Вівторок
18-11-20
17:44

Все для туристов [313]
Информация о г. Яремча
Все для туристів [308]
Інформація про м. Яремча
All for the tourists of [318]
Information is about the city of Yaremcha
Отдых в Буковеле - Отели [27]



Котедж
"Карпатська тиша"

Відпочинок у Яремче

0977739122 - Любов
0665020962



Вечер в Карпатах

ВІД АВТОРА


ВІД АВТОРА

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група мають свої традиції, звичаї, обряди та свята, становлення яких відбувалося протягом багатьох століть.

Обрядово-звичаєва сфера — це ті прикмети й ознаки, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, але й у його історичному минулому. Адже вона охоплює всі ділянки особистого й суспільного життя кожної окремої людини. Традиції, звичаї, обряди й свята — це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Святково-звичаєва спадщина, а також мова — це ті найміцніші елементи, що об'єднують і цементують окремих людей в один народ, в одну націю.

Із часу виникнення людського суспільства прогрес цивілізації відбувався завдяки тому, що від покоління до покоління, від колективу до окремої людини систематично передавалися знання, трудові навики, норми поведінки, матеріальні та духовні цінності. Кожним новим поколінням все це засвоювалося, застосовувалося в житті, развивалося та в подальшому передавалося наступному поколінню. В ході історії склалися й утвердилися форми, засоби та механізми збереження й передачі соціального досвіду, які в сукупності називаються традицією.

Традиція (від лат. traditio передача від покоління до покоління як загальноприйняте, загальнообов'язкове, перевірене минулим досвідом, визнане необхідним для забезпечення подальшого існування й розвитку індивіда, колективу, держави, суспільства. Мета традиції полягає в тому, що закріплювати й відтворювати в нових поколіннях уставлені способи життєдіяльності, типи мислення і поведінки.

Поняття традиції служить загальною назвою як для матеріальних і духовних цінностей, котрі сприймаються людьми як спадщина, так і для процесу й форм соціального дослідження. Форми реалізації традиції різнома-нітні, але основними з них є звичай, свято й обряд. До того ж обряд може виступати елементом традиції, звичаю, свята, різновидом кожного із них.

Щоб краще зрозуміти суть та призначення обряду, необхідно порівняти його із звичаєм та святом, які також представляють собою форми виявлення традиції.

Звичай—загальноприйнятий порядок, спосіб дій, загальноприйнята норма поведінки: те що стало звичним, засвоєним, визнаним, що увійшло у вжиток. Слово звичай походить від дієслова звикнути, тобто привикнути, привчитися до чогось, взяти щось за звичку. Таким чином, звичай — це звичка робити щось певним чином у праці, в побуті, в суспільному, духовному житті; це звичний, давно заведений, який став звичайним порядком, однотипні масові дії, які відтворюються тривалий час.

Соціальна роль звичаю та ж, що й традиції. Вона служить засобом збереження та передачі досвіду, освячення порядків і форм життя, які встановилися, регламентації й контроль поведінки індивідів, зміцнення їх зв'язку із тією соціальною групою (нацією, суспільством), до якої вони належать. Зміст і роль звичаю й традиції по суті збігаються. Але вони відрізняються сферами дії. Сфера звичаю вужча, ніж традиції. Якщо традиція має місце у всіх сферах матеріального і духовного життя, то звичай існує лише в окремих його ділянках, головним чином у сферах праці, побуту, спілкування та сімейних відносин. Звичай неможливий там, де немає однакових чи хоча б подібних ситуацій, які повторюються, а отже, неможливі й однотипні вчинки, наприклад, у дослідницькій роботі, художній, технічній творчості. Успадкування змісту, способу, форм діяльності (тобто традиція) властиве для всіх ділянок суспільного життя, без цього просто не було б розвитку, а така форма реалізації традиції, як звичай, який представляє собою вчинки, котрі повторюються, має місце лише там, де тривалий час існують однакові ситуації.

Звичай в буденному розумінні часто ототожнюється з обрядом, котрий також є однотипною дією у подібних, які тривалий час повторюються, обставин. Але якщо від традиції звичай відрізняється сферою, то від обряду — характером дій. Звичай є практичною дією, завдання якого — дати зразок для наслідування, показати, як потрібно діяти, щоб успадкувати досвід, який є у праці, поведінці, способі життя та досягнути реального результату. Мета звичаю — відтворити й закріпити вже вироблені способи й форми праці, спілкування, сімейно-побутових відносин, суспільної дисципліни, регулювання взаємовідносин між людьми. Досягається ця мета наочним прикладом, закликом чинити так, як чинить той, хто виконує звичай.

