НА ПОЛОНИНУ ДЗЕМБРОНЮ
Під кінець травня або на початку червня на Гуцульщині завжди відбувався похід-вихід на полонину. Кілька днів перед виходом депутат давав наказ своїм пастухам повідомити всіх людей (мішьильників), що під час зими зголосилися віддати свою маржину та вівці на полонину, про день виходу. А тоді кожний мішьильник мав за завдання пригнати свою маржину на полонину.
Напередодні виходу депутат також приготовляв усе, що було потрібне на полонині. Серед суворої гірської природи пастухи й маржина перебували кілька місяців, тож потрібне було різне знаряддя, як от до виробу бриндзи, масла, а такожі потрібні були харчі пастухам на ціле літо, головно кукурудзяна мука на кулешу.
Депутат підготовляв путину, цідила на молоко і будз, казани; колотівку до виробу масла, дійниці, відра до доїння, вішку, решітку, ботелев, трембіту, глєґівку з'ґлєгом. Так само не забувалося за рушницю, бо зброя потрібна була на полонині кожночасно для оборони пастухів і череди перед ведмедями та вовками. щ
Наступного дня всі потрібні речі терьхали на коні й виру¬шали в похід на полонину Дземброню. Разом з усіма їхали і бондарі, які мали там виробляти бербениці на бриндзу.
Цього дня так само мішьильники з різних сіл починали ви¬хід на полонину. Вівці приганяли з різних сіл: Соколівки, Річ¬ки Соколівської, Прокурави, Шешор і Брустур, а коні й коро¬ви та воли приганяли зі Старого Косова та Вербівця.
На полонину Дземброню з села Верховина (Жаб'е) ішлося вздовж Черемоша аж до потоку Дземброні. А тут треба було скручувати в напрямі села Дземброні, яке минали в короткому часі, а вже з цього села виходили на полонину.
Полонина Дземброня начислювала тисячу двісті моргів по¬ля і тягнулася приблизно сім кілометрів, сягала десь аж до чеського кордону. Два потоки відмежовували полонину Дзем¬броню: з північної сторони потік Деритенчик, а з полуднево? потік Дземброня. Ґаздою цієї чудової полонини був десь да¬леко ще перед Першою світовою війною Кузьма Тонюк, що
замешкував у селі Верховина (Жаб'є), а пізніше його синм Іван і Никола Тонюки.
Мішьильники зі своїми вівцями і маржиною в дорозі на Дземброню через Тарничку (від слова тарниця-сідло), а далі посувалися через Згарі (назва походить від спалених лісів) до Гіідзагоди. На Підзагоді була стая, де мішьильники робили перший постій у мандрівці на полонину. Тут люди й маржина мали перепочинок перед дальшою дорогою, а ватаг з пасту¬хами перше доїли вівці, а потім і самі покріплялися.
Цей відпочинок не мав бути тривалим, бо перед ними сте¬лилася ще далека дорога. На цьому постої пастухи трембіта¬ли, вівці блєяли, вівчарські пси гавкали, і все це на тлі чудової гірської природи перетворювалося в чарівну мелодію. А до всього цього ще деякі мішьильники мали свої фрели, сопілки і дуже гарно доповнювали на них цю прекрасну гірську ме¬лодію.
По короткому відпочинку похід і вирушав на кам'янисте Чердачеще, звідки вже було видно Дземброню та сусідні гори. Далі йшли на Лисину, на Плиту. А коли похід прибував на Плиту, то вже тут була стая, в якій прибулі мали жити ціле літо. Тут були кошари для овець, а в них також струнки для доїння овець, над струнками був дашок, що звався повирник Були н загороди для дійних корів. Біля кошар були приміщен¬ня для спання вівчарям та біля загород були стайки для бов-гарів.
Першіг»! до стаї заходив ватаг і починав підготовку, щоб розкласти живу ватру. До живої ватри не вільно було вживати сірників, а треба було викрутити першу іскру для неї. Викручування іскри робилося в такий спосіб: брали круглий патик близько метра довжиною і притискали його одним кінцем до якогось сухого стовпа або лавиці чи стіни, а другий кінець цього круглого патика хтось тримав. Посередині того патика перевивали шнур, який двоє людей тягнули, а тим самим обертали патик, і він через потирання одного із своїх кінців до сухого дерева чи лавиці витворював іскру. З цієї іскри розкладали полонинську ватру, яку звали живою, бо вона горіла ціле літо.
