У релігії того чи іншого суспільства по-своєму відображався життєвий досвід людей, зберігалась система емоційно-образних уявлень і переживань, норм людського буття. Але всі релігії виконували одну і ту ж культурно-історичну роль. Вони були засобом соціальної регламентації і регуляції, засобом збереження і упорядкування традицій, звичаїв і обрядів.

Розклад традиційних форм виробництва і суспільного устрою завжди супроводжував зміни в релігійному світогляді. Коли відбувається розклад традиційних ідей і вірувань, тоді розвивається пошук нових форм думки, виникають намагання до нових споглядань.

Але старі релігійні традиції та вірування не знищуються, не зникають безслідно, а переходять до нової системи релігійних поглядів, адаптуються там і набувають нової значимості. Загалом кажучи, релігійна свідомість проходить складний шлях свого формування від "чуттєво-надчуттєвого" типу надприродного (фетишизм, тотемізм, анімізм і т. д.) через демоністичний тип, провідною ідеєю якого є віра в духів, до теїстичного типу надприродного, в центрі якого перебуває постать бога.

Такий шлях в розвитку релігійної свідомості відбув і український народ, ввібравши в себе всі риси, характерні для тих стародавніх суспільств, що існували на теренах української землі. Поставали і сходили з історичної арени України одні за одними могутні цивілізації кіммерійців, скіфів, сарматів, готів, гуннів та інших народів. Та не загубилося у віках їх багатоманітне культурно-релігійне надбання, а через вірування "літописних слов'ян" знайшло своє відображення в релігійній свідомості українського народу.

1. Вірування давніх слов’ян трипільської культури

Високорозвиненій суспільно-господарчій системі трипільців відповідали складні релігійно-світоглядні уявлення, що передусім були хліборобського спрямування.

Трипільці шанували Богиню-Матір, яка символізувала родючість і від якої залежало життя всього живого, а також божества грому, сонця, неба, вітру тощо. Були в них свої духи-покровителі; поширювались культи вогню та бика — символів сонця і чоловічої сили.

Культові відправи супроводжувались своєрідною системою релігійно-магічних обрядів і символіки. Релігійні вірування, уявлення та культова практика трипільців знайшли своє втілення в трипільській пластиці, де головне місце належить різноманітним глиняним жіночим фігуркам, які символізують ідею ототожнення землі з жінкою, чия вагітність є символом родючості.

Жіночі фігурки, знайдені на залишках багатьох трипільських поселень, досить різноманітні — це й "зображення божества родючості й жриць цього божества, й учасниць аграрно-магічних церемоній, і покровительок того чи іншого природного явища, яке сприяє врожаю" (4.166). Зустрічаються також зображення вагітних та народжуючих жінок, фігурки жінок з жертовником і ритуальною посудиною, жінок з дитиною тощо.

Космогонічно-релігійні уявлення трипільців присутні в орнаменті побутового і ритуального посуду з зображенням небесних світил, рослин, тварин і людей. Особлива увага приділяється темі дощу, що набирав символічного вигляду молока Богині. Частково з темою дощу був пов'язаний культ змії, вужа — носіїв добра, охоронців дому і всього найціннішого. Пізніше культ вужа зустрічається у греків, вірменів, болгар, сербів, литовців, білорусів і, звичайно, українців. Ці народи шанували вужа як священну істоту, покровителя домашнього господарства.

Найвищим ступенем трипільського ритуального мистецтва є зображення антроморфних і людських фігурок чоловічих і жіночих, які мали культовий, абстрактно-умовний характер. Проте серед цих фігурок зустрічаються й такі, що несуть "антропологічну реальність", "портретну правдивість".

