Мішаний московсько-український відбиток лежить на чарівних цивільних будівлях, таких, як полкова канцелярія в Чернігові, збудована полковником Лизогубом. У ній, як і в багатьох інших пам'ятках, споруджених наприкінці XVII - на початку XVIII сторіччя, нелегко відрізнити частку російського і українського зодчих в їхній спільній роботі. Та, як ми бачили, існують і такі пам'ятки, де за їхньою українською суттю зовсім не відчувається руки російського майстра і, навпаки, є й інші, майже цілком перенесені з півночі на південь.

Якщо з наведеного огляду може комусь здатися, що [Московська] Русь зробила в українську архітектуру вагоміший внесок, ніж Україна в російську, то причина цього полягає, можливо, у моєму недостатньому знайомстві з усією різноманітною спадщиною української архітектури і взагалі в слабкій дослідницькій роботі в цій галузі, проведеній досі українськими істориками й архітектами. Основним стимулом, що спонукав мене, незважаючи на таку малу обізнаність, узятися за цю складну тему, була не так надзвичайна привабливість її, як жадання сигналізувати її вагу й прагнення викликати бажання до її справжнього, у всеозброєнні сучасної науки, вивчення зацікавленими українськими колами, передусім Академією архітектури УРСР. Як можна так мало робити, живучи й працюючи серед багатющих архітектурних скарбів, якими повна країна? Тільки після того, як наші товариші-дослідники українці вивчать уздовж і впоперек свою територію, організувавши розкопи фундаментів, установивши закони й еволюцію українського цегляного мурування, зробивши точні археологічні обміри й піднісши на високий фаховий рівень реставрацію найціннішої архітектурної спадщини, можна буде сказати, чия частка у взаємовпливі більша, Росії чи України.

Вище найзагальнішими рисами було зазначено, наскільки збагатили російське будівництво нові ідеї й прийоми, що прийшли з півдня і тривко закріпилися на півночі, але в творчому народному горнилі [Московської] Русі й України на початку XVIII сторіччя була викута їхнім обопільним генієм одна пам'ятка такого неминущого значення, що вона до цього часу викликає законний подив москвичів і всіх приїжджих. Пам'ятка ця, так звана Меншикова вежа, яка стоїть біля Кіровських воріт за будівлею поштамту.

Першим дослідником, що приділив їй достатню увагу, був відомий історик і археолог початку XIX сторіччя А.Малиновський (1762-1840), який присвятив цій пам'ятці захоплену статтю, написану на основі віднайденого ним давнього синодика церкви Архангела Гавриїла. У Центральному державному архіві давніх актів зберігається в так званих теках Малиновського його вартісна записка, складена на основі цього синодика. Наведені в ньому відомості з історії невеличкої три наметової церкви Архангела Гавриїла, яка стояла до побудови вежі на її місці, заслуговують на тим більшу довіру, що розпочав вести синодик щ& перший священик церкви в XVII сторіччі. До нього він заносив усі події, що стосувалися храму, а після його смерті їх далі записували наступники священика. Ось що ми знаходимо в синодику.

У 1704 році парафіянин церкви Архангела Гавриїла, знаменитий сподвижник Петра І О.Меншиков, повернувшись з одного походу, привіз до Москви з Полоцька ікону Богоматері, написану, за переказами, євангелістом Лукою. Для цієї дорогоцінної ікони він вирішив побудувати храм на місці давньої церкви, присвятивши його тому ж таки архангелові Гавриїлу.

Меншиков знав, що він нічим не може так догодити своєму цареві й другові, як побудувати чудову пам'ятку, здатну прикрасити Москву. І він, не шкодуючи величезних коштів, справді спорудив храм, що перевищував на півтора сажня дзвіницю Івана Великого. Храм було задумано як церкву-дзвіницю, - "іже на дзвони". Сучасники вважали його чудом будівничого мистецтва.

І справді, у центрі Москви піднеслася споруда, яка затьмарила все навкруги архітектурною пишнотою й красою. Розпочата 1704 року, вона була закінчена в 1707 і протягом тривалого часу була парафіяльною церквою Архангела Гавриїла, аж поки в 1723 році блискавка не вдарила в її високий шпиль і не запалила горішнього, п'ятого дерев'яного ярусу. Дубові бруси, на яких висіли дзвони, впали, проваливши склепіння. У такому напівзруйнованому стані, позбавлена четвертого восьмерика, церква простояла понад пів- сторіччя й була прозвана народом Меншиковою вежею.

Із синодика ми дізнаємося, що будівником її був Іван Петрович Зарудний. Хто він, звідки родом, як потрапив до Москви і що збудував цей таємничий зодчий, цього Малиновський не міг допевнитися, незважаючи на всі зусилля, маючи у своєму розпорядженні всі московські архіви, головним начальником яких він був. Усі, хто писав про Меншикову вежу після Малиновського, повторювали тільки ті мізерні відомості, які він добув із синодика, і донедавна їх не було доповнено нічим, що розкрило б таємницю Зарудного. Недивно, що деякі новітні дослідники вже почали сумніватися, а чи був узагалі Зарудний архітектом, чи не був він лише малярем-іконописцем і навіть чи Зарудний не міфічна особа?

