ЮРА ШКРУМЕЛЯК
Юра Шкрумеляк народився в селі Ланчин, повіт Надвірна. На вигляд буя дуже вродливим, чорнявим. Відзначався весе-лою вдачею, дуже здібний і талановитий. Ходив до української гімназії в Коломиї. Мені довелося разом з ним мешкати в гім¬назійні роки в Українській бурсі Педагогічного т-ва при вулиці Франца Йосифа.
Будучи гімназистом, відзначався великими успіхами в нав¬чанні. Мав знамениту пам'ять, багато читав різної лектури. То¬му на свій вік був незвичайно розвиненим і начитаним. Уже в тих роках виявляв нахил до письменства. В бурсі ми видавали журнал "Дзвінок \ душею якого був Юра Шкрумеляк. В тому студентсько му журналі друкувалося багато його речей на різ¬ні теми. Але Перша світова війна нас розлучила. Я пішов до австрійського війська, а Юра Шкрумеляк зголосився до УСС-ів На жаль, після того ми вже з ним не зустрічалися. (—В. С).
По війні Юра Шкрумеляк працював у видавництві Тиктора у Львові. Редагував дитячий журнал "Дзвіночок* і 'Золотий колос". Під час по шести тифу в Україні написав книгу "Поїзд мерців", в якій з великим мистецьким хистом показав жах по-шести, що наметила Україну. В тій фундаментальній літератур¬ній праці Юра Шкрумеляк подає чуде ві картини гуцульської природи» а на їх тлі переживання вояків сотні УСС-ів під ко¬мандою сотника Голинського. Автор уболіває за жертвами страшної пошести тифу, який уносив щоденно в могилу його друзів гуцулів.
Працюючи у Львові аж до Другої світової і? війни, Юра Шкрумеляк при приході вдруге большевиків до старовинного Львова зазнав репресій. Відбув заслання в далекому Сибіру, а повернувшись, був через деякий час реабілітований і працю¬вав як український совєтський письменник.
Дожив до старшого віку в Коломиї, де й помер в 1971-му році.
Покійний письменник належав до тієї когорти гуцульського покоління, яке відзначалося великою національною свідомістю та мріяло про звільнення України від окупантів. Це те поко¬ління, що з вибухом Першої світової війни зі зброєю в руках пішло боротися за самостійну Українську Державу.
ПЕТРО ШЕКЕРИК-ДОНИКІВ
Гуцульська земля видала немало великих талантів з різних галузей українського життя: культури, мистецтва та політики, які ціле своє життя присвятили праці для добра свого народу.
Серед таких особистостей чільке місце посідає Петро Шекерик-Доників. Він належить до тих самородних талантів, яких здібна породити гуцульська земля. Петро Шекерик-До ників народився 1889-го року в селі Голове, Косівського повіту.
Закінчив одноклясову школу в рідному селі. Під впливом сво го вчителя Луки Гарматія, П. Шекерик-Доників, маючи вро- джені здібності, багато працює над самоосвітою, здобуваючи в такий спосіб добре знання. А пізніше вибивається на чільне місце народного провідника, який своєю відданою працею для добра інших, пориває своїх земляків-гуцулів до звершення ве ликих діл.
Ще з молодих літ він заложив "Січ" у своєму рідному селі, яка швидким темпом розростається та здобуває признання у керівних колах гуцульської інтелігенції. Через свою активну працю в "Січі" П. Шекерик нав'язує тісні контакти з провід¬ником і першим'^організатором "Січей" Трильовським, який безперечно мав великий вплив на дальше зростання цього са¬мородка — непересічного таланту.
Крім того, велике значення для духового зростання Петра Шекерика мала праця в театрі Хоткевича, до якого він приєд нується та об'їжджає з театром цілу Гуцульщину і взагалі за хідні українські землі. Одночасно зі вступом до цієї видатні на той час мистецької групи він вступає до Радикальної партії, яка в той час була провідною політичною організацією в Гали- чині. -Ж
Петро Шекерик-Донкхів
Працюючи в театрі та в Радикальній партії, Петро Шекерик весь час перебуває в гущі народній. Він уважно приглядається до народного гуцульського побуту, вивчає народні характери, спостерігає психологічні риси народні та звичаї, що дало йому багатий матеріял для його літературних праць, які він подару¬вав українській культурі в кількості 106 оповідань та новел про опришків на Гуцульщині. Визначніші з них такі: "Силува¬ним оком не надивитися," "Звединиця," "Іван Бойчук," "Наро-зумився," "В касарнях," "Святий -Вечір," "На дні озера," "Шкільний" тощо.
