___________________________________________________________________________________________ 

 

 

КОЛЯДА

Тешуть теслі з срібла сани,

стелиться сніжиста путь.

На тих санях в синь незнану

Дитя боже повезуть.

Тешуть теслі з срібла сани,

сняться веснянії сни.

На тих санях Ясна Пані,

очі наче у сарни.

Ходить сонце у крисані,

спить слов'янськеє Дитя.

Їсани, плаче Пані,

снігом стелиться життя.

Богдан-Ігop Антонич

Слово «колядка» у своєму корені має латинське слово «календа», шо означає «перший у місяці» або «перший у році», цей самий корінь запозичили європейські мови й утворилося слово «календар».

Коляда — стародавній різдвяний і святочний селянський обряд. З народ­женням Христа пов'язане поняття про встановлення нової ери, яку давно об­числюють «до і після Різдва Христового». Обряд супроводжується співанням колядок, що прославляють цю велику подію, «першу в ері». Колядки — загальнохристиянські пісні, що з'явилися ще в дні зародження християнства, але тільки в слов'янських народів вони зберегли свою назву.

«Колядування» — виконання пісень у дворах, під вікнами напередодні Різдва. Співають про Різдво Христове, а наприкінці співу бажають здоров'я хазяїнові, господарці, дітям і всьому дому. Колядникові хазяїн дому або будь-який член родини завжди кидав у мішок ковбасу, хліб або мідяк, хто чим багатий.

Усі слов'янські племена з незапам'ятних часів святкували Новий рік. У чехів, сербів і болгар «ходите по коледе» означало вітати з Новим роком; у словаків «колядувати» — благословляти на Новий рік; у задунайських слов'ян «коледа» — обдаровувати на Новий рік. У поляків «коленда» — свято, коли всі стани брали участь у взаємному поздоровленні й обдаровуванні.

У Росії коляди дві: одна перед Новим роком — Василівська, або багата; друга перед Богоявленням — Водохресна, або пісна. Напередодні Нового року в Росії називався Василів вечір, у який проводжали старий рік з веселощами й радістю, щоб майбутній рік був щасливим.

Немає такої людини, яка б не проводжала старий і не зустрічала Новий рік з особливою радістю. В усіх жевріє надія, що Новий рік принесе більше успіху, радості й щастя і збудуться мрії, загадані в цю ніч. Костюмовані різдвяні ігри, гадання, пісні — важко назвати інше свято, де б так вигадливо спліталися на­родні й християнські традиції.

За старих часів Різдвяні свята урочисто освячувалися благочестивими справа­ми. Державці звільняли народ від різних недоплат, зменшували податі, звільня­ли в'язнів із тюрем. Пастирі наставляли святити свята Господні богоугодними приношеннями. Ці дні, ознаменовані спасенними справами, називалися Свят­ками, або Святими. Натомість народ перетворив їх на свої забави.

Коляда, коляда!

Прийшла коляда

На переддень Різдва;

Ми ходили, ми шукали

Коляду святу

По усім по дворах, по провулочках.

Знайшли коляду...

З 25 грудня починалися на Русі Святки, веселий час для всіх: для дітей, молоді й старих. Ранок діти проводили у «величанні» й «віршуванні». Величання полягало в ходінні з вертепом (ящиком), зіркою, ораціями і віршами.

Вертеп у Сибіру, наприклад, влаштовувався у вигляді ящика з двома ярусами. У верхньому ярусі зображувалася смерть Ірода, а в нижньому — Іродіадині танці. У вертепі горіли свічки. Величальники ходили з ним від хати до хати. За спів нагороджували грішми й пирогами. Для збирання пирогів один чоловік носив короб, другий, збирач грошей, ходив із тарілкою. На світанку до них приєднува­лися губочники, що брали участь у поділі.

Ходіння із зіркою було загальноприйнятим на Русі. З паперу робилася зірка завбільшки з аршин, а потім розфарбовувалася й освітлювалася свічками. Хлоп­чики, йдучи вулицею, повертали зірку в різні боки.

За свій спів величальники одержували подарунки. Вони приходили до своїх заступників і милостивців і вітали їх віршами. Орації, ті, у яких мова співуча, переходили з покоління в покоління в спадщину.

