ПРИРОДА ТА НАСЕЛЕННЯ СТАРОДАВНЬОГО ЄГИПТУ

ГЕОГРАФІЧНЕ ПОЛОЖЕННЯ І ПРИРОДА СТАРОДАВНЬОГО ЄГИПТУ. На північному сході Африки, коло Середземного моря, там, де тече річка Ніл, була розташована одна з найбільших країн стародавнього світу — Єгипет.

Африка — дуже жаркий край. Дощі випадають рідко, і весь час стоїть нестерпна спека. В Африці є велика пус­теля Сахара. Там здіймаються піщані горби — бархани.

Лише одне місце в Африці нагадує квітучий сад. Це — долина річки Нілу. Люди здавна селилися в долині Нілу. Там майже п'ять тисяч років тому утворилася Єгипетська держава, яка простяглася від Середземного моря до перших нільських порогів.

Ніл — найдовша річка світу. Він починається в глиби­нах Африки, біля самого екватора. У верхній течії Ніл до­лає багато підводних скель — порогів, а в нижній, набли­жаючись до Середземного моря, тече широко і повільно. У тому місці, де Ніл впадає у море, він розділяється на кілька рукавів. Зверху, з висоти пташиного польоту, ці річечки та острівці разом за формою схожі на трикутник. Стародавні греки називали це місце дельтою Нілу, бо во­но нагадувало їм одну з літер їхнього алфавіту А — «дель­ту». Греки дали й назву цій країні — Єгипет. Самі єгиптяни   на­зивали  свою  країну Кемет — «Чорна земля» через родючі землі і щоб відрізнити її від «червоної землі» — пустелі.

Береги Нілу густо заросли єгипетським очеретом — папірусом. Там водяться незчисленні зграї різних птахів. У воді живуть крокодили і бегемоти, багато риби. На бере­гах Нілу розкинулися гаї акацій, пальм, сикомор і та­марисків.

У стародавньому Єгипті водилися слони, жира­фи, носороги, кабани, антилопи, а в пустелі лунало грізне рикання лева та пантери.

РОЗЛИВИ НІЛУ. В Єгипті дмуть посушливі су­ховії, які приносять жарке дихання пустелі. Особли­во страшний вітер хамсин. Арабською це слово озна­чає «п'ятдесят», бо хамсин дме з пустелі Сахари 50 днів. Це — страшне лихо. Вітер засипає усе хмарами піску. Єгипет перетворюється на випалену сонцем пустелю. Всі рослини в'януть, суха земля тріскається.

Але   ось   з   півночі   повіяло   прохолодою.   Це   —   рятівний північний вітер. Він Здуває весь пил, повітря стає холоднішим. У цей час далеко на півдні, звідки тече Ніл, починається сезон дощів, а на горах тане сніг. Поступово вода в Нілі піднімається і робиться каламутною і зеленою. Річка ви­ходить з берегів — почалася повінь. Днів через  десять   вода   в   Нілі   стає   черво­ною,   ніби   кров.

Повінь триває 3 місяці — з червня до вересня. Вода піднімається на 7 м. Потім вода спадає, лишаючи на берегах товстий шар родючого намулу. Товщина цих річкових наносів за багато тисячоліть до­сягла 11м, а в дельті Нілу — навіть до 20 м. Тому стародавні єгиптяни називали свій край «Дарунок Нілу».

ЄГИПТЯНИ-ЗЕМЛЕРОБИ. Закінчила­ся пора повені. Ніл знову спокійно котить свої води. А навколишні поля добре зво­ложені й вкриті родючим намулом. Мож­на починати сівбу.

Землеробство було головним заняттям у стародавньому Єгипті. Земля після роз­ливів Нілу м'яка і не потребує великих зу­силь для обробки. У плуг запрягали биків, орали поле і засівали його пшеницею та ячменем.

Після сівби на поле виганяли корів, овець, щоб вони своїми ратицями втопта­ли зерно у землю, інакше воно засохне під палючими променями сонця. Стародавні єгиптяни орали і сіяли не у весняні місяці, як українські селяни, а в листопаді та грудні. Після цього наставала пора сходів.

Деякі ділянки землі були добре зволо­жені. Але на пагорби вода не доходила. То­му з часом єгиптяни придумали подавати воду на поля, що на узвишші, за допомо­гою спеціальних пристроїв, схожих на ук­раїнський «журавель» біля криниці. Такі підйомні машини для води називали шадуфами.

Щоб зволожити поля, розташовані да­леко від річки, селяни прокопували від Нілу канали, а від каналів — маленькі ка­навки, і так підводили воду до своїх полів.

Поля і канали огороджували спеціальними греблями (дамбами), зробленими з глини та очерету. В дамбах посередині робили ворітця. Під час розливу Нілу їх відчиняли і пропуска­ли воду на поля, а потім зачиняли. Селянська родина сама не могла викопати цілий канал чи насипати греб­лю. Тому єгиптяни виконували ці роботи гуртом, ціли­ми селищами. В Єгипті на зміну родовій общині з'явила­ся сільська сусідська община.

Нарешті заколосилися пшениця та ячмінь. На­стала пора жнив — останній, третій період єгипетсько­го сільськогосподарського року. Селяни мідними сер­пами зрізають самі лише колоски. Потім на току коло­ски кидають для обмолоту під ноги худобі — бикам, ос­лам.

