Рекреація як одна з головних форм продуктивного використання вільного ча­су людини — суспільний, еконо­мічний і на­­у­ковий феномен, для якого не мають значення між­галузеві та міждисциплі­нар­ні межі. Недивлячись на цю особли­вість, слід зауважити, що найбіль­ший вклад у її вивчення і розуміння вно­сить географія, у царині якої сфор­мувалася потужний нау­ко­вий напрям — географія рекреації і туриз­му.

Рекреація (фр. rеcrеation, пол. rekreacja — відп­о­чинок, від лат. recreatio — відновлення сил) — від­новлення чи відтворення фізич­них і духовних сил, витрачених людиною в процесі життє­діяль­ності; рекреація включає різноманітні види діяльності у вільний час, спрямовані на відновлення сил і задоволення широкого кола особистих і соціальних потреб та запитів.

 

 

Рекреацію можна сприймати і як заплановану бездіяльність, яка здійснюється за чиїмось бажанням. У глибшому сенсі вона розглядається у зв’язку з емоційним досвідом та натхненням, що з’являється як наслідок рекреаційної дії. З іншого боку, рекреація може сприйматися як система ресурсів чи сервісу. І, врешті-решт, не буде помилкою розглядати рекреацію як будь-який тип або вид усвідомленого задоволення фізіологічних бажань і соціальних потреб особистості під час відпочинку.

Рекреаційна діяльність пов’язана з використанням ланд­шафтів і значних територій. І у цьому сенсі вона конкурує із сільським та лісовим господарством, рибаль­ством, промисло­вістю, гірничою справою та іншими ви­да­ми суспільної виробничої діяльності, де використовуються природні ресурси.

Розрізняють три форми використання часу, відведе­ного на рекреацію — туризм, лікування/оздоровлення та відпочинок. Для означен­ня цього часу і видів діяльності, які відбуваються в його межах, будемо використовувати поняття «рекреа­ційно-турис­ти­чний», яке включає всю (чи майже всю) сукупність явищ і процесів, пов’язаних з відновленням сил людини та задово­лен­ням її фізіологічних і соціальних потреб.

Саме туризм у сучасному світі сприймається як головна форма рекреаційної діяльності, перетворившись на потужну самостійну галузь нематеріального виробництва, яка задовольняє рекреаційні потреби.

Виникає логічне запитання про співвідношення семантичного навантаження наукових категорій «туризм» і «рекреація», оскільки дуже часто ці два поняття сприймаються і подаються в літературних джерелах як синоніми.

Досить поширеною є думка, що «рекреація» — поняття значно ширше, оскільки включає практично всі види діяльності людини у її вільний від роботи час, який вона проводить поза своїм постійним помешканням, тоді як «туризм» — поняття вужче і глибше, оскільки цей процес супроводжується споживанням відповідних послуг, тобто купівлею певної продукції/товару чи послуг і використанням ресурсного потенціалу території.

У Західному науковому світі дослідження рекреації тривалий час розвивалося незалежно від досліджень туризму. Традиційно туризм розглядався як комерційний економічний феномен, що базується на приватній основі. На противагу такому підходу рекреація і парки вивчалися як ресурс загальнодержавного використання і поширення. Тому дослідження рекреації фокусувалося на державному секторі. Вивчалися проблеми управління незайманою природою, неринкове оцінювання й аналіз рекреаційного досвіду. Вивчення туризму носило більш прикладний характер, який зосереджувався на традиційному приватному секторі (наприклад, туристична індустрія). Досліджувалися моделі подорожей, туристичний попит, реклама і маркетинг.

