Заповідник “Горгани”

Горгани – гірський масив в центральній частині Українських Карпат. Знаходиться головним чином в Івано-Франківській і частково в Закарпатській областях. З північного заходу рікою Мизунка відмежований від Східних Бескид, з південного заходу – межує з Полонинським хребтом, з півдня від Горган розташовані масиви Свидовець та Чорногора, зі сходу річкою Прут відділений від Покутсько-Буковинських Карпат, і тільки з північного сходу Горгани виходять до Передкарпатської височини. Відповідно масив поділяється на низькогірні Зовнішні (Берегові, Скибові) та вищі Внутрішні (Центральні, Привододільні) Ґорґани.

Якщо розпочати із історії цього заповідника, то вона почалася ще в 1940 році. Тоді Рада Народних Комісарів УРСР хотіла організувати заповідник у Горганах, яка становить площею 50 тис. га, однак цьому перешкодила друга світова війна. А в 50-70-х роках на території Надвірнянського лісокомбінату було створено декілька заказників і пам’яток природи, завдяки чому в районі Довбушанських Горган збереглося багато унікальних природних комплексів. У 1974 році тут було організовано Горґанське заповідне лісництво. І вже тоді хотіли на місці цього лісництва створити заповідник. Але лише аж 12 вересня 1996 року згідно з Указом Президента України було організовано природний заповідник Горгани. Територія заповідника становить 5344 га.

Він розташований в південно-західній частині Івано-Франківської області у районі Довбушанських Ґорґан - найнедоступнішій високогірній і кам’янистій частині цих гір. Довбушанський масив - один із трьох основних масивів Північних Ґорґан. Його вершини та верхні частини схилів вкриті кам’янистими розсипами. Для Довбушанського масиву характерні видовжені хребти з гострими вершинами і стрімко спадаючими півн ічно-східними та більш пологими південно-західними схилами. Найвищі вершини - Довбушанка (1754) та Медвежик (1736).

Тут беруть свій початок гірські потоки, як: Черник, Сітний, Джурджинець, Зубрівка, Пікун, які є притоками р. Бистриці Надвірнянської.

Залежно від висоти над рівнем моря на території заповідника виділяються три кліматичні зони:

·        прохолодна;

·        помірно холодна;

·        холодна;

із середньорічною температурою від + 5 до 0 °С. Річна кількість опадів становить від 900 до 1400 мм. Сніговий покрив стійкий із середньою потужністю 40 см.

Ґрунтовий покрив доволі строкатий, складається переважно з лісових буроземних, дерново-буроземних та гірсько-лучних буроземів.

Своєрідність і різноманітність фізико-географічних умов сприяли формуванню багатого видового складу рослин, серед яких значна частина рідкісних, реліктових та ендемічних. Панівні звичайно тут - ліси, які займають 84 % площі. Вони утворюють гірський лісовий пояс буково - ялицево - смерекових (27 %), смереково-ялицево-букових (3,3 %) та чистих смерекових (44,5 %) лісів. Найбільшу цінність з них становлять ялицеві та смерекові ліси. У трав’яному покриві лісів за участю бука звичними є аконіт молдавський, підлісник європейський, зубниця залозиста, сугайники австралійський та карпатський, живокіст серцевидний, багаторядник шипуватийт та голокучники дубовий. На узліссях навесні з’являються ніжні дзвіночки підсніжника білосніжного, білоцвіту весняного, сині квітки сольданели гірської. З чагарників у лісах росте: жимолость пухнаста, вовче лико, іноді зустрічається аґрус відхилений, шипшина повисла. Традиційним супутником буково-ялицево-смерекових та ялицево-смерекових лісів з деревних порід є клен-явір. З підняттям угору ліс стає дедалі похмурішим і прохолодним - тут переважає смерека і інші хвойні. Під густим шатром смерекового лісу - трав’яний покрив надзвичайно бідний. Схили в цих лісах вкриті переважно оксамитовим килимом моху, який обплетений нитками плаунів колючого та булавовидного. Крім того, трапляються чорниця, брусниця, щитник австрійський, ожина лісова та інші. У верхній частині смуги смерекових лісів поширена сосна кедрова європейська - релікт раннього голоцену. Смереково-кедрові та кедрово-смерекові ліси поширені в межах висот 965-1580 м над рівнем моря, найвищі місця росту (1630 м) сосни кедрової відмічені на південному схилі Довбушанки. На території заповідника насадження з участю кедра займають 380 га. У смузі гірського лісового поясу значно поширені післялісові луки. Подекуди окремими острівцями ростуть - ялівці звичайний та сибірський. Рано навесні на проталинах снігу першими з’являються синьо-фіолетові квітки шафрану Ґейфелового. Влітку луки вкриваються барвистим килимом різнотрав’я із перстачу золотистого, ахірофоруса одноквіткового, арніки гірської, нечуйвітру оранжево-червоного, дзвоників ялицевих, скорзонери рожевої, волошки карпатської. В інших, більш вологих місцях мінливими фарбами миготять золотаві квітки купальниці європейської, орхідей, яких на території заповідника налічується 9 видів. Восени квітуче вбрання завершують сонечка відкасника безстеблового та сині квітки тирличу ваточникового. Лісовий пояс вище 1300-1400 м над р івнем моря змінюється субальпійським з суворими кліматичними умовами, в яких формується смуга криволісся із заростей сосни гірської, що займають близько 339 га, рідше вільхи зеленої. Вони виконують важливу ґрунтозахисну та водорегулювальну роль: перешкоджають утворенню і сходу снігових лавин, запобігають ерозії, зсувам тощо. Вище від заростей сосни гірської розташовані кам’янисті розсипи, зайняті мохово-лишайниковою рослинністю.

