В центрі Івано-Франківська до площі, на якій стоїть пам'ятник польському не шовіністові, поету Адаму Міцкевичу, примикає приміщення обласної філармонії. На його стіні прикріплена таблиця з написом: "В цьому будинку в кінці XIX на початку XX століття виступали корифеї українського театру Марія Заньковецька і Микола Садовський та оперні співаки зі світовим іменем Соломія Крушельницька та Олександр Мишуга".

Але ще нема на тому будинку таблиці з написом, що в ньому розстріляло, а хто лишився живий арештувало гестапо артистів та глядачів антифашистської п'єси "Шаріка". Нема ще напису також про те, що в його театральному залі 17 листопада 1943 року відбулося показове гітлерівське судилище над 27 українцями-патріотами, членами' ОУН-УПА.

Репресіями фашисти хотіли залякати народ, який під проводом ОУН масовим спротивом піднявся проти коричневого окупанта в кованих чоботях. Після того, як гітлерівці арештували в 1942 році весь головний провід ОУН області на чолі з С. Бандерою через те, що уряд Я. Стецька своєю постановою оголосив про відновлення Української Держави, схоплювали повсюдно членів ОУН. За даними музею визвольних змагань Прикарпатського краю 14-15 вересня 1941 року німці арештували майже весь провід ОУН області. З того часу систематично проводили арешти і розстріли в тих селах і містах, українська партизанка знищувала фашистів та їх прибічників. Прислужували їм провокацією і попутньою інформацією для ліквідації оунівського підпілля також агенти московських спецслужб, які були залишені в 1941 році на наших теренах. Вони втиралися в довіру цього підпілля і здавали гітлерівцям його членів, приписуючи їм провокації, які самі здійснювали.

Так було і в Микуличині. За спогадами повстанця УПА Гринюка Юрія Васильовича (1922 р.н.) в мережу відділів УНС, створюваних для протидії німцям, втерся зрадник в чині обласного СБ - "Дик". Мабуть саме він доручив "Пожерату" створити микуличинську боївку. А "Пожерат", як пізніше було виявлено, був завербований енкаведистами за "перших совітів". Своєю "боїкою" він зробив розправу в Микуличині не над польськими шовіністами, а над родинами політично мирних поляків і цим відразу вбив трьох вовків: по-перше, викликав від таких "бандерівських" дій відразу у населення, по-друге, - спровокував гестапо на арешти членів ОУН в Микуличині, по-третє, б доказував членам своєї боївки, який він "безпощадний до ворогів".

Жителі села Микуличин Яковів-Шимко Марія (1925р.н.), Павлюк Павло Федорович (1910 р.н.), Гонтарюк-Кацуляк Євдокія Михайлівна висловлюють припущення, що саме від "Пожерата" гестапо одержало донос про те, хто в Микуличині є членом ОУН, бо вже другої днини, після розправи над поляками, гестапо арештувало людей, які не мали ніякого відношення до боївки, яка цю розправу провела, а саме: надлісничого Євгена Полотнюка, секретаря гміни Петра Личковського, братів Івана та Володимира Кацуляків та інших. Дізнавшись про ці арешти, зникли з села працівники лісництва Ярема Кузьмак і Володимир Поліщук, які вели інформаційну роботу в місцевому осередку ОУН.

Арештованих микуличинців в результаті цієї провокації та ще декількох підпільників ОУН з Надвірної - всього 10 чоловік - гестапо розстріляло біля залізничного переїзду у Ворохті, зігнавши на це видовище для остраху місцевих жителів. "Перекажіть родині в Микуличин, що тут я гину за Україну!" - крикнув до натовпу один із страчуваних - Петро Личковський і впав прошитий гітлерівськими кулями. На його парубоцьких грудях забагрянилась кров'ю вишиванка, яку подарувала йому на заручинах дівчина Олена Полатайко, бо мала йти з ним до шлюбу через день. Не дочекалася і ще довго не знала, що загребуть тіло її нареченого гестапівці біля потоку урочища Лазорське, що між Ворохтою і Татаровим.

В результаті цього розстрілу місцеве підпілля ОУН було майже зліквідоване. Попередньо його знекровили енкаведисти в 1941 році. Це дало змогу "Пожерату" діяти без контролю зі сторони ОУН, самочинно розправлятись з людьми, які щось негативне про нього знали, а це, в свою чергу, викликало ненависть людей до бандерівців, що і мав у своїй енкаведистській меті здійснити "Пожерат".

Гринюк Юрій Васильович вважає, що саме за завданням більшовицького агента "Дика" карна боївка СБ - Бориса провела з боївкою "Пожерата" розправу над родичами Маджарика, Романюка і Дедерчука ніби за те, що вони відмовились іти в бандери і спалили їх хати. Григорович-Скучак Василина Василівна (1927 р. н.) твердить, що зганьбили в селі чесне ім'я бандерівців, також окремі групи грабівників, які, видаючи себе за бандерівців насильно забирали у людей цінні речі і продукти. їх попереджував "Шугай", щоб або йшли в його боївку, або ставали до легальної праці і не кривдили людей, знедолених війною та голодом. "Шугай" очолив микуличинську боївку після того, як боївкарі розпізнали зрадницьке хутро "Пожерата" і самі

зліквідували його.