Знайшовши років із сорок тому декілька додаткових біографічних даних про труди і дні Зарудного, які я опублікував у першому випуску IV тому "Истории русского искусства" (випуск 23-й), я тільки в радянські роки взявся знову за розвідки в архівах з метою з'ясувати якісь нові дані про цього майстра, що певною мірою вдалося. Залишилося ще чимало незрозумілого й загадкового як у життєвій, так і у творчій біографії великого українського майстра, з'ясувати це я передусім закликаю дослідників українців. Адже тільки об'єднаними зусиллями українських і російських дослідників можна дістатися істини.

Одне можна твердити з певністю: позначеними печаттю справжнього генія будівлями Зарудного можуть і повинні однаковою мірою пишатися як українці, так і росіяни, бо українець з народження, він так грунтовно вивчив і палко полюбив російське зодчество останньої чверті XVII сторіччя, доби так званого наришкінського стилю, так ужився в нього, що створив нев'янучий витвір уже російського, а не українського мистецтва.

Відправляючись од таких уславлених московських церков, як Покрова в Філях, Троїцьке-Ликово, Убори, Успіння на Покровці, Зарудний витворив свій власний глибоко особистий архітектурний стиль, який уперше дістав найяскравіший вияв саме в Меншиковій вежі. Та коли ж він устиг так поглиблено вивчити всі ці шедеври російського будівництва?

Перше свідчення про появу Зарудного в Москві, яке мені пощастило досі розшукати, належить до 1690 року. Його ім'я трапляється під цим роком у документах Малоросійського приказу. 30 листопада він приїхав до Москви як гонець Мазепи і був тут у великій пошані, що видно із записів "видаткової книги грошової і соболиної скарбниці, сукон та інших товарів"[...]

Нам не вдалося розшукати даних про більш ранні приїзди Зарудного, але, починаючи з того часу, ми бачимо, що він не раз приїздив до Москви на доручення Мазепи, його завжди приймали тут з пошаною, і бував він "біля великих государів руки". Важко достеменно встановити, якого характеру були доручення, але ознайомлення з усіма дотичними приїздів Зарудного документами приводить до висновку, що то були переважно справи будівельні. Мазепа розгорнув на зламі ХVІІ-ХVШ сторіч величезну будівничу діяльність. Добре відома ритовина із зображенням 10 збудованих ним великих храмів, позначених його гербом. Мазепі для його задумів не вистачало своїх зодчих, і він був змушений не раз звертатися до царів із супліками про присилання йому особливо вмілих "у кам'яному муруванні" будівничих, що царі звичайно виконували. Особливо сприяв йому Петро І, коли після смерті Йоана став одноосібним царем.

Чи мав Зарудний архітектурну освіту? Безпосередніх свідчень про це не вдалося знайти. Єдиним місцем, де він міг опанувати основи архітектурної грамоти, могла бути Київська Могилянська академія. У кожному разі не підлягає сумніву наявність у нього великого будівельного досвіду, якого він набув у себе на батьківщині. Князі Острозькі мали село Заруддя в Луцькій околиці. Чи не звідти походить рід Зарудних(17)? У реєстрах Луцького братства є ім'я матері Мазепи - Марини(18). Нарешті на Волині, як уважає багато хто з дослідників, народився Стефан Яв орський(19). Близькість Зарудного до Мазепи видно вже з того факту, що він був його гінцем, а близькість його до Яворського випливає з цілої низки історичних свідчень, документів і цікавих зіставлень. За два роки до скликання Ради, що ухвалила в січні 1654 року возз'єднати Україну з Росією, у грудні 1652 року Богдан Хмельницький вирядив до Москви посольство в складі П.Тетері й генерального судді Самійла Богдановича Зарудного з проханням про приєднання України до Росії. В лютому-березні 1654 року в результаті нових переговорів з російським урядом у Москві з участю того ж таки Зарудного було складено пункти, відомі під назвою "березневих статей(20). Чи не був Іван Зарудний нащадком Самійла?[...]

Яворський прибув до Москви в 1700 році, і є підстави вважати, що саме він привіз із собою свого земляка [І.Зарудного], бо з того часу завжди йому допомагає, висуваючи його для виконання відповідальних справ. Звичайно він представив його цареві, улюбленим архітектом якого він відтоді стає. З одного боку, зв'язок з Мазепою, який на зламі XVII- XVIII сторіч був у царя у великому фаворі й став кавалером ордена Андрія Первозванного, з другого боку - ще міцніший зв'язок з царським улюбленцем Яворським сприяли тому, що поступово Зарудний став улюбленим зодчим Петра І. Недарма той так високо цінував Меншикову вежу, що наказав у 1709 році головному архітектові Петербурга Трезіні будувати центральну пам'ятку нової північної столиці - Петропавлівську дзвіницю за точною подобою Меншикової вежі.

