Аналізуючи просторову базу розвитку сільського зеленого туризму, варто звернути увагу на забезпеченість сільської місцевості соціальною інфраструктурою. її утворює система підприємств, організацій, установ, закладів, а також окремих об'єктів, служб і видів діяльності різноманітних галузей економіки, що забезпечують особисті життєві потреби населення. З позицій сільського туризму найбільший інтерес становлять житловий фонд та ступінь розвитку комунікаційної інфраструктури.
В Інституті економіки Національної академії наук типологізовано всі сільські населені пункти України за рівнем забезпеченості їх підприємствами та закладами повсякденного й періодичного обслуговування населення. Виділено 7 типів, які об'єднано у три групи.
Перша група об'єднує поселення з низьким рівнем розвитку соціальної сфери, тобто такі, де зовсім немає закладів обслуговування, або є об'єкти не більше трьох її галузей. Це, як правило, магазин, клуб і фельдшерсько-акушерський пункт або школа. До цієї групи відноситься майже половина (48%) всіх українських сіл.
До другої групи ввійшли села, які мають об'єкти всіх галузей повсякденного обслуговування (торгівля, охорона здоров'я, освіта й культура) і хоча б однієї галузі періодичного обслуговування (служба побуту, громадське харчування, зв'язок). Це села з середнім рівнем розвитку соціальної сфери. До них належить чверть сільських населених пунктів України.
Третя група сіл має представників усіх галузей повсякденного і періодичного обслуговування, частина з них (близько 10 % загальної кількості всіх сіл) має по декілька об'єктів однієї галузі — спеціалізовані магазини, різні заклади культури (наприклад, окрім обов'язкового будинку культури, є ще музей чи картинна галерея) тощо. Це сільські поселення з достатнім, як для України, рівнем розвитку соціальної сфери.
Подібне співвідношення і в Карпатському регіоні. Щоправда, тут частка сіл першої групи помітно вища — 57 % . Однак, з іншого боку, доводиться констатувати, що саме в селах цієї групи найкраще збережена етнокультурна самобутність, яка виступає для туристів основним фактором зацікавлення.
Загалом, оцінюючи просторову базу розвитку сільського туризму у Карпатському регіоні за соціально-економічними критеріями, можна зробити висновок, що вона є більш-менш достатньою для такого виду діяльності, тобто цей елемент туризму за інших сприятливих обставин не лімітуватиме його розвиток.
Вагомою основою внутрішньорегіональної спеціалізації агрорекреаційного сервісу в Карпатському регіоні є етнографічні особливості його корінного населення.
Субетнографічні утворення Українських Карпат (бойки, лемки, гуцули) склалися на периферії українського етнічного субстрату внаслідок процесу історичного розвитку окремих давньоукраїнських племен в умовах певної штучної відірваності від основного етнічного ядра й тривалого перебування у сфері впливу культури сусідніх держав. Ці етнографічні групи набули своєрідних рис у традиційно-побутовій культурі. їм притаманні два рівні етнічної самосвідомості: рівень етнографічної групи (усвідомлення своєї окреміпіності) та загальноукраїнський рівень (усвідомлення своєї причетності до українства в цілому).
Гуцули — це автохтонна гірська субетнічна група українського народу Карпат. На півдні Гуцульщина межує з Румунією (охоплюючи північні райони румунської Мармарощини), на північному сході — з Прикарпаттям, на північному заході — з Бойківщиною. Згідно з сучасним адміністративно-територіальним поділом України до неї відносяться Верховинський та південні частини Наддвірнянського і Косівського районів Івано-Франківської області, Путильський та південна частина Вижницького районів Чернівецької області, Рахівський район Закарпатської області.
Походження гуцулів остаточно не з'ясовано. Очевидно, становлення субетносу відбувалося в умовах тривалої коеволюції залишків фракійського племені Карпів та оселення білих хорватів з переважанням їхнього асиміляційного впливу.
Гуцули — це єдина етнічна група українського народу, для якої відгонне скотарство (зокрема вівчарство) є провідною галуззю господарства. Цей господарський профіль зумовлює своєрідність усього укладу життя та культури гуцулів.
Лише у гуцулів традиційне житло досі зберегло свою давньоруську форму двору із замкнутою по периметру системою будівель, яка має назву "ґражда" (nop. давньоруське "град"). Це своєрідна фортеця патріархальної
пастушої родини, відособлено розміщена щодо гражд сусідів, дисперсно розкиданих на ближніх і віддалених схилах гір.
Оригінальні хрещаті церкви верховинців також зберегли стильові ознаки, характерні для давньоруських храмів домонгольського періоду.