Петро Шекерик-Доників особливо виявляє свій непересіч¬ний талант громадського діяча в 1928-му році під час виборів. Він об'їздить цілу Гуцульщину, виголошуючи палкі промови до своїх земляків, цікавиться їхніми потребами та пригляда¬ється до невимовних злиднів і тут же снує пляни про усунення тих злиднів, про поліпшення долі гуцулів. На цих народних ві¬чах він багато присвячує уваги піднесенню національної свідо-мости гуцулів, а моттом до цього в його промовах були завжди гасла безсмертного Каменяра. Він у своїх виступах цитував Івана Франка, доводив до свідомости своїм землякам його пал¬кі заклики.
Петро Шекерик мав знаменитий дар промовця. Коли він промовляв, то його слова будили приспану свідомість гуцулів, вони вселяли в них віру у прекрасну майбутність. Гуцули, слухаючи промов П. Шекерика, горнулися до нього, організува- лися навколо нього.
Треба сказати, що на той час саме почався в Галичині рух за створення українських кооператив. Тож на цих виборчих вічах він чимало приділяв уваги й кооперативним справам і, звичайно, партійно-політичним. Після таких віч він у кожно¬му селі залишав своїх мужів довір'я, які далі розгортали пра¬цю в напрямку, що вказував їм промовець.
У тому ж році його обирають до польського сойму з раме-ни Радикальної партії, де він, не покладаючи рук, працює для добра свого народу, домагаючись від польської влади належ¬них прав і полегш українцям легальним шляхом. Його праця в соймі проходила не без успіху, що створювало йому довір'я і пошану серед виборців.
Повертаючись дещо назад, треба зазначити, що Петро Шекерик, крім свого вродженого таланту, крім його перелічених додатніх рис, був безмежно відданим українським патріотом. Він у 1918-му році був членом Української Національної Ради І Станиславові, а також у 1919-му році був делегатом на Трудовий Конгрес у Києві. І
Коли зважити на часи, коли працював і видавав усю свою енергію і талант Петро Шекерик, то це були незвичайно тяжкі ^аси. Саме тоді буйно розквітало москвофільство в Галичині, а тяжкі матеріяльні умови породжували апатію, розтіч і зріз-ничкованість. Тож треба було мати таких зідданих патріотів, палких трибунів і здібних організаторів, як Шекерик, які бу¬дили народ, кликали до боротьби і праці народної. Таким був Петро Шекерик-Доників, який вибився на передній край у тій нелегкій боротьбі за долю гуцулів.
Він був переконаним демократом, непересічним самоуком-літератором, фолкльористом і видатним організатором народ¬них мас.
Від 1933-го року і аж до вибуху Другої світової війни Пет¬ро Шекерик був війтом найбільшої на Гуцульщині громади в Жаб'ю (тепер Верховина). Там його захопив і прихід больше-виків восени 1939-го року. Большевики» його ув'язнили разом* з його сином Андрієм і вивезли спочатку до Києва, де Андрій своїм незвичайним спритом врятувтвся і при приході німців до Києва в 1941-му році став видатним діячем в українській адмі¬ністрації Києва, а батько, Петро Шекерик, був висланий до Си¬біру, де й зложив свої шляхетні кости під білими березами холодної і непривітної півночі.
Микола Домашевський
ТЕОДОЗІЯ ЯСЕЛЬСЬКА-МЕЛЬНИЧУК
Теодозія Ясельська-Мельничук належить до визначних та-лантів-самородків театрального мистецтва, які в умовах тодіш¬нього життя (під різними окупантами) тільки блиснули, але не могли належно розквітнути. Талановита актриса Т. Ясельська народилася в 90-их роках минулого століття в селі Ясенів Го¬рішній на Гуцульщині, а померла у червні 1970-го року в рід¬ному селі#
Про свою незавидну долю сама вона говорить так: "Я була п'ятою дитиною бідної вдови. П'ятою та ще й незаконородже-ною (байстрючкою), а в ті часи дуже збиткувалися над таки¬ми дітьми, що народжувалися на світ без батька".