Тільки особливою близькістю до царя пояснюється майже цілковита відсутність архівних даних про будівлі Зарудного. Як побачимо далі, він будував на прямі замовлення Петра, минаючи всі тодішні будівельні інстанції. Через те, що царські замовлення давалися й виконувалися в самій Москві, де не було нічого подібного до петербурзької міської канцелярії, яка відала всім будівництвом, доручення царя й плату за виконання їх Зарудний одержував безпосередньо з його рук, тому вони зовсім не відбивалися в документах. Це дуже утруднює з'ясування й уточнення історії будівель Зарудного[...]

Що стосується іменного веління про спорудження За-рудним іконостаса для Петропавлівського собору, то він є останній з-поміж більш ранніх іконостасів, що передували йому, - Оранієнбаумського для Меншикова, Ревельського [Талліннського] для Преображенського собору та інших. Найдовершенішим серед них слід визнати Петропавлівський - справді велике творіння декоративного мистецтва всіх часів. Крім певних традицій російського іконопису, у ньому втілилися пишні форми і прийоми, що їх Зарудний переніс із храмів Західної України. У пізнішій супліці Зарудного дуже чітко говориться не про "зроблення" петропавлівського іконостаса, а про "побудову", чим підкреслюється його архітектурно-будівельний, а не лише декоративний та іконописний бік. Думку дослідників, які вважають, що всі іконостаси проектували петербурзькі будівничі церков, і Зарудний робив їх у Москві за цими проектами, спростовує його листування з Петербургом, у якому він прямо говорить про свої кресленики, відмовляючись писати ікони для них, "що краще зроблять петербурзькі художники". На неодноразові нагадування Макарова надіслати в Кабінет кресленик іконостаса "з масштабом" Зарудний відповідає: "А рисунка ледь устиг половину нарисувати за багатьма суєтами, а з другою половиною скоро не впоратися, помічника не маю, один при ділі"(21)[...]

Усе вищенаведене свідчить про те, що в особі Зарудного наша країна мала генія настільки багатогранного, що він змушує згадати велетнів Ренесансу: зодчий, скульптор, маляр, декоратор, - ким він тільки не був у своєму справді живому й трепетному мистецтві?

З усіх творчих загадок життєвого шляху Зарудного одна видається особливо важкою: яким способом і де він набув своєї вражаючої архітектурної майстерності? Здебільшого в документах, що стосуються службового проходження визначних діячів культури, завжди трапляється один - або скарга на несплату грошей, або прохання про віддяку за заслуги перед державою, де претендент сповіщає, скільки йому років. Досі в жодному подібному документі таке власноручне свідчення Зарудного мені не траплялося, тому рік його народження все ще залишається невідомим. Він помер у 1727 році. Навряд чи він міг бути дуже юним у 1690 році, коли ми його вперше бачимо в Москві як гінця самого Мазепи. Якщо припустити, що йому було тоді років з тридцять, то приблизна дата його народження припадає на 1660 рік, отже, на службу він вступив і будував Меншикову вежу в розквіті сил, приблизно в 41- 46 років, а помер у 67 років.

Якщо слушне припущення, що батьківщина Зарудного Західна Україна, то він міг доволі надивитися на декоративні прийоми західно-українських церков і польських костелів, добре їх вивчити. Про це, до речі, переконливо свідчить любов Зарудного до декоративних штофів і шнурів з китицями як у тканині (рака Олександра Невського, іконостас у Таллінні), так і в дереві (іконостаси в Петропавлівському соборі й царська ложа в Дубровицях).

Та не виключена й безпосередня участь Зарудного у зведенні будівель гетьманської України як учня, а потім і помічника таких майстрів, як Старцев або Аксамитов. Зв'язок приїздів гінця Мазепи з його супліками щодо примушення Старцева закінчити в Києві церкви Братського й Миколопустинського монастирів, які той не добудував, також наводить на думку про тісну пов'язаність їх обох. Крім того, суто український вигляд Микільської церкви настільки випадає з-поміж будь-яких зразків московського будівництва, що хочеться припустити участь в її будівництві українця Зарудного на правах учня й друга[...]

Як було б важливо, щоб Академія архітектури УРСР серйозно й безпосередньо зайнялася всебічним вивченням своєї дорогоцінної архітектурної спадщини, хоча б з метою натрапити на якісь сліди можливої участі Зарудного в спорудженні деяких збережених дотепер пам'яток. Чи може бути щось вдячніше від цього завдання, здатного, якщо випаде удача, ще вище піднести значущість внеску України в російську культуру?

(1954 р.)