Такий поділ між цими видами діяльності зберігався до початку 1980-х років. Нині він значно знівелювався. І все ж, існують думки, що «туризм здійснюється в межах рек­реаційної основи», а прихильники іншої точки зору намага­ють­ся дове­сти, що «рекреація — компонент туризму».

   www.VechervKarpatah.at.ua 

Та все ж реальність така, що вивчення туризму і рекреації розширилося і переплелося в понятійному апараті й методичному інструментарії. Разом із зміною суспільства і впливом суспільно-географічних чинників демаркаційна лінія між рекреацією та туризмом стала розмитою і нечіткою. Ті ж, хто намагається знайти різницю, можуть припустити, що рекреація апелює до такої особливості людської психіки, як покладання на свої сили, тоді як туризм обслуговує явно тих, хто шукає розваг без значного дискомфорту. Але й ці аргументи стають умовними, оскільки швидкими темпами розвивається екологічний туризм, який спирається на активний відпочинок, за якого комфортність є мінімальною.

Однак очевидною є зростаюча конвергенція між туризмом і рекреацією у площині теорії, діяльності і впливів, особливо із зростанням комерціалізації рекреації і розпорошенням обов’язків у рекреаційній сфері між державними і приватними структурами. Разом із цим з’являється і необхідність розглядати рекреаційні і туристичні ресурси у комплексі як ресурси для різних видів діяльності під час дозвілля.

Таким чином, ми підійшли до зони впливу ще одного поняття — «дозвілля». На неупереджений погляд, це — родова до рекреації і туризму категорія, яка охоплює увесь вільний від роботи час і включає як рекреацію, так і туризм.

Важко не згодитися з тим підходом до розуміння дозвілля, який набув поширення в науковому світі. Під цим поняттям розуміється час впродовж якого індивідуум здійснює вибір і займається чимось добровільно.

В огляді значень поняття «дозвілля» доцільно виокремити три основні підходи до його вжитку:

1. часовий підхід, коли дозвілля розглядається як період часу, діяльності, стану інтелекту, в якому вибір є домінуючою рисою; у цьому сенсі дозвілля є формою вільного часу для особистості, простором для розвитку її здібностей, умінь і набуття навичок;
   
2. об’єктивний підхід, при якому дозвілля розуміється як протилежне роботі заняття, тобто це будь-який неробочий або той, що лишається після роботи, час;
   
3. суб’єктивний підхід, при застосуванні якого наголос робиться на якісних параметрах поняття, коли значна роль відводиться не стільки кількісним характеристикам (наприклад, кількість вільного часу), скільки особистісному сприйняттю дозвілля і його ролі, яке формується, зокрема, під впливом віросповідання й інших соціально-значущих рис; саме у цьому контексті слід розглядати дозвілля, яке може здійснюватися у будь-який час і визначатися характеристиками індивідуума та особливостями його світосприйняття.

З усього вищесказаного стає зрозумілим, що неможливо дати універсальні визначення дозвілля, рекреації і туризму, бо вони міняються в залежності від контексту і завдання дослідження. Загальне ж уявлення про взаємну підпорядкованість цих трьох понять може дати графічна логіко-структурна модель, яка вказує на місце дозвілля, туризму і рекреаційної діяльності в життєвому циклі індивідууму (рис. 1).

На схемі, зображеній на рисунку 1, є дві області перекриття роботи і дозвілля:

1. бізнес-подорожі або бізнес-тури, що розглядаються як зорієнтовані на ділові цілі подорожі, а це і відрізняє їх від мандрівок, які здійснюються на дозвіллі і мають на меті відновлення психофізичної енергії, здобуття нових знань і вражень тощо;
   
2. «серйозне» дозвілля, яке розглядається у сучасному світі як засіб самовдосконалення, самовираження та професійної реалізації. Йдеться про технічну творчість, здобуття нових знань і вміннями, які, з одного боку, є способом проведення вільного часу, а з іншого — можуть стати чинником професійного росту.

Зарубіжні й вітчизняні географи одностайні у виокремленні відмінностей між рекреацією і дозвіллям. Вони розглядають дозвілля як часове поняття, а рекреацію — як поняття про дію. Але є певні розбіжності у використанні власне поняття «рекреація».

У західній науковій літературі широко вживаним є поняття «outdoorrecreation», тобто «рекреація поза домом». Це, природно, передбачає існування «indoor recreation», тобто рекреації вдома чи в межах іншого приміщення. Але вивченням цього виду рекреаційної діяльності займаються психологи, соціологи й інші фахівці. У пострадянській географії подібного розмежування немає. У поняття «рекреація» вітчизняні вчені апріорі закладають розуміння певного виду діяльності поза домом.  

