Корів приганяють для подою до окремої загороди, де є о жолобі басарунок — скошена трава. Вим'я корів доять у п'я-стуки хрестато: раз ліву задню дійку і праву передню, а потім навпаки. До корів пускають телята, які віддоюють, а як пастух бачить, що корова вже припустила, годі бере теля за вуха і відтягає його від корови та заганяє у ключ-єрем. А здоївши корову, знову пускає теля, щоб воно виссало решту молока.

К Ключ — це закопаний у землю стовп, вишиною близько одного метра, навколо якого обертається єрем, у той єрем і пхають шию теляти. Замість ключа кладуть розсоху з вилиця¬ми, занізкою і хвостом. У хвості є дірка, яка ходить у почопі. Непокоячись, теля крутиться довкола стовпа аж поки пастух, здоївши корову, випустить його з тієї телячої неволі. По першім подою вівчарі приносять молоко до стаї, де його ватаг проціджує, а потім наливає горілки у порцію і п'є до всіх людей зі словами: "Дай вам, Боже, здоров'я! Дєкувати Господу Богу сєтому, що ми сі тут зійшли в ммрмости, в радости, в веселости худобу перебрати, а відтак єї усу передати і до свого дому сі зібрати!" А коли при тому є і власник полонини, то ватаг п'є до нього зі словами: "До тебе, ґаздо, здо ров!" А той відповідає: "Пийте здорові, най Бог даст на пожиток!" А поївши, пастухи розходяться кожний у свою загороду.     

Посеред воріт, що ведуть у кошару, вівчар робить рукою хрест на землі, падає на коліна і говорить: "Отче наш!" За ним падають усі вівчарі , що є в загороді, на тому місці, де якраз кожний тоді стояв, і собі проказують: "Отче наш!" Свої мо¬

 

литви вони кінчають словами: "Господи милосердний, буди, так добрий, стань на помочі, на поратунку всему народови пра¬вославному, всім вівчєрам і мині. Єк ес, Господи, допоміг, що я цю худобу першим днем нинішним вігоню усу при купі, так ми, Господи Боже, допоможи остатньої днини усу при купі за¬гнати і людем передати".

Після цих слів пастухи виганяють маржину на пашу.

Вівчар, що вже бував біля маржини та минулого літа на¬збирав собі жиру і висушив його дома, сховавши окремо ко-ролика-гусінь з білою голівкою, що йде передом, а окремо увесь жир-гусіниці з червоними голівками, які за короликом ідуть, передає того дня висушений і розтертий жир ватагові. На його прохання, ватаг має змішати розтертий жир з сіллю і розкинути на означеному місці.

Повертаючись в полудень з вівцями, вівчар заганяє їх на вказане місце, а коли вівці з'їдають жир із сіллю, вівчар з'їдає королика в сирі, промовляючи: "Єк сі тримали за тобов твої товариші, куди ти ішов, ци в ліс, ци в поле, вони від тебе сі нігде не лишили і при купі сі тримали".

За той час, як маржина паслася, ватаг зробить перший сир із ранішнього молока, а як вівчарі зійдуться на обід до стаї, то ватаг роздає кожному по куснику, примовляючи: "Най Бог прийме за здоров'є худоби!"

 

алНа цьому кінчаються перші звичаї, чари і подоиииськішр** мівки. 1 віднині життя на полонині іде одностайним ходом,

З вівчарями приходять на полонини І пси. Вночі воші аід* ганяють вовка чи ведмедя, які завжди ласі добратися до ко¬шари та поласувати свіжининою, а вдень пси йдуть а вівчаря¬ми в поле, де бігають навколо овець, погавкуючи, завертають їх, а коли яка не повернеться до ботею-череди, приневолюють до того її зубами.

 

 

рогату худобу» випалюючи на пишуть щось піше. Л є й такі, >і: м, кожний кладе своїй мар-пізнавати. через вухо дріт, волічку типі ... знають лише господарі.

А в іншому місці п'ятнують рогах або число своєї хати або що мастять шерсть дьогтем. Сл жині свої знаки, по яких має її

Запобігливіші ґаздині дбають ще й про свою дрібноту-вів ці та корови в інший спосіб: вони хоронять їх від уроків, тоб¬то, щоб ніхто не наврочив, а для цього прив'язують до хвоста червону волічку, щоб той, :.то має злі очі, коли дивиться на маржину, то дивиться на хвісг, а хвоста не можна наврочити.

