КАТЕРИНА КОРПАНЮК (1866-1938)
Гуцульщина багата на мистецькі таланти. А серед них по¬чесне місце займає Катерина Корпанюк із Шкрібляків. її неаби¬який мистецький талант розкривають знамениті вишивки. По¬ходить Катерина з села Яворова на Косівщині. Видатна мистки-ня народилася 1866-го року в родині Юрія Шкрібляка. Вона зростала у батьківській хаті, що стояла на самому верху високої гори Плоский. Дитинство її проходило серед чудової гуцуль¬ської природи: куди не глянеш з її батьківської хати в селі Яворові — всюди одно за одним підіймаються пасма гір, по¬криті густим лісом та барвистими килимами трав і розмаїтих квітів.
Катерина ще змалку відчувала важкі умови тогочасного життя. Вона допомагала батькам заробляти на хліб. Брати хо¬дили до лісу різати дерево, а доня разом з батьком точили й різьбили. Дівчина привчалася вишивати і ткати.
Майбутня визначна мисткиня навчилася вишивати від мате¬рі, а від батька, славетного родоначальника прекрасної гуцуль¬ської різьби, успадкувала самобутнє мистецьке обдарування. Вона почала вишивати ще зовсім малою дівчинкою, пасучи овець на толоці, а восени і зимою при напівтемному каганці клала на полотно свої перші ще незграбні узори.
Одружилася Катерина з Іваном Корпанюком. Молоді посе¬лилися недалеко від Плоского на кутку Широкому. Тут і поча¬лася її вже далеко досконаліша мистецька праця з вишивки.
її чоловік був добрим бондарем, а також неабияким знавцем і пристрасним збирачем гуцульського мистецтва. Стара гуцуль¬ська хата Шкрібляків була своєрідним музеєм, де можна було бачити найкращі зразки гуцульського мистецтва. Тут були ви¬роби з металю, різьба з дерева, яворівські килими, ліжники, різні вишивки, а піч у хаті була по-мистецьки розмальована. Все це безперечно мало великий вплив на розвиток мистець¬кого смаку Катерини. Ще в кінці минулого століття знавці ми¬стецтва помітили неабиякий талант Катерини. Так, наприклад, писав про мисткиню відомий польський учений-етнограф Т. Северин: "Катерина Корпанюк є безумовно найздібнішою та найбільш працьовитою вишивальницею на Гуцульщині. її хре¬стикові вишивки з гармонійним добором світлих кольорів (в порівнянні з темними барвами вишивок з долин) відзначаються такою композиційною свіжістю, що хто раз побачив ці виро¬би, той завжди їх легко пізнає."
Катерина Корпанюк вишивала головним чином чоловічі та жіночі сорочки на саморобному полотні. Вона оздоблювала нагрудники чоловічих сорочок, частіше святкові, прикрашува¬ла високі стоячі коміри та дуди. Ці прикраси були виконані так по-мистецьки, що не могли не захоплювати знавців народ¬ного гуцульського мистецтва. Кожна вишивка Катерини Кор¬панюк складалася з основного узору, з двох сторін якого, вни¬зу та зверху — скісними стібками вишивалися вузенькі смуж¬ки- "снурки."
Видатна мисткиня володіла й іншими зразками шитва: "зай-гліне," "штапівка," "цирка"-мережка. Пишні широкі рукави жіночих сорочок вона зморщувала при з'єднуванні з вуставками та дудами у призбирку з традиційними формами декоративно¬го морщення "пшеничка" "у кривульку." Найбільше цінилися сорочки — "рукавівки" для дівчат та молодиць. На всій площі рукавів Катерина використовувала мотиви "підківкові," "хре¬стика," "зірнички," "штерна," розміщені, звичайно, у шахово¬му порядку. А це саме і створювало гармонійну цілість декору такої чудової сорочки.
У кожну свою працю Катерина Корпанюк вкладала частину своєї власної мистецької душі, свою глибоку мистецьку фан¬тазію, вплітаючи нові елементи, кольорові вирішення, створю¬ючи нові високомистецькі варіянти узорів.
Багато цінних, досконалих мистецьких праць Катерини Кор¬панюк тепер зберігаються по музеях Коломиї, Львова і інших містах України, бо це безсмертні зразки високого народного мистецтва Гуцульщини. А сама мисткиня переживе віки своїми працями на полі збагачення гуцульського високого мистецтва. Чимало її праць тепер зберігаються і в її нащадків як дорого-
цінні пам'ятки. Проминуло вже досить часу, як відійшла у віч¬ність Катерина Корпанюк, але мистецькі традиції, які вона роз¬вивала й удосконалювала, живуть і нині серед молодшого по* коління гуцульських мистців. Мотиви мистецької творчости Катерини оживають у нинішніх творах нашого часу; бо вони є безсмертні, як і безсмертне гуцульське мистецтво.
ЛУК'ЯН КОБИЛИЦЯ
Буковинські гуцули, приблизно 100.000 осіб, займають у горах Карпатах кругло 3.000 кв. кілометри простору. Це те єаме українське плем'я, що живе в Галичині й на Закарпатті, з єдиною відміною релігійного характеру: буковинські гуцули всі православні.