Здавна величання починалося близько полудня, у ньому брали участь всі стани, починаючи від царя і закінчуючи простим людом. У 1702 році сам цар Петро І брав участь у величанні. Ось як це відбувалося: спочатку на порозі будинку з'являлися двоє чоловіків і вдаряли в барабани; за ними із саней ви­ходив Петро Великий із князями, боярами і придворними. Входячи до будин­ку, вони співали стихири і поздоровляли хазяїна. Хазяїн підносив цареві в по­дарунок гроші й пригощав усіх величальників. Напередодні свята складалися списки величальників, якщо хто-небудь із них був відсутній, то пізніше ка­рався батогами.

У наші дні замість величання дорослі їздять з поздоровленнями в гості до Рідних та знайомих.

З 26 грудня на Русі починалися гадання й перевдягання.

Василів вечір для російських дівиць був дуже важливим днем. Він припадає на восьмий день Святок, коли святочні ворожіння були в самому розпалі. Наші прапрабабусі вірили, що святочні ворожіння на Василів вечір завжди збуваються і що б не вийшло за ворожінням цього вечора, то обов'язково збудеться.

У Василів вечір відбувався цікавий обряд варення каші, який необхідно було закінчити до світанку. Найстарша в домі жінка о другій годині ночі приносила з комори крупу. Найстарший чоловік приносив води з ріки або колодязя. Крупа й вода повинні були стояти на столі доти, поки не перетопиться піч. До них ніхто не мав права торкатися, інакше могла статися біда. Коли потрібно затирати кашу, усе сімейство сідало за стіл, а найстарша жінка, го­лосячи, розмішувала кашу зі словами: «Сіяли, ростили гречку все літо; вро­дилася наша гречка й велика, й рум'яна; звалися-позивали нашу гречку в Цар-город побувати, на княжий бенкет бенкетувати; поїхала гречка в Царгород побувати з князями, з боярами, із чесним вівсом, золотим ячменем; чекали гречку, дожидали біля кам'яних воріт; зустрічали гречку князі й бояри, сад­жали гречку за дубовий стіл бенкет бенкетувати; приїхала наша гречка до них гостювати». Після цього усі вставали, а господиня виймала кашу з печі зі сло­вами: «Ласкаво просимо до нас у двір із своїм добром».

Найперше дивилися, чи горщик повний. Немає гіршого нещастя, якщо каша вилізе з горщика. Якщо горщик тріснув — добра в майбутньому не чекай. Но­жем знімали плівку: каша повна, червона передвіщала щастя всьому дому, гарний врожай у майбутньому й талан дочці. Дрібна біла каша загрожувала бідою. На сніданок родина з'їдала кашу. На випадок поганих ознак кашу викидали в ріку.

У деяких місцях на Василів вечір варили свинячі ноги. Селяни ходили в цей вечір під вікнами, збирали пироги й свинячі ноги, примовляючи: «Свинку та боровку видай для Василевого вечорка». Підходячи до вікон, юрба примовляла: «Кишку та й ніжки у верхнє віконце».

Святочні ворожіння супроводжувалися співом, а іноді таємничим мовчан­ням. Ворожили в основному дівчата на нареченого. Тільки у святочні дні дівча­та мали право сидіти біля наречених і ворожити при них. Матінки в цей вечір весело обговорювали свою молодість, старовину, сумували за дівоцтвом і пошеп­ки просили красних дівиць загадати долю.

Молоді жінки добровільно вступали в обов'язки свах. Про решту клопотали­ся батьки.

Багатий дім, призначений місцем збору для дівиць, відправляв по будинках посланців з нарядом скликати на Святки, тобто просити старих і молодих прий­ти, посидіти ввечері, взяти участь у святочних іграх. Посилалися з нарядом як молодь, так і старі жінки й няні. При запрошенні вони приказували: «Якщо милості вашій не образливо, просять пожалувати з братиком» (який завжди був у числі наречених).

«Нарядних» приймали з поклонами і почестями і намагалися добре почасту­вати. Чарка вина зустрічала й проводжала їх. Майже в кожному будинку цікави­лися: хто буде з молодих. Але ті зберігали глибоке мовчання. Тямущі господарки обдаровували їх подарунками, тоді «нарядні» й собі відкривали всі таємниці й обіцяли хвалити їхніх дочок перед іншими.