В обряді не ставиться завдання досягнення реального практичного результату. Мета обряду — за допо-могою символів і символічних дій висловити, передати, закріпити традиційні для якого-небудь суспільства, соціальної групи ідеї, ідеали, норми, цінності, зразки життєдіяльності, викликати у його учасників відповідні почуття, настрої, переживання, створити у процесі його проведення морально-психологічну атмосферу, яка сприяла б засвоєнню соціального досвіду, котрий передається за допомогою даного обряду.

Обряд — це особлива колективна символічна дія, яка призначена для того, щоб наочно-образними засобами оформити й відзначити важливі події суспільного й особистого життя. Відмінною особливістю обряду є його символічність, умовність, образність. Обряд завжди — символ тих чи інших ідей, норм, ідеалів, цінностей, відношень, повчань, символ певної події, символічне втілення соціального досвіду. Характерним для Обряду є художнє оформлення всього його комплексу. Український термін «обряд» походить від слова обряджати, що значить приводити в належний вигляд, упорядкувати, прикрасити, прибрати, зробити красивим, ошатним.

У літературі поруч із поняттям «обряд» або в його значенні зустрічається поняття «ритуал», «церемонія», «церемоніал». Ці поняття не завжди розрізнялися в історії культури. В країнах, де розповсюджена католицька релігія і богослужіння тривалий час проводилися лише латинською мовою, обрядові дії часто називалися й називаються латинськими словами ритуал, церемонія. Поняття «ритуал» походить від латинського ritualis (обрядовий), корінь якого —ritus — означає «релігійний обряд»; caeromonia латинською — культовий обряд, благоговіння. Так що ототожнення понять «обряд», «ритуал», «церемонія» не позбавлене підстав, оскільки початково вони були назвами по суті одного й того ж. Проте в сучасній обрядовій практиці і в науковій літературі ці поняття все більш набувають значення з відмінними відтінками, котрі характеризують дії, які відносяться до обрядових.

Ритуалом частіше всього називають обряди особливо урочистого, демонстративного характеру, де форма виконання суворо регламентована. В такому розумінні ритуал прирівнюється до офіційного торжества, дипломатичного прийому тощо. Існує й більш широке тлумачення ритуалу, яке зводить його до сукупності розпоряджень і правил проведення обрядів, уподобленню його сценарію обряду чи дипломатичного протоколу. І в тому, й іншому випадку до ритуалу відносяться норми складних символічних дій, які спеціально установлені або склалися історично, система котрих суворо канонізована, майже не допускає змін установленого порядку, самодіяльності. Ритуал є демонстрація форми, яка уособлює не стільки зміст яких-небудь цінностей, порядків, настанов, скільки відношення до них — визнання, повагу, шану.

Обряд, звичайно, представляє собою своєрідну церемонію. Але в найбільш розповсюдженому розумінні в термін «церемонія» вкладається більш широке значення. До неї відносять будь-яку офіційну дію, будь-яке торжество, в тому числі й обряд, порядок проведення котрих заздалегідь суворо установлений і відступати від котрого вважається неприпустимим. Прикладом такої церемонії може служити прийом послів, вручення вірчих грамот. У самому широкому тлумаченні церемонією вважають зовнішню форму проведення яких-небудь дій у відношеннях між людьми. Церемоніалом називають сам план, порядок проведення церемонії.

Як система правил поведінки церемонія має деякі спільні моменти з етикетом. Правда, етикет є системою правил поведінки не лише в офіційних, урочистих, але й у звичайних діях. Це — звід норм, правил, форм ввічливості, поведінки, який прийнятий в певних колах якого-небудь суспільства. В позитивному розвитку етикет переростає в систему правил такту, ввічливості, поваги, добросердечності, культури, відношень між людьми.

За винятком похоронних і поминальних, всі обряди є радісними й святковими подіями. Але обряд і свято -не одне і те ж. Свято включає в себе обряд чи обряди як необхідну складову частину, але до обряду не зводиться. Свято — більш широке явище. Воно включає і необрядові дії, котрі часто навіть переважають. Крім того, свято не має суворо установленої форми. Вона може значно видозмінюватися в залежності від творчості його учасників, самодіяльність яких не регламентована.