До часу прилучення Буковини до Австрії (1775 р.)» гуцули жили зовсім відмінним життям від решти населення краю., Во¬ни займалися переважно скотарством та вирубом, дерева, і- хоч ліси і пасовиська належали панам-дідичам, гуцули не відчува¬ли такого тягару панщини, як інше населення. Але з часом, пі¬сля прилучення Буковини до Австрії, вимоги дідичів щораз збільшувалися. І це обурювало вільнолюбних гуцулів, і вони часто зверталися до уряду зі скаргами на дідичів, передусім на Айваса, Ромашкана і Джурджована, що мали свої посілості над ріками Черемошем і Путилівкою. Хоч урядовці деколи обороняли гуцулів, але утиски дідичів не припинялися, аі все більше зростали. Наприклад, окружний староста Казимир Міль-бахер 29-го червня 1838-го року в обіжнику ч. 12.749 визнав недійсними всі умови панів з підданими, в яких накладалося на селян перебільшені обов'язки робити панщину, але пани запротестували перед урядом у Львові і це розпорядження бу¬ло скасоване, а Мільбахера з Буковини забрали. Тому вже від самого початку XIX століття почались на Гуцульщині соціяльні заворушення, що в 40-их роках набрали поважних розмірів.
Через особливе соціяльно-економічне положення мешканців Гуцульщини та назрілих у той час суперечностей між розпорядками урядуючих чинників і збільшення вимог дідичів у 1842-му році на Гуцульщині вибухло повстання, назване чужинними істориками "гуцульським бунтом." І Провідником цього "гуцульського бунту" був гуцул Лук'ян Кобилиця. Він народився на початку ]9-го століття в селі Плов-ка біля містечка Сслетипа, повіту Сторонець-Путилів. За Ен¬циклопедією українознавства, Словникова частина, т. З, стор
Іван Франко на підставі зібраних інфармацій сучасників у своїй студії "Лук'ян Кобилиця", епізод з історії Гуцульщини в першій половині XIX століття так описує Кобилицю:
"Лук'ян Кобилиця був чоловік середнього росту, дуже мило збудований, широкоплечий з надзвичайно гарною головою і дуже інтелігентним виразом лиця. Красні чорні кучері сплива¬ли на його сердак. Великі чорні очі, орлиний гарний ніс, чор¬ний вусок і чорна еспаньска борідка, надавали йому подобу еспанського ґранда. Його лице добродушне, а при тім поваж¬не, з великими блискучими очима дуже нагадувало лице Хри¬ста, як Його, звичайно, малюють на іконах." (Іван Франко, твори в двадцяти томах, Київ 1956, т. 19, стор.^ 716-725).
Центром повстання став Сторонець-Путилів. Це повстання гуцулів зчинило велику тривогу серед дідичів, і вони зажада¬ли від адміністрації краю оборони. З Чернівців, головного мі¬ста Буковини, вислані комісари з військом виарештували всіх керівників повстання, між ними й Л. Кобилицю. Його відвезли до в'язниці в Чернівцях, де його тримали аж до повної лікві¬дації повстання. Інших 50 підсудних засуджено на тілесну кару: від 20 до 100 буків. Як оповідає очевидець "били від ранку до обіду, по полудні аж до ночі. Били так сильно, що біля лав¬ки (де били підсудних) людська кров пси хлептали."
Докладні дані про гуцульське повстання в 1842-1843-іх ро-ах та про їхнього провідника подає, учасник тих подій секре¬тар староства в Кіцмаиі Каєтан Пірошка. Він оповідає: "Коли я був в 1842-го року на практиці при окружнім уряді в Чернів¬цях, поскаржилися дідичі з гуцульських гір, що гуцули збун¬тувалися й перестали панщину робити. Окружний староста Збишевський зареквірував три компанії війська з Чернівців, Серету й Коломиї та поїхав з військом і зі мною як протоко-лянтом на політичну комісію в Гуцульщину. Перед політичною комісією була вже на Гуцульщині судова комісія. Збунтувалися
були гуцули з Вижниччини, Путилівщини,. з Драгопільськон округи, разом з кільнанадцять гретязд д*- %аі£ дшичами Мм-
хаїл Ромашкам, Джурджован, старий' і» сліпийу -паї його брат, Фльондори, граф Льоґотеті та інші. І]уцули збунтувалися тому, що дідичі збирали з них більше данини, ніж після прав їм на¬лежало. Найгірші з тих дідичів були Ромашкан і Джурджован. Під час того бунту мандатором у Сторонці-І іутнлоні був Адаль¬берт Город инський (батько О. Ю. Федьковича). Гуцули хотіли мати вільні ліси і пасовиська та щоб їх не обтяжувано понад обов'язок приписаний правом.