Характерною етнографічною рисою-ідентифікатором гуцулів виступає вовняний одяг, декорований червоним і оздоблений металевими прикрасами.
У ритуальному (весільному) одязі гуцулів збереглося багато елементів давньоруського костюму (наприклад, верхній одяг нареченої — гугля — нагадує давньоруське корзно, а дівоча налобна прикраса — чільце — схожа на давньоруські рясна).
У гуцулів зберігаються патріархальні традиції гірського скотарства: вівчарство вважається суто чоловічою справою, пастухи, які весь теплий сезон кочують полонинами зі своїми отарами, зберегли древні обряди, пов'язані з культом вогню і воїна-мисливця.
Відповідно до основних занять скотарів у їх середовищі склалася самобутня кухня, зорієнтована в основному на споживання молочних і м'ясних страв (гуслянка, бринза, бараняче м'ясо), виник мальовничий, суто етнослов'янський, одяг, що зберіг старожитні компоненти (гачі, череси, крисані, кептарі).
Прадавня, ще язичницька, основа збережена гуцулами і в духовній культурі. Зелені туристи мають можливість стати учасниками гуцульських обрядів та ритуалів з поганськими (язичницькими) елементами. Наприклад, розпалювання священної ватри й ритуальні танки воїнів-пастухів з топірцями довкола неї, звичай паління різдвяних ватр з ритуалами солярного циклу, урочисте відсікання коси нареченої у весільній обрядовості, прощання (проща) з небіжчиком з усіма ритуалами давньослов'янської тризни і поминань у поховальній обрядовості і багато іншого.
Агрорекреаційний сервіс у селах Гуцульщини вирізняється яскравим етнічним колоритом, неперевершеним багатством обрядово-ритуальної анімаційності відпочинку й виразним екологічним спрямуванням програм дозвілля.
У гуцульських селах зелений турист зможе придбати традиційні сувеніри цього краю: ліжники і одяг з вовни та шерсті, різьблені дерев'яні підсвічники-трійці, тарелі, келихи, люльки, декоративні топірці й булави, вишиванки, а також бринзу.
Бойки — це етнографічна група українців, яка мешкає у передгірській і гірській частинах центральних районів Українських Карпат. Бойківщина на заході межує з Польщею, на сході (умовно — по р. Ломниці) з Гуцульщиною, південна межа проходить по Полонинському хребту між верхів'ями річок Уж і Тересва, а північна — по наддністровському Передкарпаттю.
Згідно з сучасним адміністративно-територіальним поділом України, до Бойківщини відносять Долинський та частину Рожнятівського району Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, частину Стрийського, Дрогобицького, Самбірського та Старосамбірського районів Львівської області, а також Воловецький і частину Великоберезнянського та Міжгірського районів Закарпатської області.
Бойки — це нащадки одного з могутніх кельтських союзів племен, які у VI ст. з гірської території сучасних Австрії і Чехії просунулися на південний схід (ближче до кордону багатої Візантійської імперії). Історичний трактат візантійського імператора Костянтина Багрянородного залишив оповідь про войовниче кельтське плем'я боїв, яке спускалося з карпатських верхів і спустошувало візантійські Балкани. Згодом, у складі Дулібського ранньодержавного утворення бої унаслідок 40-річних кривавих війн з Аварським каганатом були майже винищені і поступово "розчинилися" серед сусідніх слов'янських родів, передавши їм свій славний етнонім і певний пласт архаїчної праєвропейської етнокультури.
Усвідомлення своєї окреміїпності й порубіжне положення сприяло певній консервації традиційної культури, системи вірувань і повір'їв бойків.
Традиційний уклад життя бойків з правіків ґрунтувався на вирубно-вогневому землеробстві й деревообробці, які потребували зусиль усіх членів великих патріархальних родин. Тому в житловому будівництві бойків збереглися замкнуті двори з видовженою хатою із високим дахом, які (як і в гуцулів) будувалися автономно, на значній відстані один від одного. Клуня бойківського обійстя (в якій зберігалося основне майнове багатство землеробської родини) досі має архаічну назву "боїско".
Основа бойківського господарства — ведення індивідуального землеробства з використанням рискаля і сапи у поєднанні з інтенсивним тваринництвом відгодівельного типу. Відповідно склалася ситна бойківська кухня, багата на м'ясні страви (печені, ковбаси, сало, сальцесони тощо) та хлібобулочні вироби.
Характерною етнографічною рисою-ідентифікатором бойків є спільна для чоловіків і жінок древня традиція носити довге розпущене волосся. Адже колись коротко
Гостинний двір "Вечір в Карпатах", відпочинок в м. Яремче, Карпати, Котедж... Перейти?
