Як згадують Бойко-Грицюк Явдоха (1929 р.н.) з Поломистого і Вередюк-Мироняк Василина (1928 р.н.) з Підстрому, радянські війська появились у цьому присілку 27 вересня 1944 р. Вони тоді наступали на оборонні позиції мадярів, що проклали окопи вздовж гірського хребта Ліснови. Наступ вівся в урочищі Копчин одночасно по двох напрямках: у Млині в сторону „лінії ер" та у Вільховатій по хребетному Іхилу „Чута". Мадяри були вибиті з окопів і звідти радянські війська попри гору Діл вступили у Ворохту. Вбитих у цьому бою солдатів поховали у Копчині у двох могилах, висипаних у підніжжі схилів у вигляді зрізаних пірамід розміром 2 х 5м висотою їм. На них тепер лише ростуть самосійні смерічки. За 55 років існування радянської влади „слідопити" не спромоглися поставити хоч би якісь надгробні знаки на цих „братських" могилах. Солдати ці впали у бою з переконанням, що виконують роль визволителів від фашизму. І такими зустрічав їх народ, заляканий і знекровлений гестапівським терором. А насправді його замінив терор ще більше садистський та рсовіший. Вже тоді за спинами тих, хто жертовно проливав кров за знищення німецького фашизму, йшли війська НКВС, яким був даний Мфквою 23.06.1944року „цілком таємний" наказ щодо населення іраїни, текст якого наводить Т.Бурнашов у книзі „Червоний терор на (Іраїні" (2000р.). Основні вказівки цього наказу такі:

„...Вислати в окремі краї СРСР усіх українців, які проживали під адою німецьких окупантів... виселення проводити тільки вночі і раптово, щоб не дати заховатись іншим...".

Ось такі знову „братські" обійми ніс українцям після гестапівського ^Визволителя" з Заходу чекістський „визволитель" зі Сходу.

Як згадує Годорак Василь Андрієвич (1932 р.н.) виселення „в окремі краї" почалось в Микуличині на Покрову, 14 жовтня 1947року. Випав и тоді глибокий до одного метра сніг. Але це не зупинило 15 енкаведистів, які в снігах пробивали дорогу, щоб „раптово" взяти найгрізнішого „саботажника" радянської влади — вдову Скірчук Олену Іванівну, яка жила з донькою Марією в єдиній на високій горі Грунь Ставівській хаті. її чоловіка Василя розстріляло німецьке гестапо разом з одинадцятьма лісорубами лише за те, що в їх присутності був переодягненим у жінку вбитий бандерівцем на Сколові у паровозі вузькоколійки їхній інформатор.

„Собирайся, пойдьошь с нами!" скомандували вдові. Зібрала щось у клунок, взяла за руку донечку і під супроводом 15-ти штиків побрела снігами у село „на бараки", де був гарнізон. Весь її „саботаж" був у тому, що, як хтось доніс, до неї в хату заходили бандерівці погрітися. Запроторили Скірчук Олену у далеку Караганду копати вугілля в шахті. Двоє її дітей виростали у наймах в чужих людей Микуличина.

Крім неї вивезли „в окремі краї" з нашого села Киселюк Марію (дячиху) з малими дітьми з Малої Голиці, з Палениці Чемигівської -Варцаб'юк Варвару з донькою, старого Варцаб'юка з дітьми, Куровського Миколу з жінкою Анною з Бойчуків, Кошута Федора, вдову Білейович Катерину з Голиці, родину Томашевського Дмитра (Марійчиних), Стефанюка Миколу Андрійовича, Волощука Андрія Олексійовича з жінкою та 4-ма дітьми... Серед них був і найбільший куркуль Микуличина - Маджарин Іван Михайлович, бо тримав „аж"2 корови, бика і овець.

Але Бог добрий. Не виконали енкаведисти в повноті завдання Сталіна. Мабуть, не стало їм вагонів — „телятників", щоб вивезти зі своїх домівок „усіх українців". А потім, з 1953 року настала хрущовська політична відлига. Припинились масові репресії. Навіть випустили із тюрем деяких політв'язнів, переглянувши судові справи. Але генеральний секретар Брежнєв затужив за сталінськими порядками. Ставить основним ідеологом шовініста Суслова, який ввів вишуканіогу щодо методів нищення української духовності систему психологічного і репресивного впливу на свідомість населення.

В хід пішов войовничий атеїзм, боротьба з „местничеством", тобто, викорінення народних звичаїв і традицій, переслідування людей за любов до рідного краю, його мови і культури, насичення кадрами із Росії всіх установ та організацій і, навпаки, висилання випускників місцевих вузів на роботу за межі України, недопускання до керівних посад місцевих кадрів, обов'язкове ведення службової переписки та інформації лише російською мовою і щоденне втовкмачування всіма засобами інформації, що якби не „старший брат", то українці взагалі не змогли б жити на цьому світі. Отже, було планове поглинання українства російщиною. Усі мали стати „советским народом*', у якого „мой адрес не дом и не улица, мой адрес Советский Союз" і бути безпам'ятною отарою з погоничем із Москви.        і,Це був найвразливіший удар по українству, по його національно-духовних основах. Бо безпам'ятними щодо своєї історії, свойого роду і мови стали не прості щодо місця в радянському суспільстві люди, а якраз ті, кого ідеологічно одурманювали під час навчання у вищих навчальних закладах і які через особисте лінивство, або страх бути репресованими не хотіли собі вияснити, де правда, а де кривда.