Надвечір з'являлася «бабка-покликуха», її пригощали ще наполегливіше, тому що вона вишукувала по будинках наречених. Дівиці обдаровували бабок-покликух подарунками: вузликами з горіхами, пряниками, винними ягодами й іншими дрібницями. Ті дівчата, що були більш ввічливими, милими й говіркими, одержу­вали надалі «позитивні рекомендації», бабки розповідали по всіх будинках про люб'язність і красу дівчини, яка «у домі батьків справжній ангелик».

У деяких будинках запрошення на вечір одержували за кілька днів, в інших - у той самий вечір.

Колись дівчата з'їжджалися довгим потягом; матінки постійно знаходилися при своїх дочках. Історія розповідає, що на Святки з'їжджалося до ста званих гостей і гуляли вони кілька днів. Дівочі посиденьки перетворювалися на багато­денні бенкети.

У перший святочний вечір можна було спостерігати, як вулицями тяглися потяги, у яких везли дівчат до званого будинку погостювати на Святках.

Матінки, залишаючи дочку в званому будинку, зі сльозами просили «прий­няти своє ненаглядне дитятко, утішати й милувати». Запевнення господині бу­динку: «Не осоромимо себе, вдоволимо дитину, не осоромимося» — супровод­жували приїжджих до воріт. Такими були зустрічі для всіх дівчат.

Звані дівчата негайно заводили товариство. З першого вечора товаришки придумували різні витівки: що робити на Святках? Чому бути вдень, чому вве­чері? Нових гостей пригощали всілякими стравами, вареними й печеними. На ніч дівчат із ворожінням укладали спати посередині кімнат на пухових перинах.

Наступного дня господиня з нетерпінням очікувала обідні, щоб підняти своїх гостей. Ледь тільки чувся дзвін, вона вже стояла у дверях і примовляла: «Пора, пора, красні дівиці, вставати! Ваші наречені давним-давно встали; три клуні обмолотили; на вороних конях проїжджали; своїх наречених шукали. Що снилося, що уві сні бачилося?»

З останніми словами господиня розчиняла двері й впускала до кімнати ба­бусь, які з красними дівицями розгадували сни. Серед цих бабусь завжди були свахи, підіслані від наречених, бабки-покликухи, підмовлені з вечора матінками слідкувати за свахами і розгадувати сни, коли виявляться недоброзичливці. Ха­зяї не могли відмовити свахам і бабкам-покликухам: це означало б порушити старі звичаї і посваритися з усім містом.

Дівочі сни й відгадування бабусь повторювалися від слова до слова на усіх Святках. Першою починала розповідати найбагатша дівчина...

Бувало й таємне, заборонне ворожіння. Щоб довідатися про майбутнє, на ніч дівчата розплітали косу, знімали натільний хрест, пояс, шо носили під сороч­кою і який вважався оберегом від пристріту і нечистої сили. Лягаючи спати, під подушку клали гребінь і примовляли: «Суджений-ряджений, приходь до мене косу чесати!» або ж клали чотири скіпки — міст — і просили: «Суджений-ряд­жений, приходь до мене, переведи через міст!» Уві сні повинен був привидітися той, хто цього року візьме дівчину заміж. Ворожіння таке вважалося небезпеч­ним, тому що дівчина без хрестика й пояса віддавала себе в руки нечистій силі. Наші бабусі ще пам'ятають страшні розповіді про те, як дівчатам, що загадали на гребінь, з'являвся чорт і тягав за волосся.

Ворожили найчастіше в лазні — це було єдине приміщення без ікон. Слухали звуки, що доносяться з вулиці. Кожна дівчина, що брала участь у ворожінні, загадувала на долю, а потім прислухалася. Якщо чула звуки дзвіночка, чийсь сміх або веселу розмову, це означало, що бути їй заміжньою і жити весело. Дале­кий звук говорив про те, що заміжжя прийде ще не скоро.

Палили скіпи, дивилися — весело горить або неясно, нерівно, кликали перехожих, щоб довідатися ім'я майбутнього чоловіка. Уся доля дівчини зале­жала від заміжжя — за багатого чи бідного піде, за злого чи доброго, у своє село чи «на сторону».

Святочні гадання в повному обсязі й у точній відповідності з давніми звичаями відійшли в минуле. Але й зараз ще дівчатка ворожать на долю, ллють розтоплений віск у миску з водою, намагаючись прочитати по ньому майбутнє. Хоча сучасні забобонні люди все частіше віддають перевагу комп'ютерним го­роскопам...