А коли ватра вже добре розгориться, тоді всі учасники по¬ходу заходять до стаї і разом промовляють "Отче наш"і "Бо¬городице". Це робиться для того, щоб щасливо перелітувати на полонині. Далі ватаг розставляв по своїх місцях всі речі:,. путину на молоко, кітли, цідила, бателев, мішалку, глєґівку з ґлеґом, колотівки, бербениці, відра, дійниці. Приготовляв верт-1| люг, кужби^щоб було потім на чому варити. А вівчарі в цей час поралися біля кошар: вони направляли все, що люта зима та звірі понищили.
При тій праці час проходив дуже швидко і наставав час полудня, коли вже треба доїти вівці й корови. Кожний мі-шьильник сам доїв свою худобу, щоб знати, скільки дістане бриндзи.
Після того кожний мішьильник приносив молоко до стаї, де ватаг міряв міртуком і потім зазначав кількість на равашц Він зазначував кожному мішьильникові на раваші кіль¬кість надоєного молока для того, щоб знати, скільки кожний мішьильник мав одержати бриндзи.
Реваш — це кусник чотирикутного патика довжиною від 5-ти до 12-ти сантиметрів. Цей патик кололи так, щоб одну частину мав мішьильник, а другу ватаг. На кожній з цих поло¬вин зазначувалося знаними вирізами кількість надоєного мо¬лока. За кожний міртук молока мішьильникові належала одна бербениця бриндзи.
Один міртук молока зазначували на раваші чотирикутним вирізом. За півміртука молока належалося півбербениці брин¬дзи, що зазиачувалося трикутним вирізом на раваші. А кож¬ний удій менший за півміртука міряли міртучками. Щістнад-цять міртучків ішло на один міртук молока. Кожний міртучок молока зазначували на раваші вирізом, що є подібним до чи* сла 8. Якщо залишилося менше молока від міртучка, то це ра¬хувалося як калач і зазначувалося на раваші діркою. За калач молока належалася грудка бриндзи величиною п'ястука. Кож¬на бербениця мала шістнадцять міртуків або
Після видоєння овець і коли вже все молоко було перемі¬ряне ватагом та позначене на равашах, тоді ті мішьильники, які дома не позначили своїх овець, робили це на полонині. Один перетинав у вусі вівці обірничком одну дірку, інші дві дірки в одному вусі або по одній у кожному вусі. Часто в ці дірочки вставляли червоні або білі пацьорки. Робилося це для того, щоб кожний мішьильник міг пізнати свої вівці при роз¬лученні. А коли вже всі ці праці були закінчені, тоді мішьиль¬ники передавали свої вівці вівчарям, а самі спокійно собі по¬верталися до своїх сіл. Пастухи всю отару овець разом тепер випускали на полонину пастися.
Полонина Дземброня є дуже великою, а тому деякі її окре¬мі частини мали і свої назви. Так, наприклад, Бридка, що по¬ходить від назви бродів-переходів через річку або потік. Во¬логи, Розщибаньик (походить від назви розщибатися- розби-Батися-забиватися), Масниця — це кітловина, яка межувала то¬ді з полониною Балцатул. У тій кітловині росла прекрасна тра¬ва і якщо вівці паслися там, то давали досить багато молока. А далі інша кітловина, що називалася Цибульник, яка також межувала з полониною Балцатул, а з полудня межувала з по¬лониною І Іільцем-Панським. У тій кітловині Цибульник росло "багато дикої цибулі, від чого напевно взято й таку назву. ■
Через полонину Дземброню переходив плай, яким можна було переходити на сусідні полонини такі, як Пільце, Погорі¬лець, Шрібе, Вібчина, Радул, Радеєска, а звідти можна було перейти на гору Піп Іван.
•шепер дещо про виріб бриндзи, головного продукту на по¬лонинах. Мішьильники мали з бриндзи свої прибутки, вірніше це було їхнім головним прибутком у господарстві.
При виробі бриндзи головним чинником був ґлєг. Хоч, прав¬да, його приготування з погляду наших днів було надзвичайно примітивне, але бриндза була дуже смачна, а тому дещо до¬кладніше зупинимося якраз на приготуванні ґлеґу (У живій мові звучало це слово ГЛЬИҐ).
„Глєґ приготовляли самі депутати ще дома так: брали ягня або теля і годували його самим молоком 3-4 тижні, потім рі¬зали його, виймали з нього кал юшок-шлунок, що був наповен и я маліястравлемим молоком, тобто сирцем. Вибирали
шлуткш цей сир, а шлунок добре переполокували. Потім цей сир назад укладали в шлунок, додаючи трохи солодкого молвив, Цю мішанину солили, зав'язували шлунок і вішали на клинок на два тижні в температурі 35 ступнів Ц. А по двох тижнях ви¬бирали із шлунка цю солену масу (сир) і розчиняли у теплій воді. Потім проціджували через ситце до глєгівки, а залишки на ситці відкидали геть. Тож та речовина у глєґівці і зветься