Початкову освіту здобула в рідному селі й на тому дальша наука її скінчилася. На той час на Гуцульщині видатний пись¬менник і режисер Гнат Хоткевич зорганізував чудовий аматор¬ський гуцульський театр, який в 1910-му році .чарував своєю оригінальністю і самобутністю глядачів Галичини, Буковини і« Польщі. Теодозія Ясельська-Мельничук вступила до цього те¬атру, в якому вперше дебютувала в ролі дівчини Парані у п'єсі Ю. Коженьовського "Верховинці", або як цю п'єсу після пере¬робки Г. Хоткевичем ще- називали "Антін Ревізорчук".
У своїх спогадах Г. Хоткевич писав, що Т. Ясельська пре-красно вела драматичні моменти. По цьому вже можна судити, що образ своєї героїні самобутня аматорка сцени творила ори- гінально, глибоко, з внутрішнім почуттям. М
Зростав і міцнів цей талант під впливом чарівної краси рід¬них гір, гомону прудких потоків і шепоту смерек, свіжого по¬диху Чорногори і ніжного запаху полонинських квітів.
Мисткиню оточував чудовий природний світ, але нестерпне життя бунтувало її чутливу душу проти соціяльного й націо¬нального гніту, проти несправедливости, яка тоді панувала на Гуцульщині. Той її бунт виливався в народній пісні, яка стала її товаришкою на все життя.
Вона залюбки відвідувала народні гуляння, вечорниці, на яких зачаровувала своїм ліричним голосом гуцулів не тільки свого села, але й подальших сусідніх околиць. Гуцули її полю¬били і тому, коли вона вже стала актрисою театру Г. Хотке-вича, то гуцули радо йшли на вистави,, щоб почути і помилу¬ватися своєю талановитою мисткинею. її пісні розповідали гу¬цулам про їхню гірку долю, затамовували їхні духові болі і окрилювали нестримною жадобою до кращого життя. Співаю¬чи ті пісні, вона теж мріяла про кращу долю, про своє щастя. Але воно усміхнулося їй тільки тоді, коли вона працювала в театрі, яким жила і для якого віддавала все своє серце і душу.
Г. Хоткевич допоміг Т. Ясельській-Мельничук знайти точні, народні інтонації в її співах, а тоді прийшла до неї й манера
поведінки та відповідні сценічні жести. -^р:
Вона особливо уславилася виконанням ролі Парані, про що ми вже згадували, але крім того, вона чудово виконувала й інші ролі, чаруючи своїх глядачів, як ролю лісової феї у п'єсі "Не просте", виступала в гуртових сценах в історичній п'єсі "Довбуш". Вона мала хист не тільки до пісні й драматичного мистецтва, але вона ще й до того була знаменитою танцюрист-кою і своїми танками захоплювала глядачів не менше, як дра¬матичними ролями.
Але її щасливе життя цього так недовготривалого часу в те¬атрі обірвалося, бо 1912-го року Гнат Хоткевич виїхав до Хар¬кова, його вабили рідні краї. А театр припинив свою працю. Довелося й акторам роз'їхатися но домах. В тому числі й Те¬одозія Ясельська-Мельничук (Параня й Доня, як її називали), повернулася до рідного села й мусіла сісти за ткацький вар-стат, щоб заробити на шматок хліба. Про її тодішнє життя найкраще свідчить лист її колежанки по театру до Г. Хотке-вича Г. Гулейчукової. Ось що вона писала в тому листі до Харкова: "А Доня також, ох она тепер нещаслива. Роботи не несуть люди й у неї так бідно та зимно, її. наречений оженився, її покинув, а она так нарікає. Коби їй допомогти чимсь. Цікаї во, чи вона мала (би) яке(сь) заняття, якби її взяти? Она ка¬зала мені, що на службу пішла би, коби лиш забратися з-перед очей тим людям, бо гризуть її дуже"...
^ Цей лист датований якраз 1914-го року, коли в скорому ча¬сі вибухла Перша світова війна і Г. Хоткевичеві не пощастило виконати своєї мрії, щоб перевезти гуцульський театр до Хар¬кова, про що він мріяв і до чого вживав заходів.
А по війні, як відомо, прийшла на Гуцульщину польська о-купація, яка остаточно доконала цей знаменитий нерозквітлий талант Т. Ясельської.