З метою захисту від злих сил і збереження добробуту трипільці померлих хоронили під житловими будівлями. Священним місцем у трипільських житлах була піч, біля якої знаходились вівтарі, що мали прямокутну чи хрестоподібну форму. Біля них на спеціальних підвищеннях розташовувались глиняні фігурки, чаші на антропоморфних підставках, посудини для зерна. Трипільська культура, заклавши міцний фундамент для високого культурного розвитку наступних ентоплем'яних спільнот, зокрема й ранніх східнослов'янських племен, відіграла визначну роль в історії України.

2. Культи кіммерійців

Першим народом на території України, що мав власну назву, були кіммерійці (IX-VII ст. до н. е.). Згадки про племена кіммерійців є в "Одіссеї" Гомера, "Історії" Геродота та деяких малоазійських джерелах. Для їхнього релігійного світогляду були характерними віра в душу та життя після смерті. Про це свідчать розкопки курганів, де знаходять речі, якими користувався покійник за життя. В чоловічих похованнях — кинджали, деталі кінської збруї, іноді рештки коня, наконечники для стріл, жертовна їжа. У похованнях жінок — золоті та бронзові кільця, скляне і золоте намисто, глиняний посуд.

Про існування в кіммерійців культу богині-матері свідчать стели з зображеннями жінки, які мали культовий характер. Культ богині-матері був найхарактернішою рисою формування релігійної свідомості багатьох народів. Колисковою всіх релігій була жіноча природа, яка запліднювалась і розцвітала від контакту з чоловічою природою. Чоловік і жінка започатковували світ, а найбільш виразні атрибути їхньої статі обожнювались. Стародавніми релігіями звеличувалась і любов матері, єдиної годувальниці і захисниці дитини.

Культ Богині-Матері у кіммерійців був відлунням релігійного культу ранньонеолітичної (дотрипільської) та трипільської доби. Глиняні жіночі статуетки з підкресленими жіночими прикметами, фалічні зображення, чоловічі фігурки зі збільшеними статевими ознаками, статуетки жінки з дитиною на руках дають уявлення про тогочасний релігійний світогляд, про початки формування ще в тодішню епоху культу Роду і рожаниць, поширеного в дохристиянських віруваннях східних слов'ян.

Поклонялися та приносили жертви жіночому божеству богині Діві і таври, які населяли Кримський півострів у IX-III ст. до н. е. Херсонесці запозичили цей культ у таврів і елінізували його. Богиня Діва уособлювала місто Херсонес, була його головним божеством і покровителькою. Пам'ять про Діву збереглася і в українському фольклорі. Відлуння цього культу знаходимо в "Слові о полку Ігоревім" та в українській народній традиції про Діву — царицю русалок.

У VII ст. до н. е. із вторгненням скіфських племен в Північне Причорномор'я кіммерійці були витіснені в Передню Азію, і з VII по III ст. до н. е. існувала скіфська держава з столицею на Дніпрі — Кам'янським городищем.

3. Релігія скіфів

Релігія скіфів досягла розвинутого політеїзму. Скіфи стояли на порозі створення національно-державної релігії з визначеним загальнодержавним пантеоном вищих богів, їхня релігійно-міфологічна система сполучала в собі елементи зооморфної символіки звіриного стилю з антропоморфною міфологемою, поєднуючи вірування трипільської культури, елементи тотемів скотарської культури з впливом грецької міфології.

Верховенство у скіфському пантеоні належало Табіті, яку Геродот ототожнює з грецькою богинею Гестією. Будучи однією з різновидностей Великої Богині-Матері, символом жіночого народжуючого початку в природі, в той же час Табіті була божеством світла і вогню, виконуючим деміургічні та космогонічні функції. Після Табіті скіфи вшановували Папая, якого вважали своїм прабатьком і чоловіком богині Апі, що уособлювала життєтворчі стихії — землю і воду. Шлюб Папая і Апі — це союз неба і землі, джерело всього живого. Ця трійця — Табіті, Папай і Апі очолювала пантеон вищих скіфських божеств. Богинею життя і смерті була Аргімпаса. Гойтосир був охоронцем худоби. Він перемагав своїх ворогів шляхом магічних дій. Божеством із функцією захисту і більш наближеним до людей постає переможець потвор Геракл, частково злитий з образом грецького міфологічного героя. Однією з культових тварин Геракла був бик.