дозвіллям і рекреацією.

Питання організації і проведення рекреації лише на перший погляд є простим та зрозумілим, бо кожна людина рано чи пізно, часто чи зрідка стикається із проблемами організації свого відпочинку. І по тому як людина у суспільстві реалізує власну потребу у відновленні психофізичної енергії можна говорити про ступінь розвитку самого суспільства та культурний рівень особистості.

Протягом тривалого періоду еволюції європейської або християнської цивілізації неодноразово змінюва­лося розу­мі­н­ня та усвідомлення як самої ролі рекреації у життє­діяльності людини, так і її соціа­ль­но-еконо­мічних функцій.

Книга книг — Біблія — дає нам, швидше за все, перші письмово зафіксовані уявлення про дозвілля і його не­обхідність: «Бог закінчив сьомого дня своє діло, що його творив був, і спочив сьомого дня від усього свого діла, що творив був. І благословив Бог сьомий день і освятив його; того бо дня спочив Бог від усього свого діла, що творячи зробив був».

Історія дохристиянської Європи дає сучасникам дві найяскравіші схеми організації людиною античного періоду власного вільного часу, які із певними видозмінами й доповненнями дійшли до наших часів — давньогрецьку та давньоримську.

У Давній Греції дозвілля було визначене як вивчення та споглядання найвищих цінностей світу — досконалості, краси, правди, знання, справедливості тощо. Це спогля­дан­ня вимагало звільнення особистості від щоденної фізичної праці, що і дозволяло спрямовувати її зусилля у русло інтелектуальних, естетичних та громадянських зусиль. Це було можливо тільки за умови чіткої стратифікації давньо­грецького суспільства. На разі лише еліта мала вільний час і одержувала можливість або створювати предмети матеріальної і духовної культури, або всотувати вже існуючі культурні цінності і досягати високого рівня духовності, тоді як нижчі соціальні прошарки повинні були працювати.

Серед давньогрецької еліти популярною формою ор­га­нізації дозвілля стали мандрівки як у межах Еллади, так і за її кордонами. Вони пов’язувалися із навчанням, пізна­н­­ням прекрасного (твори мистецтва, природні ландшафти тощо), ознайомленням з архітектурою, лікуванням, поклонінням релігійним святиням, участю в різнома­н­і­­т­них змаганнях ін­те­лектуального та спор­тив­но­го характеру.

На відміну від давньогрецьких часів, організація власного дозвілля громадянами Римської Імперії чітко не вказувала на їх соціальний статус, а сприймалася, швидше за все, саме як час для відпочинку після певної роботи.

    Гостинний двір "Вечір в Карпатах", відпочинок в м. Яремче, Карпати, Котедж... Перейти? 

Римляни інвертували давньогрецький ідеал дозвілля і перетворили його на функцію роботи. Саме в часи існування Римської Імперії закріпилися форми масової відпочинку і рекреації через спортивні змагання, ігри, бої гладіаторів тощо, які забезпечувалися правлячим класом і були розвагою для нього та для нижчих верств давньоримського суспільства. Організоване масове доз­вілля стало однією з передумов продуктивної суспільної праці. І сьо­год­ні актуальне гасло, яким керувалися давні римляни у своєму суспільному житті — «хліба та видовищ!».

Швидше за все, саме у давніх греків римляни запозичили любов до подорожей, яка підживлювалася сформованим імперським світоглядом. Розширення кордонів за рахунок постійних завоювань, усвідомлення величі держави, яка панувала над Середземномор’ям і більшою частиною Європи, спонукали заможних громадян Давнього Риму до подорожей, метою яких було знайомство із новими землями. Не останню роль при цьому відіграло і дорожнє будівництво, якому в Давньому Римі приділялася значна увага. В період розквіту Римської Імперії популярними були поїздки до Греції, Єгипту з метою поповнення знань, задля розваг і лікування.

