичем, Героєм України, головою Волинської облдержадміністрації Французом Анатолієм Йосиповичем, начальником Держдепартаменту пожежної безпеки МВС України, генерал-лейтенантом внутрішньої служби Ревою Григорієм Васильовичем), ведеться будівництво дзвінниці (автор проекту - директор Івано-Франкшської філії НДІ "Діпромісто" Турш Василь Іванович), пам'ятника Т.Шевченку (автор - член Спілки художників України, лауреат Шевченківської премії, Вільшук Василь Михайлович) та шосейного моста до школи.

Як зауважує в своїх працях видатний вчений і громадський діяч Володимир Кубійович (1900-1985), редактор "Енциклопедії

Українознавства": "Ворохта та Микуличин були колись (виключно авт.) українськими селами, але з розвитком лісової промисловості та курортної зони відбувся приплив поляків та євреїв". Професор Кубійович подає наступні цифри перепису населення (на початок 1939 р.): у Микуличині з 4960 жителів українцями були 4070, а у Ворохті з 2700 чол. українцями було лише 1200 чол.     |?

Внаслідок демократичних подій Другої Світової війни та післявоєнного періоду, населення Микуличина стало майже виключно українським і в 1989 р. налічувало 5600 жителів. А вже за даними перепису 2001 року - лише 4900 жителів. Є над чим задуматись усім патріотам рідного краю. Бо маємо сумний приклад високогірної сільради Бистрець (населення 700 чоловік) у Верховинському, де за останні роки випускниками місцевої дев'ятирічної школи було лише по 5-8 чоловік. Молодь виїжджала із села, яке "не має перспективи". Щоб подібного не сталось і в нас - потрібно гуртуватись всією громадою навколо своїх депутатів, думати, наполегливо працювати в соціальній та патріотичній сфері. Тоді в житті великого і славного Микуличина відкриються нові горизонти.