В центрі Микуличина, до течії ріки Прут справа долучається її притока - Прутець Чемигівський. В документі за 1412 рік, в якому вперше згадується назва Микуличина, цю притоку Прута названо "Прут Малий". Очевидно сьогоднішню назву - "Прутець Чемигівський" було йому надано при картографічному обліку приток Прута. Тоді ж ліву

притоку Прута, що долучається до нього в селі Татарові, названо Прутцем Поповичівським.'їРізниця цих Прутців визначили триключником, що відповідав прізвищам тодішніх власників земель присілків Микуличина - "Палениць" газдів Чемиги і Поповичам

В сучасних адмістративних документах ці присілки називають "Поляницями" з коренем слова "поле", а в деяких літературних джерелах навіть - "Поляниця". Ні одна, ні друга назви не відповідають фактичній суті цього топоніму. Народ називав місцевості за конкретними фактами, що мали місце. На території цих присілків ніколи "поля" придатного для оранки не було, був ліс. Знаємо, що основним заняттям гуцулів було не землеробство, а тваринництво. Для цього необхідні пасовиська. І тут допомагав зогонь: ліс "палили", щоб відкрити площу для росту травопасу. Отримані, таким чином, просторі ділянки називали "паленицями". А далі і за прізвищем того , хто їх випалив для випасання худоби і заготівлі сіна. #

На дванадцятому кілометрі Прутця Чемигівського, рахуючи його протяжність від місця долучення до ріки Прут, є "перехрест". Так в народі називають місце ріки, до якої з двох її сторін майже на зустріч стікаються дві притоки. Тут "перехрест" вод творять справа - потік Цапулець, зліва - Гиджак. За давнім повір'ям "перехрест" вод вважається найсприятливішим місцем для проживання на відміну від перехресту доріг. Очевидно, керуючись цим повір'ям і побудував у XIX столітті оселю зайшлий ґазда Чемига між північно-західними ременами перехресту, де найрівніші "долини".        І

У 1925 році власником цієї оселі стає Гриць Голинський -легендарний сотник УГА, командир Гуцульського куреня січових стрільців. Все своє життя він боровся і загинув за свободу нашої нації. Тому треба знати основні штрихи його життєпису, щоб усвідомити, чому оселю Г. Голинського треба вважати легендарною^

Народився Григорій Голинський 19 березня 1895 року в селі Березові Верхньому Косівського району. Рід Голинських належав до боярського, шляхетного роду, який мав свій герб і прапор. В 1914 році закінчив Коломийську гімназію і пішов добровольцем в Українські січові стрільці (УСС) - "усусуси", де вивчив військове ремесло, став офіцером. Необхідно тут окремо відзначити, що з Микуличина "усусусами" були: Кіф'як Іван - 1896 р. н ., Коренюк Юра - 1898, Тарнавський Іван -

1899, Філяк Дмитро - 1894, Онучак Іван Миколайович -1886, Вередюк Юрій Онуфрієвич -1894 з Ділка, Вередюк Юрій Онуфрієвич с. Настуні - 1900, з В. Голиці, Стефанюк Михайло Федорович - 1900, з М. Голиці, Ясюк Дмитро з Пічнівської, Годич з В. Голиці, Тарнавський Кошак Дмитро.

В 1916 році "Гуцульська" сотня січових стрільців Г. Голинського успішно відбивала атаки царських військ на горі Лисоні біля Бережан на Тернопільщині, стала грозою царських генералів, що вели "войну до победного конца". В 1918 році, коли утворилася Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР) сотник Голинський командує Гуцульським куренем під час наступу польських військ на Львів. Тоді стрільці його куреня співали пісеньку:

"... Каже Гриць Голинський Ходорів палити, Каже аж до Львова Канонами бити... " Гуцульський курінь бере участь в поході січових стрільців по теренах України для захисту Української Народної Республіки (УНР) під командуванням полковника Євгена Коновальця, з яким Г. Голинський завжди мав дружні стосунки. Хворим на тиф потрапляє під Одесою в російський полон. Втікає до Праги, де одночасно закінчує лісотехнічний та філософський факультети на "відмінно". Там стає епіворганізатором і членом проводу Української військової організації (УВО), заснованої Євгеном Коновальцем у липні 1920 року. В 1925 році повертає на рідну землю, очевидно, з завданням створення на Гуцульщині мережі УВО.

Польські чиновники відмовляють йому у влаштуванні на роботу, не дивлячись на високу освіченість та фахов^сть, вимагають прийняти латинське віросповідання. Зрада така була не для Голинського. Він йде господарювати у присілок Палениця Чемигівська, де вирощує худобу і утримує пасіку.

В той час політично страхітливим стає для українців громадське життя в Польщі. З метою полонізації галицьких українців польські шовіністи провели "пацифікацію" (втихомирення) - каральну акцію проти українського населення, яке домагалося, щоб польська влада виконала взяте на себе у 1920 році міжнародне зобов'язання - надати українцям Галичини політичну автономію, створити Український університет у Львові та українські школи в містах і селах, не переслідувати національні прагнення семимільйонного українського населення Галичини. Керував "пацифікацією" міністр внутрішніх справ

Польщі генерал Б. Пєрацкі. Він виробив стратегію "тихого" нищення українства: "не бити, а душити, хлоп має залишитись без землі, патріот

-        інтелігент - без своєї мови і культури, а як хоче працювати нехай біжить за метрикою до Костела, а бунтівників, що порушують тишу -до Берези Картуської ". Цей "план" по-садистськи втілювався в кожному селі Галичини.