Якщо в обряді головним є особлива символічна дія, то у святі — безпосередній вираз почуттів, настроїв, переживань у зв'язку з пам'ятними подіями в житті суспільства, колективу, сім'ї, особи. Таким чином, свято — день (чи дні), в який (які) урочисто відзначають значні, видатні події, історичні або календарні дати. В минулому, як і зараз, свята в більшості випадків були днями, присвяченими відпочинку. За ними у зв'язку із цим і закріпилася назва святкових, тобто вільних, незайнятих, неробочих, на відміну від буднів. Так виникло поняття свята. У дні пам'яті важливих подій і дат проводилися обряди на честь кого — чи чого-небудь. Звідси зв'язок свят із обрядами, котрий, проте, не переростає в їх тотожність. Свята й обряди були і є відносно самостійними явищами культури, засобами передачі досвіду від покоління до покоління.

Напротязі тисячоліть землеробство було провідною галуззю господарства слов'янських народів. Перші відомості про обробіток грунту примітивними знаряддями на території України відносяться до ранньої фази Трипільської культури (IV—III тисячоліття до н. е.).

Про вирішальне значення землеробства в економічному житті українського народу в дожовтневий період переконливо свідчать відомості всеросійського перепису 1897 р., за якими в українських губерніях, що входили до складу Росії, понад 86,4 % становило сільське населення.

Землеробський тип господарства, успадкований з часів загальнослов'янської етнічної спільності, довгі віки визначав характер розвитку всіх сфер економічного і соціального життя східнослов'янських народів. Його вплив відчутно позначився на матеріальній та духовній культурі і, зокрема на традиційних звичаях та обрядах.

Аграрно-виробничий зміст мав народний календар українців, що яскраво засвідчують давньослов'янські за своїй походженням назви місяців. Всі вони безпосередньо пов'язані або з річним колом трудових процесів селянина, або з природними явищами, важливими для сільськогосподарського виробництва. Так, назва місяця «січень» походить від звичаю вирубувати взимку дерева на лісових ділянках, які засівали весною. Лютий — місяць, коли найбільше лютують зимові холоди та заметілі. Березень (у древній Русі — «березозол»), як і січень, отримав свою назву в період підсічного землеробства, коли випалювали березові гаї, звільняючи місце для майбутньої ниви. Квітень — час весняного квітування фруктових дерев. У травні створювались сприятливі умови для випасу худоби. Червень і липень пов'язані із сезоном бджільництва та городівництва: у червні з'являються личинки бджіл (черви) й багато інших черв'яків: городні, садові тощо, а в липні наступає пора цвітіння лип, коли збирали мед — «липовець». Серпень — це час збирання врожаю, де головним знаряддям праці був серп. Решта назв місяців календаря українців має подібну етимологію.

Провідна роль землеробства й пов'язаних з ним інших галузей сільського господарства (тваринництво, садівництво, бджільництво тощо) знайшла своє відображення в традиційному побутовому календарі, що був своєрідною енциклопедією народної мудрості, неписаним розпорядком життя хлібороба протягом року. Усний календар українського селянина XIX — початку XX ст. — це складна і багатопрофільна система фольклорної творчості, де раціональний досвід та позитивні знання, нагромаджені в результаті багатовікової трудової практики, суперечливо поєдналися з релігійними віруваннями і забобонами, християнськими і язичницькими уявленнями. Стихійно-матеріалістична основа народного світогляду розкривається в приказках і прикметах, що відбивають раціональні сільськогосподарські знання землероба та його спостереження за астрономічними і метеорологічними явищами, а також у деяких виправданих із погляду доцільності ведення господарства прийомах і діях, обрядова функція яких не первинна. І з другого боку, народний календар увібрав у себе багато містичних елементів: різні види магії, ворожіння, забобони, релігійні звичаї та обряди, більшість із яких базується на первісній вірі в залежність людського життя від впливу надприродних сил.