У бойківському середовищі найвищої естетичної неповторності досягла дерев'яна храмова архітектура. Класичні триверхі тридільні бойківські храми з довершеними різьбленими царськими вратами й іншими декоративними елементами інтер'єру нині визнаються шедеврами європейської культурної спадщини.
Багатовуличні бойківські села з багатьма храмами, побожне населення з міцними родинними зв'язками й високою етнічною свідомістю, багатою обрядовою культурою, різноманітною хлібосольною народною кухнею, міцні традиції заможного індивідуального ґаздування та любов до ужиткових ремесел виступають основними принадами сільського зеленого туризму в цьому краї.
Агрорекреаційний сервіс у селах Бойківщини вирізняється самобутнім мовно-етнічним й обрядово-ритуальним колоритом, екологічним та релігійно-культурним спрямуванням програм дозвілля.
Відвідання бойківських сіл "спокусить" зеленого туриста придбати традиційні сувеніри цього краю: багато оздоблені ікони, вишиті ікони, скатертини, рушники, дерев'яні різьблення, кераміку.
Лемки — це автохтонна найзахідніша етнографічна група українського народу, що мешкає на обох макросхилах Бескидів, здебільшого поза межами сучасних адміністративних кордонів України ("перекроєних" Сталіном у період Другої світової війни).
Історична Лемківщина простягається між річками Сян та Попрад західніше від річки Уж, углиб бескидських хребтів сучасних Словаччини і Польщі.
Доля лемків складалася найдраматичніше: з XI ст. південна частина Лемківщини була зайнята угорцями, у XIV ст. рештою її території керувала Польща, з розпадом у 1918 р. Австро-Угорщини Лемківщина була поділена між Польщею та Чехословаччиною, а по закінченні Другої світової війни (1947 р. — операція "Вісла") майже все лемківське населення було насильницьки зігнано з своїх корінних теренів і депортовано з Польщі в УРСР та розселено малими групами уздовж західно-польського кордону. Лише словацька частина Лемківщини (Пряшівщина) уникла масштабного воєнного терору, тож нині в словацьких Бескидах збереглися сотні лемківських сіл (поряд — на сусідніх польських схилах Бескидів — лише одиниці).
Упродовж XX ст. асиміляційний тиск на лемків був особливо жорстким. І досі поза межами України залишки їх штучно розмежовують на українців, русинів і власне лемків. Найбільший ареал автентичного розселення лемків на сьогодні зберігся в Словаччині (за останніми переписами, на Пряпіівщині мешкає близько 40 тис. лемків, хоч у 1940—1950 pp. їх кількість становила близько 200 тис. осіб).
У сучасних межах України лемки проживають у Пе-речинському районі та південній частині Великоберезнянського району Закарпатської області.
Свій етнонім лемки, найвірогідніше, отримали від сусідів за вживання поширеної тут діалектної частки "лем", що означає "лише, тільки".
Щодо походження, лемки — це одна з племінних груп численного давньослов'янського союзу білих хорватів, ранньодержавна територія яких простягалася від Волині та Поділля до кордонів Великої Моравії і давньопольського королівства. Після запеклих трирічних воєн з Володимиром Великим білохорватський союз остаточно розпався, частина племен мігрувала на територію сучасних Хорватії, Сербії і Чорногорії, а частина залишилася жити в Карпатах, увійшовши до складу Київської Русі.
Традиційно-побутова культура лемків зберегла багато елементів старожитньої самобутності. Горяни займалися присадибним землеробством й відгодівлею великої
Відвідини лемківських сіл неодмінно "спокусять" зеленого туриста придбати традиційні сувеніри цього краю: вишиванки з геометричним орнаментом, дерев'яні, з магічними візерунками, писанки чи яскраві жіночі прикраси з бісеру.
Лемківські оселі, якими мальовничо "змережане" бескидське низькогір'я, здатні привабити, насамперед, туриста, який прагне зануритися в дійсно архаїчну атмосферу старожитньо-слов'янського побуту.
"Родзинкою" сільського зеленого туризму в цьому краї виступає дивовижна органічність співіснування людини й природного середовища, незвична для мешканців міста скромність побуту й архаїчна щира простота побутового спілкування й культури взаємин з гостями. Тому навіть кількаденне перебування в їхньому середовищі сприяє духовному очищенню, примиренню з самим собою і глибшому усвідомленню сутності буття людини на цій землі.
Поряд з трьома найколоритнішими етнічними групами українського народу, населення Карпатського регіону зберігає чимало самобутніх особливостей, що склалися завдяки специфіці геопросторового положення й історичного розвитку його окремих історико-культурних субрегіонів: Закарпаття, Буковини, Покуття, Галичини.
