Сучасна соціально-культурна практика в Україні характеризується трансформаційними процесами, орієнтованими на відродження, збереження і розвиток національної культури. Знання свого родоводу, історичних та культурних надбань предків необхідні не лише для піднесення національної гідності, а й для використання кращих традицій у культурній практиці сьогодення.

У справі подолання нігілістичного ставлення до культурної спадщини, пошуку шляхів задоволення соціально-культурних запитів українців важливого значення набувають знання, які перебувають у сфері уваги філософії, народознавства, культурології, педагогіки, історії, психології — наук, об’єктом дослідження яких є народи, їхні культура і побут, походження (етногенез), розселення, процеси культурно-побутових відносин на всіх етапах історії.

Серед наукових завдань, які виділяються українськими вченими-культурологами як пріоритетні, поряд з дослідженням сучасних трансформаційних процесів у сфері культури, вивченням історії українського народу, визначаються такі, як реконструкція традиційних форм суспільного життя та культури українців, дослідження змін у ході історичного розвитку (мови, особливостей господарської діяльності тощо), аналіз сучасного стану культурно-побутових традицій народу, оцінка їх ролі у житті людей, тощо.

Аналіз літератури засвідчує, що сучасні дослідження національної культури зосереджені переважно на традиційно-побутовій сфері — звичаї, обряди, народне мистецтво, фольклор тощо. І це виправдано. Адже пам’ятки культури створюються віками, хоча, на жаль, не на віки. Простежуючи еволюцію звичаїв, традицій, ми помічаємо, як зникає — іноді незворотно — чимало елементів, а то й цілих комплексів традиційної культури та побуту. Проте духовність народу — явище не минуще: традиційне органічно входить у сучасне, сьогоденне. Вивчення звичаїв, традицій має надзвичайно важливе значення для вирішення проблем співвідношення, взаємодії сучасної, міської та сільської, культури з давньою, ролі традицій у сферах морально-побутовій та художній.

У науковій літературі зазначена проблема розглядається в різних аспектах. Так, А.Арнольдов, К.Давлетшин, О.Колесник та інші досліджують особливості національної культури як соціокультурного феномена, Ю.Аратюнян, В.Мухіна, М.Шульга аналізують її роль у сучасному поліетнічному суспільному житті тощо.

Проблема національно-культурного відродження привертає увагу багатьох сучасних дослідників і науковців, діячів культури і освіти, зокрема — С.Килимника, О.Курочкіна, Ю.Чорі, І.Суханова та ін.

При всебічному дослідженні народних традицій та звичаїв ряд учених першорядного значення надають з’ясування таких феноменів, як «національна свідомість» (М.Боришевський, П.Ігнатенко), «менталітет'(Л.Гумільов, Н.Моісєєва), «національний характер» (С.Безклубенко, І.Кон).

Метою даної статті є з’ясування сутності та ролі у становленні звичаїв, традицій такого суспільного явища, як обряд.

В науковій літературі існує чимало різних підходів до осмислення цього явища та його трактування.Обряд і обрядові церемонії можуть існувати і існують як самостійно, так і в комплексі більш складних соціальних явищ, зокрема свят, — вважає М.М..Закович .(3:25)

Д.М.Угринович, у своїх дослідженнях розглядає обряд як символічну дію, метою якої є пробудження в уяві його учасників певних, образів, уявлень та почуттів, пов’язаний із звичаями та традиціями, і є їх елементом. А звичай трактує як стереотипний спосіб людської діяльності, що копіюється новим поколінням.(4:5)  На нашу думку, ці твердження не є достатньо коректними: адже будь-який обряд і є «стереотипним способом людської діяльності». Точніше було , можливо, було сказати, що обряд становить ядро будь-якого звичаю, його носієм і «стабілізатором«, »консервантом«.

Разом з тим, як вказує І.Фурсін, обряд — це специфічний спосіб емоційного опорядження суспільних явищ і подій суто художніми засобами. «Обрядження», за Фурсіним,- це визначення та інтерпретація соціально значимих об’єктів суспільних і міжособистісних відносин за допомогою символічних образів та «ефекту посилення.'(8)

Виникнення обряду відходить своїм коріннням у далеке минуле і знаходить своє вираження через мислення людини: «Тотожність суб’єкта і об’єкта, світу живого і неживого, слова і дії, приводять до того, що свідомість первісного суспільства озброєна тільки повтореннями. Тотожність і повторення ставлять знаки рівняння між тим, що відбувається в зовнішньому світі, та в житті самого суспільства; вкладаючи новий зміст у реальність, це суспільство починає компонувати нову реальність, ілюзорну, у вигляді репродукції того самого, що воно інтерпретує: це і є те що ми називаємо обрядом і що в мертвому вигляді стає звичкою, святом, грою». (6:54)

С.А.Токарев, у своїх дослідженнях дає таке визначення обряду: «це такий різновид звичаю, мета і смисл якого, — відбиття (переважно символічне) деякої ідеї, почуття, дії або заміна безпосередньої дії на предмет уявлення (символічним) впливом». (7:6). Обряд та ритуал, за словами Токарєва, являють собою формалізовану поведінку або дію, що має переважно символічне значення і сприяє зміцненню зв’язків між членами групи або групами. (8)

Велику роль в обрядах відіграють не тільки визначений набір елементів, а й емоційний фон, ігровий характер виконуваних дій. З розвитком історії цей компонент (ігровий характер) набуває переваги над змістовним, конкретним смислом обрядової культури. Але ця зміна вирішального значення не має.