Тваринний світ заповідника тісно пов’язаний з висотними рослинними поясами. Тут умовно можна виділити три фауністичні комплекси:

у нижньому змішуються фауністичні елементи широколистяних та хвойних лісів, долинами річок сюди проникають рівнинні, а з населених пунктів - синантропні види;

на середніх та верхніх гіпсометричних рівнях лісового поясу переважають види, характерні для хвойних лісів;

у найбіднішому за видовим різноманіттям субальпійському поясі трапляються гірські види, не характерні для інших поясів: полівка снігова, щеврик гірський, тинівка альпійська;

У заповіднику живуть представники понад 1000 видів безхребетних тварин. Серед них найчисленнішою групою є комахи. У фауні хребетних тварин заповідника налічується 149 видів, які належать до 6 класів. З круглоротих водиться лише мінога угорська, яка зрідка трапляється в р. Бистриці Надвірнянській та її притоках. Іхтіофауна представлена 10 видами риб. Домінуючим видом у річках є форель струмкова. Серед земноводних найчисленнішою є жаба трав’яна. Вона зустрічається по всій території. В калюжах та заплавах потоків живуть тритони альпійський і карпатський, кумка жовтобрюшка. У нижній та середній частинах лісового поясу зрідка зустрічається саламандра плямиста. Всього на заповідній території відм ічено 8 видів земноводних. Герпсто-фауна заповідника бідна - всього 5 видів: безнога ящірка веретільниця, вуж звичайний, гадюка звичайна, ящірки прудка і живородна, що є домінуючими видами. Фауна птахів налічує 85 видів. У нижніх гіпсометричних рівнях трапляються птахи, характерні для широколистяних лісів Карпат: різні види строкатих дятлів, мухоловок, малинівка, в’юркові та інші. В чистих хвойних лісах гніздяться жовна чорна і дятел трипалий, чиж, шишкар ялиновий, снігур, тинівка лісова, корольок жовтоголовий, рябчик. Б іля верхньої межі лісу та па лісових галявинах зустрічаються глухар, дрізд гірський, щеврик лісовий. У субальп ійському поясі живуть тинівка альпійська, горихвістка чорна, щеврик гірський. На берегах численних потоків гн іздяться оляпка та плиска гірська, а на нижніх ділянках течії -плиска біла та перевізник. З денних хижих птахів і сов можна зустріти канюка звичайного, осоїда, яструба великого і малого, боривітра звичайного, сову сіру та довгохвосту. Фауна ссавців представлена 47 видами. Звичними в заповіднику є олень благородний, козуля, кабан дикий, заєць-русак, білка звичайна. Мешкає тут 18 видів дрібних ссавців - мишоподібних гризунів. З хижаків водяться ведмідь бурий, рись звичайна, лисиця, видра річкова, норка європейська, тхір звичайний, два види куниць, зрідка заходять вовки. З фауни 20 видів є рідкісними і занесені до Червоної книги України, а саме: харіус європейський, тритони карпатський та альпійський, саламандра плямиста, лелека чорний, підорлик малий, глухар, пугач, сова довгохвоста, тинівка альпійська, бурозубка альпійська, кутора мала, полівка снігова, горностай, норка європейська, борсук, видра річкова, кіт лісовий, рись звичайна. Територія заповідника багата на рідкісні та зникаючі види рослин і тварин. Тут росте 402 види вищих судинних рослин, які належать до 5 відд ілів, 75 родин, 236 родів. Значна частина видів рідкісні, ендемічні і реліктові. Особливу групу (20 видів, або 5 %) становлять види, які занесені до Червоної книги України. Найбільш рідкісними з них є зозулинці чоловічий та шоломоносний, зозулині сльози яйцевидні, язичок зелений, лунарія оживаюча. Значна частина видів флори запов ідника (19) є регіональне рідкісними: аконіт строкатий, дзвоники пильчасті, стародуб альпійський, відкасник безстебловий та інші. Про значний вік флори та її самобутність свідчить наявність реліктових та ендемічних видів. Зокрема, з реліктів зустрічаються гропянка багатороздільна, страусове перо звичайне, блехнум колосистий, баранець звичайний, вовче лико звичайне. Ендемічних видів 18, серед них королиця круглолиста, тоція карпатська, волошки мармароська і карпатська, гвоздика карпатська, фіалка відхилена та інші.