1 листопада 1943 року масовий здвиг людей з Микуличина, Березова» Текучі і Космача урочисто ховав біля висипаної високої могили Палениці Чемигівській трьох повстанців, що впали на горі Куражун у бою з німцями. А через день німці почали акцію терору в цьому присілку. Про це так розповіла Гонтарук-Кацуляк Євдокія Михайлівна. ".. .Наїхало в Паленицю повно німців. Наступали великими групами з різних сторін на вишкільний табір повстанців. У "Бандербургу", як називали німці вишкільний табір, нікого не застали і спалили його. Тоді стали арештувати всіх, кого застали вдома, чи зустріли в дорозі. Вивели з хати мого тата, маму, брата Дмитра, сестру Анну і мене. Вигнали людей з інших хат і прикладами заставляли сідати на платформи вузьколійки. Плакали діти, в страху дрижали оточені озброєними солдатами люди, горіло 5 хат, підпалених німцями, в тому числі і хата "Пожерата", який очевидно знав, що буде ця німецька карна операція, бо за два дні до цього перевів у сусіднє село свою сім'ю. Поруч з колійкою спопеліла наша хата, стайня і пасіка. Худобу арештованих людей солдати забрали. Нас на платформах обступили німці з автоматами і звезли в село. Звідти, на другий вечір - у Станислав. Там мене, сестру і маму тримали в тюремній камері №23.1 почались допити. Мене, дитину питали чи тато робив двері і вікна, чи багато хліба пекла мама. Тобто, німці знали, хто чим допомагав повстанцям. Видно, якийсь сексот їм про це доніс.

Десь через два тижні взяли декілька жінок і мене прати білизну, яку гестапо заставило ув'язнених зняти з тіл страчених після суду людей. Вчителька з Микуличина Капустяник, якої чоловік Володимир, також учитель, був замордований більшовиками ще в 1941 році, пізнала і показала мені вишивану сорочку з вузьким вишиттям, яку носив війт села Гундяк Микола Миколайович. Ця вишиванка була пробита трьома кулями і в тих місцях були великі рани крові від ран, одна з яких дуже її закривавила.

Такий закривавлений одяг, серед якого було багато гуцульських вишиванок, ми прали, сушили і складали в паперові мішки. Там таких мішків було безліч: у бездушного німця така "ощадливість" була важливішою, ніж чуйність до людей, їх життя. Там я знайшла і хустку, якою мій тато зав'язував собі хворе горло, а одягу його не було. Пізніше, коли мене і сестру як малолітніх, але вже зі знищеними нервами, з тюрми випустили, мені розказував Стефанюк Андрій, що відбувалось тоді поза тюрмою.

Над нашим війтом Гундяком Миколою та ще 260-ма членами ОУН, арештованими в різних місцевостях області, влаштували гітлерівці показовий суд. Гундяка Миколу звинуватили в тому, що він виховав борцями за волю України двох синів - січовиків Карпатської Січі, що

не доніс гестапо про наявність вишкільної школи УПА в Збанулці, що як війт видав документ, який зобов'язував пароха села о. Луціва відслужити в Палениці заупокійну панахиду над гробами трьох повстанців УПА. 17 засуджених до страти гестапівці вивели зі суду, прив'язаними кайданами до одного ланцюга. Біля божниці заставили інших в'язнів розібрати бруківку, викопати ями і встановити в них 9 стовпів. До тих стовпів прив'язували по одному з засуджених. По три солдати стріляли у кожного страчуваного. Офіцер гестапо з лікарем встановлювали смерть розстріляних. Хто був ще живий, офіцер дострілював його з пістолета в голову.

Гундяк Микола і мій тато попросили перед стратою розв'язати їм руки для молитви. І звучала твердо молитва серед мертвої тиші натовпу людей. Після молитви їх знову прив'язали до стовпів. Перед вистрілами Гундяк Микола крикнув: "Микуличинці! Любіть Україну! Пометіться за нас!" Інші співали "Ще не вмерла Україна".

Не відомо, де страчено решту микуличинців. Може в подвір'ю тюрми, де розстрілювали жінок, а може відвезли на показову страту в •інші населені пункти.

Зі сльозами на очах згадувала Євдокія Гонтарюк про все пережите в дитинстві і зазначила, що мають знати люди, які кривди заподіювали нашому селу вороги України.       *

Тож, микуличинці! Коли буваєте в Івано-Франківську, провідайте вулицю страчених. На ній пролилася кров наших односельців у жертву свободи України. Пам'ятайте про це і промовте лепту молитви за їхні душі. Бо ніхто не знає, де лежать замучені нестерпними допитами і прошиті гестапівськими кулями тіла страчених, і