Не заперечуючи слушності вищенавелених суджень, найбільшим адекватним, на думку автора даної статті, є трактування В.О.Ключевського: обряд — явище суспільне, своєрідний суспільний «пристрій» (агрегат). «Обряд, — писав видатний історик, — це свого роду фонограф, у якому застиг моральний момент, що колись викликав у людях добрі діла і почуття. Цих людей давно нема, і момент відтоді не повторився, але за допомогою обряду…, у який він заховався від людського забуття, ми в міру бажання відтворюємо його і за ступенем своєї моральної сприятливості переживаємо його дію. Із таких обрядів, звичаїв умовних відносин і пристойностей, що в них відлились думки і почуття, які виправляли життя людей і служили для них ідеалом, поступово шляхом коливань, суперечок, боротьби і крові склалось людське життя«.

Скільки прекрасних істин, що осявали дух людський, спроможних освітити й зігріти людське співжиття, загинуло для нього, вважав Ключевський, «тільки через те, що вони не встигли вчасно зодягтись в такий устрій і за допомогою його не були достатньо розучені людьми». (2:290).

Цей сумний свій висновок він пояснював у такий спосіб: «Для свідомості досить певного зусилля думки й пам’яті, щоб збагнути й запам’ятати істину. Але цього дуже мало, щоб зробити істину керівницею волі, наставницею життя цілих суспільств. Для цього треба зодягти істину у форми, в обряди, в цілий пристрій, який безперервним потоком належних вражень приводив би наші думки в певний порядок, наше почуття в певний настрій, довбав би й розм’якшував би нашу грубу волю й таким чином, через перервні вправи й навички, перетворював би вимоги і істини у звичну реальну потребу, в довільний потяг волі ». (2:290)

На розвиток думки Ключевського С.Безклубенко пише: «обряд — це справді унікальний і нічим незамінний спосіб фіксації досягнень людської спільноти у налагодженні свого співжиття: форма суспільної свідомості.» (1: 16–17)  І далі: обряд «… початково був ефективною формою організації зусиль для досягнення спільної (су-спільної) мети (чи то вполювати хижого, хитрого, могутнього звіра, чи то впіймати невловиму рибу, чи звести громадську споруду, чи обробити вчасно поле)«. Самопочатково обряд, за думкою Безклубенка, був чимось на зразок »колективних ділових ігор« наших далеких предків, будучи не чим іншим, як своєрідними наочно-дієвими »технологічними формулами« виробництва засобів до життя (полювання, сільське господарство), облаштування спільних громадських справ , обряди разом з тим почали відігравати роль своєрідного засобу фіксації та консервації позитивного суспільного досвіду, ставали своєрідною школою суспільного самоврядування, над те — формою »уречевлання« суспільної свідомості, яка віднині починає відігравати вирішальну роль у житті суспільства.

На раньому етапі свого існування, в боротьбі за виживання люди вдалися до гуртових, колективних дій по добуванню, а затим і виготовленню, виробництву засобів до життя. Для того, аби ці гуртові, колективні дії були доцільними, необхідно було людям винайти належні засоби усвідомлення спільної мети, шляхів її досянення та місця і ролі кожного у спільних діях, спрямованих на досягнення мети. І вони винайшли ці засоби — прості і геніальні водночас: своєрідні «ділові ігри», «репетиції«, названі ними обрядом..

Корінь цього слова — ряд (рад) спільний для всіх слів, які колись означали роботу: радити (рядити) означало працювати, трудитись. Відгомін цього смислу сьогодні виразно відчутний у таких, споріднених з українською, мовах, як болгарська та сербсько-хорватська: радити там означає робити, працювати; радник  — робітник, працівник. Та власне й у нашій мові це значення зберегалось у таких висловах, як «зарадити справу'.'Дати раду чомусь» у нас означає зробити щось до пуття, а не «дать совет«.

Слово обряд означало певну послідовність операцій при виконанні спільної роботи. Корінний смисл, технологічне значення його, збереглося й подосі в добре відомому терміні наряд — це загадування (наказ), що, де скільки і як належить зробити. Обрядування — це облаштування (рос. обустройство), впорядкування.

