В 1996 році в м.Бережани побачила світ книга „Лисоня. 1916-1996. Документи, спогади, щоденники, листи, знимки, поезія, пісні", яка розпочинається такими рядками :

Не кожен має право на Лисоні

Лягти - живий чи мертвий -

у спориш...

І ти стоїш під вітром, на осонні, Немов закоренілий, і мовчиш.

І пам'ять кров'ю стукає у скроні,

І полином гірчить з оцих узвиш... Не кожен здатний дійти до вершини, особливо, коли це Вершина Духу, не кожен мав честь брати участь в кривавих подіях на Лисоні у серпні- вересні 1916 року, досягти геройського чину і бути похованим в числі звитяжців нації на цій вершині. Така висота і трагічна доля судилася жителю села Микуличин, тоді Надвірнянського повіту, Дмитру Філяку. Лисоня...Ця зрошена кров'ю січових стрільців під час першої світової війни гора в Бережанському краї захоплює героїзмом своїх захисників не одне покоління свідомих українців. Полком УСС, яким командував підполковник Антін Варивода, австрійське командування прикрило важливу ділянку оборони - залізничний шлях Підгайці -Бережани. Він налічував на той час 47 старшин і 1685 стрільців. 2 вересня 1916 року на цій ділянці фронту розгорілися важкі бої. За допомогою артилерії, частин 2-го кавалерійського корпусу піхота російської царської армії великими силами почала рішучий наступ. Г.Коссак кинув назустріч противнику підрозділи Р. Сушка і А. Мельника. З вересня на Лисоню вийшли сотні В.Кучабського, О.Будзиновського, група О. Лисняка. Вранці 4 вересня в бій вступив курінь С. Горука спільно з частинами австрійської бригади. Цілий день тривав бій, під час якого Лисоня переходила кілька разів з рук в руки. Тут полягли сотні стрільців і серед них микуличанець Дмитро Філяк 1 1895 р.н. ), що був стрільцем у сотні Осипа Будзиновсрсого.

Вже в незалежній Україні 18 вересня 1994 року на горі Лисоні було рдкрито величний меморіал вічної слави полеглим українським січовим стрільцям. Там покоїться прах нашого славного краянина Дмитра Філяка.

В легенду відходять стрілецькі полки, але пам'ять народна незнищенна. Потрібно навести імена уродженців села Микуличина, які навіки закарбовані в поіменному списку боєвих відділів і полку УСС станом на 1 червня 1916 року. Це, крім вище згаданого Дмитра Філяка, що належав до 8 сотні, також Кіф'як Іван, 1896 р.н. (З сотня), Мотрук Дмитро, 1894р.н. (технічна сотня), Тарнавський Іван, 1899 р.н. (4 сотня).

З Микуличином пов'язана доля двоюрідних братів, січових стрільців Івана Тарнавського (1899- 1920 роки) та Степана Тарнавського (1901-1971роки).Тарнавський Степан Томович народився 7 березня 1901 року в Чернівцях у родині Томи і Юлії Тарнавських. Дитинство провів у Микуличині. Тут він навчався в початковій школі, звідси його життєва стежина пролягла до Коломийської гімназії. Йому не бракувало відваги і прагнення виборювати свою українську державу. Тому Степан,як і сотні свідомих патріотів, залишає навчання, приписує собі три роки і стає січовим стрільцем.

В фотоальбомі, який побачив світ у Львові в 1935 році і був підготовлений на відзначення двадцятирічного ювілею створення Українського січового стрілецтва, в списках четвертої сотні УСС рік народження Степана Тарнавського поданий 1898-й, однак детальні записи з домашнього архіву та документи, які зберігаються в родині Дубиків у Микуличині, зокрема оригінал свідоцтва про смерть, виданий в 1971 році в Чехословаччині (м.Цвіков), підтверджують зміну року народження.

Степан Тарнавський пройшов з боями важкими дорогами першої світової війн в складі Легіону УСС, згодом Української Галицької Армії (УГА) пліч-о- пліч з двоюрідним братом Тарнавським Іваном Володимировичем, сином Володимира і Марії Тарнавських, які переселились в село Микуличин з Галича. Іван Тарнавський народився в селі Микуличин в 1899 році, навчався в Коломийській гімназії, мріяв продовжити навчання в Чернівецькому університеті. Однак, як відзначила його сестра Мирослава, в час, коли йшлося про волю України, Іван не міг ні студіювати, ні сидіти із закладеними руками -„поривав його стрілецький дух ".

Брати Тарнавськізавжди проявляли мужність, високий моральний дух, звитягу в боях і не раз переконувались, що людське життя багате

на різні несподіванки, та доля людська, як каже народна мудрість, в руках Господніх. На початку 1919 року брати Тарнавські в військових строях УГА відвідали родину в Микуличині. Згодом їх дороги розійшлися - Іван розділив гірку долю багатьох стрільців УГА, в 1920 році помер від плямистого тифу на Наддніпрянській Україні, а Степан був вимушений емігрувати до Чехословаччини. Він працював майстром на цегельному заводі в місті Цвікові. За радянських часів тричі бував у рідному Микуличині. Помер Степан Тарнавський в 1971 році, похований в Чехословаччині.

Визвольні змагання українського народу початку XX століття, славні подвиги січових стрільців стали символом героїки, високої духовоності та свідомої самопожертви тисяч знаних та безіменних борців за незалежну Україну. Шануймо пам'ять про січових стрільців, згадуймо про них не тільки в свята, і пам'ятаймо, що їхній подвиг, життєва постава - уособлення лицарства для нас і для прийдешніх поколінь.