І настала Пєрацкому - грозі "кресуф всходніх", як називали Галичину польські колонізатори, відплата. Успішний замах на нього здійснив 15 червня 1934 року член ОУН Григорій Мацейко, псевдо "Ганус".        £  Щ:і   І Є всі підстави зробити припущення, що деталі виконання цього замаху розроблялись, зокрема, і в оселі Г. Голинського. На таку думку наводять наступні факти:     4        4

а)       оселю Г. Голинського часто відвідував Володимир Стрільбицький, тодішній лісничий Поляницького лісництва, а також лісник Дмитро Кошак - лісник цього лісництва. В "гості" через хребет "Ліснови" приходив з Татарова війт цього села Василь Прокопчук. Всі троє - січові стрільці Гуцульського куреня. Контактував з Голинським ще один  січовик - Драпак Іван Володимирович (1896 р. н.), що жив біля самої польсько-чехословацької границі у Яблуниці. Всі вони могли створити естафетний ланцюг переводу через границю Григорія Мацейка - із Микуличина на Закарпаття. Бо саме В. Стрільбицький, як відомо (журнал "Гуцулія" (ч.1/5) "Таємниця 1934-го року"), ризикуючи власним життям перевів в безпечне місце, тобто, в оселю Г. Голинського, а потім на Закарпаття Мацейка після здійснення ним замаху на міністра Пєрацького.

б)      в оселі Г. Голинського тримав разом з цим пасіку "пан зі Львова"адвокат Ярослав Рак. Той самий Я. Рак, що був помічником адвоката С. Шухевича, який захищав 12 підсудних членів ОУН на чолі зі С. Бандерою на судилищі, котре розпочалося у Варшаві 18 листопада 1935 року в зв'язку з розглядом справи про вбивство міністра Пєрацького. в)         як твердив (23.12.97р.) І. Белейович весною 1934 року перед замахом на Пєрацького, провідував Г. Голинського Степан Бандера. Перебував в оселі Голинського і Григорій Мацейко. Про це І. Белейовичу розказував сам Голинський. Цей факт підтверджує і М., Томашук (1997, стор.82). Степан Бандера, будучи тоді в Микуличині, провідував також свою знайому — Бурачинську Іванку, подарував їй на пам'ять свою фотографію. Ця фотографія невеликого розміру збереглася до 1958 року у Любомира Дубіка, який тепер проживає в оселі Бурачинської - по вулиці Грушевського, 85. Пізніше цю фотографію забрала Семків-Келлєр Оксана з роду Бурачинських, яка тепер проживає в США.

г) про якусь пов'язаність Г. Голинського з замахом на Перацького підозрювала польська поліція, бо відразу після замаху його два тижні тримали в тюрмі. Не маючи істотних доказів проти цього, його випустили.

Організація замаху на Пєрацького була глибоко таємною. Нема в живих свідків, щоб розкрили, що вирішувалось тоді в оселі Г. Голинського для успішного проведення цього замаху. Таємницею було також те, що в цій оселі друкувалась підпільна інформація, необхідна для підготовки кадрів ОУН. Характерною листівкою того часу є текст про 12 прикмет характеру члена ОУН. 18 березня 1941 року НКВД арештувало Г. Голинського. Він в той час працював начальником лісопункту в Микуличині. Його оселя перенесла енкаведистський обшук. Знайшли в ній багато книг на іноземних мовах, що викликало підозру у нальотчиків. Та в цьому нічого дивного не було - господар володів чотирма мовами. Сталіністи довго мордували в'язня, намагаючись вибити з нього потрібні "визнання". Особливо жорстокими були нічні допити, після яких безсилого і скривавленого Григорія вже тягай по коридору і кидали в камеру (Г. Бураков, 1994).

При розкопках жертв більшовицьких репресій в Дем'яновому Лазі біля Івано-Франківська донька Григорія Голинського - Люба Голинська-Негрич впізнала по окремих речах і слідах на черепі останки свого батька. Йому ще в 20-х роках у Празі хірурги зробили операцію на черепі, який був пошкоджений в боях під Львовом у 1918 роціЛ Легендарною є оселя Г. Голинського і тому, що по сусідству з нею 1 листопада 1943 року була посвячена велична насипна могила. Тутпоховані три стрільці УПА, що полягли в бою з німцями на г. Курагу. Втой день провідували хату Г. Голинського сотенці вишкільного табору"Чорні чорти" "Дон" і "Липей" та в майбутньому легендарний курінний Гуцульського куреня УПА - "Скуба".     £ Оселя Г. Голинського знаменита ще й тим, що в 1998 році тут побувавМирослав Симчич, - за кличкою ОУН - "Кривоніс", славнозвіснийлегендарний командир УПА. А в цій оселі ґаздувала його сестра Марійка, будучи жінкою Григорія Голинського. "Кривоніс" встановив на стіні оселі табличку з написом:

"В цьому будинку жив сотник УСС, командант Гуцульського куреня УГА, член ОУН Гриць Голинський (1895-1941)".    Щ

Оселя Г. Голинського є історичною. Тому має бути включена в список історичних пам'яток українського визвольного руху, охоронятись для збереження законом і служити краєзнавчо-пізнавальним об'єктом для молоді і туристів.