Відгомін корінного смислу слова обряд простежується також у цілій низці сучасних слів: судити — рядити, виряджати, спорядження, ряджені, знаряддя, ряжанка, снаряд, прядиво і т.д.  і т.п.: від старосільського рядна до державного уряду, від праукраїнського рала  — до сучасного індійського раджі…

Слово рядно (радно) — це віддієслівний іменник, що вживався для загального означення виробу: це те, що зроблено, вироблено. Уряд- це суспільний «виріб», «утвір«, »пристрій« (по-сучасному — орган) для урядування, тобто налагодження, облаштування — обрядування суспільного життя. Подібно й порядкування на землі (грунті) означувалось дієсловом радити (обрядити) землю: обрадити ®о(б)радити ®о(б)ра(ди)ти ® орати. Відтак збереглися й назви інструментів обробітку поля радло (radlo — у чехів, ра(д)ло -у нас), звідси ж — оранка, орач (сербо-хорв. — ratar, zemljoradnik — землероб), рілля (польск — rola, звідси rolnik (землероб, орач) та rolnictwo (землеробство).)(1: 12)

Вже з вищенаведеного зрозуміло, що ці «ділові ігри» були переважно трудовими, тобто пов’язаними насамперед із сферами виробництва засобів до життя (мисливство, землеробство, рибальство тощо). Навіть у тих випадках коли, коли ці «ділові ігри« позірно стосувалися сфер, на перший погляд мало пов’язаних із безпосереднім виробництвом засобів до життя (наприклад, магією, яка являє собою не що інше, перетворений (імовірно спотворений) різновид праці). Одним словом, — всі найважливіші сфери життя людей упорядковувалися за допомогою цих »ділових ігор«, що дістали найменування »обряд«. І в міру того, як праця людей ставала співпрацею, чуття ставали спів-чуттями, відомість ставала свідомістю, первісне стадо приматів поступово перетворювалось на людське суспільство, і ця суспільна, свідомість починає відігравати провідну роль у житті людських співтовариств.

Кожний обряд мав і має цілком певне навчально — практичне, виховне та емоційне призначення. Навчально-практичне  — полягає в тому, щоб навчити певний гурт (колектив, групу людей) чомусь (якомусь трудовому процесу, доброму (належному) обходженню, якійсь корисній, доброчинній дії. Виховне — щоб збудити і почуття краси, людської гідності, добра та прищепити навички відповідного поводження.. А емоційне  — щоб підготувати, духовно налаштувати людей (людину) на ту працю, дію, вчинок, надати душі святкової піднесеності і принести іншим радість.

Пізніше, в міру того, як праця набувала більш-менш подібних до сучасних ознак індустріального виробництва, вдосконалювалися інші засоби фіксації техніко-технологічних досягнень (мова, писемність, графіка тощо), первісне навчально-практичне призначення того чи іншого виробничого обряду відпадало, однак виховна та емоційна функції залишалися.Обряд ставав своєрідною прикрасою суспільного життя, переходив у сферу художньої діяльності, мистецтва.

Вище зазначено, що, виникши, суспільна свідомість починає відігравати дедалі більш важливу, зрештою — вирішальну вирішальну роль у житті суспільства. Але ж суспільна свідомість від самого початку мала так би мовити «віртуальний характер» — це була уявна сукупність окремих, індивідуальних свідомостей. Отже, перед людьми постало завдання знайти засоби для виявлення та вираження цієї суспільної свідомості, її фіксації, закріплення, у формах, придатних для збереження й нагромадження та поширення як у просторі — від сусідів до сусідів, так і в часі — від батьків до дітей та онуків. І вони їх знаходили — жест, малюнок, слово спочатку усне, мовлене, далі — писемне тощо. Але найпершим і найважливішим засобом стала все -таки наочно-дієва імітація колективних дій, стали оті своєрідні «ділові ігри«. Відтворюючи типові суспільні ситуації, які мали для людей життєво важливе значення, люди »відпрацювали« найдоцільніші, найефективніші колективні дії, визначали й усвідомлювали місце та роль у цих діях кожного члена суспільсьва (громади, групи, товариства). Порядок, послідовність доцільних дій запам’ятовувалися, ставали керівництвом до дії у майбутньому і поступово увіходили у звичку (звичай)та передавались з покоління у покоління, ставали традицією.

В основу формування обрядів лягли не тільки трудова діяльність людини в вузькому значенні, а й відбиток космологічних знань. Господарські дії людини проходили в річних змінах, так обряди відображали причетність людини до праці, до природи.

Отже, обряди — це соціально-культурний феномен, що являє собою комплекс символічних дій, спрямованих на усвідомлення й «оформлення» (упорядкування) певних дій людей у повсякденному побуті, у їх громадському житті, життєдіяльності суспільства та його органів (держава, церква, профспілки, поліитичні партії, громадські організації тощо). Вони є складовою частиною традиційно-побутової та суспільно-національної культури народу й містять у собі елементи музичного, пісенного та хореографічного, драматичного, декоративного та інших мистецтв.