Щоб вівці були гострі на полонині, беруть осині гнізда і вибирають з них вощину, а потерши ту вощину, кидають до соли. Тож коли вівця поїсть ту сіль, то стане гострою і лютою, як оса, вона штрикає всюди, де найліпша паша, а від доброї паші прибавляє молока.

Але є й такі люди, що несвідомо або навмисне урочать другому, у висліді чого вівці зменшують молока. А урочать маржину найбільше, коли хвалять її, не сказавши: "Нівроку, абих вам не з'урочив!" Та не чекаючи на відповідь, додають* "Не врічливі, не дивна!"

Щоб запобігти наврочуванню, треба натовкти соли, сісти на поріг до схід сонця і хрестити сіль ножем на відлів (тилам у долину) і так заповідати: "З черленого потока вийшов черле*

 

ний чоловік у черленій шипці, у черленім сердаку, у черлених гачах, у черлених постоліх,   у черлених волоках,   у черления онучах,   у черленім ремени,   у черленій сорочці,   у черленім шальку, у черленіх рукавицях, у черленій кресані, з черленов сокиров, пішов у черлений ліс, нарубав черленого дерева, на¬колов черленого вориння, на черленій землі заклав черлену ко-шєру, наробив черлені стаї і загнав черлені вівці, надоїв чер¬леного молока, пішов у черлений ярмарок, продавав черленов мірков: хто сі напив, аби сі розсів, а хто вздрів, аби осліп, хто учув, абл углух".

 

Зліва: Колибн (царке) на полонині Шумнєсці.      Зправа Ватаг Гнат4

Стефурак Федорикчуків на полонині Кидроватін (1899 р.)

 

 

Тоді та сіль дається вівцям, коровам і тоді хоч би хто й на¬пився молока з-під тих овець чи корів і сказав: "Ей, брате, яке у тебе смачне Лолоко". А уперед не сплюнув і не приповів: "Нівроку, не пошкодить маржині ані молокові". Так твердила і запевняла Анна Вардзарючка з Космача.

Звичайно, все це забобони, які нині нам здаються дивними, але в тбй час люди свято в них вірили і тому вірно дотри¬мувалися всіх цих народних   приписів.   З розвитком   науки

 

ОАО

 

все це відійшло у забуття, але воно незвичайно вартісне з погляду розвитку культури, звичаїв і обичаїв, які колись пану вали на Гуцульщині. Тому вони є дуже цінними для вивчення історії і розвитку гуцульського племени.

У цьому відношенні дуже показово, що багато з тих гу* цульських звичаїв і забобонів, про які згадується, довший час зберігалися і в інших частинах поселення української людности поза межами матірних українських земель. Зокрема, чимало гуцульських звичаїв і забобонів довший час зберігалися се¬ред кубанських козаків, які довший час були відірвані від ма¬тірного українського пня, але вони ті звичаї і забобони перей¬няли від своїх давніх предків та зберігали і культивували їх.

Треба думати, що й гуцули, будучи відірваними від матір¬ного українського пня, так само, як і інші українські люди, вийшовши від одного кореня і опинившись в далеких горах, свято зберігали і культивували те, що перейняли від своїх предків, які колись прибули з матірних земель і принесли з со¬бою скарби народної мудрости, звичаїв, а також і забобонів.

Чимало часу займає стрижка овець, яку переводять старші,

досвідчені люди, а молодші збирають та складають вовну в по-

судину та бисаги і заносять у хату. Вовну обов'язково сорту-

ється за її якістю: з ягнят — міцна вовна, з однорічних овець

— патинина і з овець удруге стрижених — тушур. Кожний вид

вовни складають окремо.      Ш

Ґазди, що дають випасати свою маржину на одну полони¬ну, називаються мішенниками, бо мішають свою маржину ра¬зом з іншою. Кожний мішенник вибирає собі полонину, на яку йому догідніше виганяти свою маржину, та ближче і вигідніше ходити за бриндзою. Крім того, ґазди враховують при виборі полонини ще й те, для якої маржини надається та чи інша по¬лонина, яка там трава, яка температура повітря тощо.

Упоравшись із позначками маржини, із стриженням овець, сусіди умовляються, коли і де їм збиратися, щоб мішати мар¬жину та виганяти її разом на полонину. А тому, що про похід на полонину вже розповідалося вище, то на цьому місці варто подати найпоширеніші пісні, які колись співалося в поході на полонину:

*) У вимові зустрічається: мішенник або мішонник, отже знач¬ний звук "ш").

 

Закувала зазуленька в вершечку високо — Буковинка сі розвила, тепер ми широко! Ой піду я в полонинку, там затрембітаю, Щоби мене було чути на девяту стаю!