Коли ми в супроводі війська приїхали до Стороння-Путилі• на, були по верхах зібрані тисячі гуиу.мв; але вони заховувалися спокійно. Так само й військо не задиралося з ними так, що до проливу крови не. прийшло. Громади Сторонець-Путилів, Плоска та інші утримували, три з половиною місяці військо (від листопада 1842 р. до лютого 1843 р.). Комісія урядувала у Сторонець-Иутилові. Уряд хотів конче зловити у свої руки Лук'яна Кобилицю, бо він був керівником бунту. Він усім орудував, а гуцули його наказів слухали. Але народ ховав його так добре, що він не міг потрапити до рук влади. Але, врешті, його таки зловили в П л ос ці й закованого привели до Сторонця-Путиліва, спершу перед політичну, а потім перед судову Щмісію.
Перед комісією Л. Кобилиця відповідав з великою гідністю Щклав натиск на те, що "ліси наші" і що дідичі стягають з гупулів неналежну данину. Уряд бачив, що помимо ув'язнення Кобилиці, гуцули тримаються при своїм опорі, а спричинником опору уважав Кобилицю. Уряд був переконаний, що коли б його в очах народу понизити, то Кобилиця стратив би на по¬вазі, а тоді опір гуцулів пощастило б зламати. В тій цілі по-чали Кобилицю шиканувати, намагалися його з терпеливости вивести, щоб він, спалахнувши гнівом, образив комісію, а тоді пже — так вони гадали — можна б його публічно бити.
Але даремні були намагання вивести Кобилицю з терпеливости. На всі злобно-дошкульні питання він відповідав спокійно і з великою гідністю. Політична комісія передала Кобилицю судовій комісії, що рівночасно з політичною у СторонціПутилові три з половиною місяці урядувала. Лук'яна Кобилицю засуджено тоді, мабуть, на рік "криміналу". (Титко Ревакович, "Лук'ян Кобилиця", ^Записки НТШ, т. СХХУІ-СХХУІІ, стор. 265-267
Щоб заспокоїти гуцулів, уряд видав 11-го травня 1844-го року досить неясний декрет: в ньому признано гуцулам віль¬ність від панщини, але залишено за панами всі інші привілеї: складати^ умови з гуцулами і вимагати заплати за випас худо¬би на панських полонинах.
Після короткого спокою знову почалися великі утиски па¬нів, збільшилися їхні вимоги до гуцулів.^Уже в 1845-му році зареєстровано нові скарги гуцулів до влади проти панів. Нові заворушення гуцулів були викликані тривожними поголосками, мовляв, цісар дарував панщину, а дідичі це затаїли. Гуцули знову почали збиратися потайки по лісах і обмірковувати, протизаходи по відношенню до нових розпорядків. Вони ви¬рішили післати Лук'яна Кобилицю до цісаря до Відня з відпо¬відним листом, в якому вони висловлювали свої кривди. За ін-формаціями о. Біленкевича з села Ферескул над Черемошем, не лише буковинські гуцули, але й з ляцького боку (Галичини) в часі Великодня збирали біля церков від кожної паски по одно¬му левові, та занесли ті зібрані гроші Кобилиці й вислали його з листом про їхні кривди в далеку дорогу. Щ Точно невідомо, чи бував Кобилиця у самого цісаря, але відомо, що він повернувся з Відня 1846-го року і привіз "ве¬ликий папір, записаний величезними червоними буквами" і по¬вісив його на стіні у своїй хаті. Гуцули потайки до нього схо¬дились і розпитували про подорож та про те, що саме напи¬сано в тій грамоті. Кобилиця розповідав, що цей цісарський патент повертав їхні давні права; що цісар розпорядив, що па¬ни вже не мають права ні судити, ні бити гуцулів, а всі ліси й полонини належать гуцулам. Ці вістки скоро рознеслися по всій Гуцульщині, а мешканці гір цілими громадами почали ставити опір дідичам. Перестали робити панщину, вирубували ліси і пасли худобу на панських полонинах. Лук'ян Кобилиця став справжнім провідником, до нього гуцули з'їжджалися з далеких гір за порадою та допомогою. Стривожене панство знову звернулося до уряду у Чернівцях і цей засудив Кобилицю на кілька місяців в'язниці за "обман і агітацію". Він сидів у чернівецькій в'язниці від літа 1847-го року до травня 1848-го року з його так зв. "весною народів."
В 1848-му році знесено панщину на Буковині. На підставі проголошеної конституції відбулись у червні вибори до Державної Ради у Відні. На Буковині вибрано вісім послів, між якими було п'ять українців. З Вижницького повіту був обраний Лук'ян Кобилиця безпосередньо по виході із в'язниці. Хоч проти виборів Кобилиці було багато протестів, називаючи йо- го бунтарем, але віденський парлямент затвердив його одно- голосно.
У жовтні 1848-го року у Відні вибухла революція. Військо облягло і обстрілювало столицю й вона піддалася. Парламент був тимчасово розпущений до нового скликання в Кромерижі на Мораві. Під час облоги міста посли для безпеки отримали бронзові медалі, а на дорогу, крім пашпорта, ще й посвідки з печаткою парляменту. З такою медалею і посвідкою Лук'ян Кобилиця повернувся до Плоски.