Давньоримські уявлення про дозвілля як доповнення до роботи, її функцію домінують і в сучасний період. Власне рекреація, яка сприймається як відпочинок поза постійним помешканням, для західного європейця чи американця давно стала продовженням роботи — обов’язковий і тра­диційний відпочинок після робочого тижня із виїздом за межі постійного місця проживання (класичний «weekend» передбачає спілкування із природою), щорічна кілька­тижнева відпустка, яка, як правило, включає відносно тривалу і далеку подорож із певною рекреаційно-туристичною метою в межах країни, а то й за її кордонами.

Дослідники естетичного ставлення до природи в епоху античності переконані, що греки і римляни чутливо реагували на її красу, насолоджувалися спокоєм сільських ландшафтів і знаходили у них сховок від міської метушні. Поступово сформувалося стереотипне уявлення про ідеальний ландшафт, важливими елементами якого є розкішний луг, затінений лаврами і в’язами, струмок із прохолодною й чистою водою. Це — куточок, де панує вічна весна, де невідомі дощі й буревії, мороз і спека.

Таким чином, саме античність дала світові еталон іде­а­ль­ного місця для відпочинку, що знайшло своє відо­браження у творах мистецтва, і запропонувала класичну схему ор­га­ні­зації рекреації, головними складниками якої є втеча від міста, усамітнення і споглядання куточків «дикої» приро­ди. Саме такий підхід у поєднанні із активним відпо­чинком останнім часом відроджує екологічний туризм.

Зовсім іншим духом пронизане ставлення до природи і дозвілля у ранньохристиянську епоху. Всі помисли людини тієї доби були звернені до прийдешнього світу, до «царства Божого». Вважалося, що гріх закрадається навіть у душу того, хто отримує естетичну насолоду від спогля­дан­ня природної краси. Тому аскетизм на тривалий час стає моральною поведінковою нормою і сприяє зарод­женню руху самітників-анахоретів, найбільш характерного для східної гілки християнства на етапі його становлення.

Середньовічна рекреація була не лише часом відновлення психофізичної енергії, відпочинку, а й пере­тво­рилася на своєрідну соціальну «візитну картку», ставши над­зви­чайно витратною і показною у своїй розкоші. Наявність ві­ль­ного часу в індивідуума і його використання для отри­мання насолоди стали ознаками благородного походження, багатства і вла­ди на противагу «рабському» часові праці.

Таке сприйняття вільного часу, певною мірою, харак­терне і для наших днів. Але воно, переважно, стосується багатої аристократичної верхівки індустріального та постіндустріального суспільств.

Зовсім інше етичне підґрунтя дозвілля запропонували християнські протестантські течії. Духовною основою існу­ва­ння людини проголошується робота і служіння Богу. Від­починок же розглядається як ледарство і марна витрата часу. Саме ця релігійна доктрина стала невід’ємною етико-моральною нормою в часи промислової революції та формування індустріального суспільства і лишається істин­ною для значної частини населення й сьогодні.

Протес­тантська трудова етика розглядає роботу як основну мету життя, а роль рекреації зводиться до від­новлення сил для того, щоб робота могла виконуватися ще краще. Така інтер­претація рекреації стала невід’ємною частиною індустріаль­ного і постіндустріального суспільств.

Власне трактування проведення вільного часу про­по­нує і православ’я. Православні релігійні канони відпочинок людини пов’язують із її якомога повнішим відстороненням від мирських проблем і повній віддачі себе служінню та спілкуванню з Богом через систему відповідних інституцій. По суті, увесь свій вільний час православний віруючий має присвячувати своєму духовному збагаченню, точніше, спа­сі­нню своєї душі.

Протягом тривало історичного періоду дозвілля мало чітке значення і відігравало свою роль. У Давній Греції і Римській Імперії, в середньовічні і пуританські часи було закладене етичне, естетичне і моральне підґрунтя використання вільного часу — сучасної рекреаційної діяльності. Її основою у кожному випадку було соціальне життя, яке формувало стереотип поведінки людини в її вільний час.