В українців канвою землеробського календаря XIX ст. Служили православні святці — список християнських свят, розподілений по днях і місяцях всього року. Сільськогосподарське осмислення святців призводило до створення «побутових святців», які хоча й мали церковними спільні дати і назви (щоправда, теж у |ародній редакції), але виконували не релігійну, а виробничо-побутову функцію. Православні святці замінили календар дохристиянських свят, частково витіснивши трансформувавши давні язичницькі вірування і 5ряди східних слов'ян. За цих умов утворилося так зване двовір'я, в якому важко розрізнити, де кінчається язичництво і починається християнство, настільки все взаємопов'язано. Адже обряди та звичаї з початку їх виникнення носили глибокий відбиток тієї етнічної спільності, в рамках якої вони сформувалися та функціонували (рід, плем'я, народність, нація). Отже, із самого початку обряди та звичаї завжди виступали як невід'ємний елемент культури народу. А оскільки культура завжди має національну форму, вона набуває "своєрідності, яка визначається походженням та особливостями історичного розвитку того чи іншого народу, його способу життя, характером трудової діяльності, природним середовищем тощо.

Значний вплив на формування національної обрядово-звичаєвої сфери культури зробила релігія. Більше того, християнство, як і інші світові релігії (буддизм, іслам) в період його виникнення виступило проти етнічної та обрядової відособленості. Це й зрозуміло, бо подальший його розвиток був неможливим без проникнення в побут та психологію народів, які їх прийняли. Це в свою чергу вимагало пристосування релігійної обрядовості до особливостей тих чи інших етнічних груп населення.

В процесі тривалої багатовікової боротьби православ'я за вплив на свідомість східних слов'ян воно так і не змогло утвердитися на Русі в своєму ортодоксально-догматичному (візантійському) вигляді.

Особливо це стосується його обрядового боку. Зрештою воно змушене було акумулювати (асимілювати) багато елементів обрядово-звичаєвої сфери культури народу дохристиянської доби. В цьому процесі православ'я виробляло специфічні риси, нову форму. Так утворився слов'янський варіант православ'я, вельми далекий від його ортодоксального зразка. З іншого боку, і дохристиянська обрядово-звичаєва культура східних слов'ян, щоб зберегтися в боротьбі із православ'ям, запозичила від нього різні елементи та риси. Засвоюючи елементи православного віровчення, християнські обряди, народні маси пристосовували їх до реальних потреб свого господарства та повсякденного побутового вжитку. Яскравим свідченням цього є існування двох систем та обрядів, об'єднаних в річному календарному циклі, — суто церковна і народна. Перша система була офіційною, державною, а друга торкалася безпосередньо життя та побуту народу. Перша формувалася на основі церковних догматів, канонів, «святого письма» та «житій святих», народний же календар мав аграрно-виробничий зміст, що засвідчують назви місяців року. Всі вони безпосередньо пов'язані або з річним колом трудових процесів селянина, або із природними явищами, важливими для сільськогосподарського виробництва. Разом із тим православ'я густо насичувалося дохристиянськими релігійними уявленнями, образами, а також відповідними обрядодіями.

Протягом віків християнська обрядова-звичаєва сфера перероблялася, набувала нового змісту та соціального призначення. В переосмисленому вигляді вона і включалася в християнський культ. Проте й під християнською оболонкою багато елементів колишньої обрядово-звичаєвої сфери культури продовжували розвиватися та обростати новими деталями, а окремі з них майже в незмінному вигляді дійшли до XX століття.

В аграрному календарі українців існували поняття зими, весни, літа і осені, але вони не мали чіткого розмежування (не розбивалися на 3 місяці, як прийнято тепер) і визначалися в першу чергу характером виробничої діяльності даної пори року. Поклавши в основу народного календаря трудову обумовленість, можна виділити такі основні сезони: оранка, посів яровини, сходи, дозрівання хліба, жнива, возовиця, молотьба (яка може продовжуватися і в зимовий час), оранка під озимину, посів озимини, оранка на зяб. Після того як був зібраний урожай і завершувалися усі польові роботи, в житті селянина наступало відносне затишшя, обумовлене характером трудової доцільності в осінньо-зимовий період.

Зміст


[09-11-01][Все для туристів]
Як доїхати до нас – Всі можливі варіанти! (0)

[09-09-18][Відпочинок за кордоном.]
Храм, відвойований у Нілу (0)
[09-09-19][Відпочинок за кордоном.]
Йорданія, Джераш (0)
[09-08-14][Відпочинок за кордоном.]
Індія: традиції і звичаї (0)