Територія природного заповідника "Ґорґани" має типові для району Ґорґан геоморфологічну будову, структуру рослинного покриву і тваринного світу, тому заповідник становить велику цінність для збереження, відтворення і вивчення біорізноманіття району та Українських Карпат загалом.

Цікава інформація

Найпопулярніший туристичний об'єкт Горган – озеро Синевир. Найбільше гірське озеро України утворилось порівняно недавно – біля 10 тисяч років тому в результаті обвалу скель, які перекрили гірський потік. Знаходиться в Міжгірському районі Закарпаття біля села Синевирська Поляна на висоті 989 м . над р.м. Площа озера – 7га, глибина – 10- 16 м ., максимальна – 22м, поступово міліє. В озері водяться раки, форель. В народі його називають «Морське Око». Існує давня легенда, за якою озеро утворилось зі сліз дівчини Сині, що оплакувала свого хлопця Вира.

Зараз по вододілу Горган проходить межа Франківської та Закарпатської областей. в період між двома світовими війнами тут проходив кордон між Польщею та Чехословаччиною, а під час другої світової – лінія Арпада – оборонні укріплення другої світової війни, що проходили через всі Карпати і мали довжину більше 350 км . Так в околицях Яблунецького (Татарського) перевалу було збудовано 36 залізобетонних сховищ, 32 доти і дзоти, 53 кулеметні майданчики, 2 кілометри протитанкових надовбів, 8 кілометрів траншей, 12 кілометрів колючого дроту, по якому був пропущений струм у 3 тисячі вольт. Серйозних боїв укріплення так і не зазнали – війська Червоної армії обійшли їх з тилу.

Перевал Легіонів (1110м) отримав свою назву після подій першої світової. Тут в 1914 році польські легіони, що складались переважно з молодих людей віком 16-20 років ціною своєї загибелі зупинили наступ російських військ на Закарпаття.

Біля села Зелена в урочищі Черник знаходиться криївка, яка зберігає пам'ять про відносно недавні події. Тут 17 травня 1954 року загинув командир УПА-Захід Микола Твердохліб, відомий під псевдо «Грім». Бойові дії УПА втратили централізоване керівництво і боротьба поступово припинилась.

Село Старуня в 1907 році стало відоме на весь світ. Біля потоку Лукавець в озокеритній шахті на глибині 12,5 м було знайдено мамонта, а трохи глибше - волохатого носорога, гігантського оленя, різних викопних птахів та земноводних. Сіль, озокерит, розчин нафти та безкисневі умови сприяли консервації старунських тварин. Зараз Старуня відома постійно діючими …вулканами! Справа в тому, що геологічна будова тут сприяє великій сейсмочутливості, віддалені землетруси інколи призводять до появи малих тріщин, провалів, порогів, невеликих водоспадів. На західному березі р. Луковиця, що поблизу цього села, геологічні породи утворюють складний тектонічний перегин, на вершині якого розташований вулкан з висотою конуса коло 3м й довжиною глинистих потоків 10-60м. З'явився він у 1977 р. внаслідок землетрусу в Румунії й нараховує нині 8 кратерів і 12 непостійних мікрократерів, які виділяють газ, воду, глинисту пульпу, нафту.

Манявський скит неподалік Солотвина на Івано-Франківщині –монастир XV ст, справжнє місце паломництва. Крім монастиря тут знаходиться дуже гарний Манявський водоспад висотою 16 метрів.

Село Руська Мокра на Закарпатті – найбільш сніжний населений пункт. Стійкий сніговий покрив лежить тут в середньому 110 днів на рік. Це зумовлено специфікою розташуванням села серед гірських хребтів, які суттєво затіняють територію села від прямих сонячних променів.

На Чорній Ріці ( на багатьох мапах Озерянка) діє музей лісу і сплаву. Тут можна побачити як колись працювали бокораші. Про людей цієї мужньої і давно забутої професії нагадують хрести-пам'ятники по дорозі до музею і гідротехнічні споруди греблі, що останнім часом все більше страждає від повеней.

Цікавим витвором природи з точки зору науки є оліготрофне болото Глуханя із сферичною поверхнею. Подібних йому в Карпатах практично не залишилось. В торфах закодовано літопис природи краю. На болоті ростуть 15 рідкісних і зникаючих видів рослин, що занесені до Червоної книги України. Серед них кілька північних видів – мешканців тайги і тундри, які дуже рідко трапляються в Карпатах.

Література

1.     Українська географічна енциклопедія. В 4-х книгах. – К., 1996-1998.

2.     Заставний Ф.Д. Географія України. – К., 1996.