Ні на хвилину не спиняється молотьба. Жінки совками підки­дають обмолочене зерно вгору й віють його. Обмолочене і провіяне зерно корзинами зносять до комор і висипають у засіки. Поряд сидить писар і записує кількість корзин. Господар багатого маєтку мусить знати, який урожай зібрали з його полів. Тоді він скаже, скільки зерна треба віддати до царської комори, а скільки можна залишити у своєму господарстві.

ДОЛЯ СЕЛЯНИНА. Зі своїх невеличких полів селяни збирають невеликий урожай. Дружина, сини, доньки — всі допомагають батькові, всі поспішають скінчити жнива, поки ще не при­йшов наказ іти на царську роботу: копати і чистити канали, будувати палаци й храми, ремонтувати дороги. Бо тоді вже не буде часу сховати збіжжя в ями або засипати його до ве­ликих глеків, вкопаних у підлогу в хатині. Недожатий хліб стоятиме в полі, його поїдять миші, видзьобають горобці. А далі буде ще гірше. Прийде писар зі стражниками, озброєни­ми палицями, і накаже платити податок зерном у царську скарбницю. А як не заплатить селянин, то жорстоко поб'ють його стражники. Тому й поспішає селянська родина зібрати урожай.

ЖИТТЯ І ПРАЦЯ НЕМІСНИКІВ. Шум і гамір стоїть на базарному майдані в єгипетському місті. Убік від майдану тяг­неться вузенька вуличка з крамничками. Деякі крамнички є також майстернями. В них сидять ремісники, які роблять і тут же продають свій товар.

В Єгипті було розвинуто ремесло — виготовлення різних предметів. Ремеслом займалася не кожна сім я для себе, а окремі групи людей — ремісники. Вони багато часу вивчали секрети своєї справи. Виготовлені товари спочатку обмінювалися, а з часом стали продаватися за гроші.

Зберігся стародавній папірус, на якому єгипетський сановник Ах той розповідає про працю ремісників.

КУЗНЯ. Загляньмо крізь відчинені двері до кузні. Єгиптяни були вправними металургами. Уже 6 тисяч років тому вони на­вчилися виплавляти мідь. Але на той час ковальське ремесло було важкою працею. Ось два ковалі роздмухують міхами во­гонь у горні, а третій розпікає над вогнем шматок міді. Всі троє чорні від диму, руки в них попечені, очі сльозяться.

Ахтой так писав про цю працю:

«Я бачив мідника за роботою біля топки його печі. Його пальці були як шкіра крокодила, і він тхнув гірше, ніж риб'яча ікра».

Ахтой не випадково нічого не говорить про бронзу, її єгип­тяни навчилися виплавляти значно пізніше, в середині 2 тисячоліття до н.е. Вони дуже любили золоті прикраси. Єгипетські ювеліри славилися далеко за межами своєї країни.

МАЙСТЕРНЯ САНДАЛ ЬНИКА. На підлозі сандальними мнуть товсту шкуру, формують підошву, прикліплюють до неї ремінці. Ахтой говорить про сандальника, що він завжди бідує, «а життя його таке спокійне, як спокійно комусь буває серед мертвої риби».

МАЙСТЕРНЯ КОЖУМ'ЯКІВ. А ось перед нами майстерні чинбарів-кожум’яків. Чоловіки обробляють сирі шкури. Один чинбар кладе у великий глек шкуру для вимочування, а двоє інших вже обробляють щойно вимочені шкури. Вони шкребуть їх кам'яними чи мідними скребачками, очищаючи від щетини та мездри. Готові шкури змащують жиром і починають м'яти. З вичинених шкур вже можна робити сандалії, вуздечки, ремінці, обтя­гувати ними щита та боки колісниць.

ТКАЦЬКІ МАЙСТЕРНІ. Далі починається довгий ряд ткацьких майстерень. Тут працюють, прядильники та ткачі. Прядильники пря­дуть пряжу і намотують нитки на веретено. Ткачі тчуть на верстатах тканину. Багато тканини треба наткати і продати, щоб прогодувати сім'ю. Майстерня закладена згортками та сувоями тканин. Тут є тон­ке, як павутина, полотно для багатих і є грубе, де­шеве полотно для бідняків.

Єгиптяни навчилися вирощувати льон і ви­робляти гарні лляні тканини.

МАЙСТЕРНЯ СКЛЯРІВ. У Єгипті вміли плавити скло з піску та соди. Тільки спочатку воно було непрозоре. Коли майстру замовляли зроби­ти якусь річ, наприклад флакончик для пахощів, він ліпив із сирого піску модель флакончика, насаджував її на палицю і вмочав у розплавлене скло. Потім він прокочував модель на столі, щоб стінки флакончика стали рівними. Коли хотіли зробити виріб кращим, то на його стінки намо­тували різнокольорові скляні нитки, а потім зно­ву прокочували. Нитки вдавлювались у м'які стінки, і виходив кольоровий візерунок.

Ретельно зберігали свої секрети старі майстри. Вони вміли варити кольорове скло. Наприклад, якщо додати до звичайного скла окис олова, матимемо біле скло, марганець давав фіалкове забарвлення, марганець разом з міддю — чорний колір, чистий окис міді — синій колір.