Особливе місце в релігійному світогляді скіфів посідав бог війни Арес, якому одному з усіх божеств скіфи споруджували святилища. Ось як жертвоприношення та спорудження святилищ богу війни описав Геродот. Він переповідав, що скіфи нагромаджували купи хмизу одна на одну. Поверх влаштовували чотирикутну площадку, де встановлювали короткий скіфський залізний меч — акінак, який і був зображенням Ареса. Крім тварин, у жертву йому приносили й людей. Із сотні полонений брали одного, голови жертв поливали вином, і заколювали над посудиною, куди збирали кров, якою потім поливали акінак. Після цього у заколених відрубували праве плече з рукою і підкидали в повітря.

Скіфські чотирикутні вівтарі з хмизу й укріпленим зверху мечем були відтворенням світового дерева як центру світу, де проходила світова вісь, у даному випадку — акінак. Були у скіфів і військові звичаї: скіф, убивши першого ворога, випивав його кров, щоб разом з нею увібрати силу вбитого; голови вбитих відрубували і з них знімали скальп, який після своєрідної вичинки використовувався як рушник, або ж шили з них плащі; з правої руки вбитих здирали шкіру разом з нігтями і виготовляли чохли для колчанів; з черепів виготовлялися посудини, використовувані як чаші.

У скіфів склалась своєрідна категорія жерців, які гадали за допомогою вербових гілочок. За допомогою липової кори гадали енареї — жіноподобні чоловіки, які твердили, що мистецтво пророкування дарувала їм Афродита. Тих жерців, чиє пророкування не збувалося, піддавали смертній карі, спалюючи заживо на возах, запряжених биками. Наявність у скіфів жерців та вищезгадані способи гадання підтверджуються археологічними даними та етнографічними матеріалами. Схожий спосіб гадання описаний дослідниками і в осетин.

Щодо енареїв, то цей термін пояснюється фахівцями як не-чоловік ( з іранського "нара" — чоловік, "е" — не). За Геродотом, хвороба енареїв мала божественне походження: енареї — це потомки тих скіфів, що пограбували храм Афродити Уранії в сірійському місті Аскалоні, за що богиня покарала їх жіночою хворобою. Псевдо-Гіпократ у трактаті "Про повітря, води і місцевості" спростовує божественне походження хвороби енареїв. На його думку, ця хвороба має природну причину: постійна верхова їзда в багатьох викликає пухлини, ломоту в стегнах, подагру, що спричиняє статеве безсилля, яке пояснювали діями божества. Це призводило до того, що енареї одягали жіночий одяг, засвоювали жіночі звички і разом з жінками вели домашні роботи.

Описує Геродот і обряд скіфського побратимства — клятвенно освяченого договору про дружбу: в посудину з вином підмішували кров учасників договору, занурювали туди акінак, стріли, сокиру і дротик; після цього тривалий час молилися, а потім випивали вино і ті, хто клянеться, й найповажніші з присутніх (9.204). Існування побратимства у скіфів підтверджується археологічними знахідками в царських курганах (Куль-Оба, Солоха).

Культове значення має і пов'язаний з релігійними уявленнями скіфів звичай куріння коноплі, що був своєрідною формою шаманства. Дим від спалюваної у юрті коноплі викликав наркотичне сп'яніння, що вело до екстазу присутніх і було причиною магічних обрядодій шаманів, зміст яких-сходження душ у підземне царство.

Аналогічно трипільцям і кіммерійцям, скіфи ховали померлих у скорченому вигляді під курганами. Поряд з цим існувало і трупоспалення. Ці обидва обряди через антів передаються іншим слов'янам і набувають великого поширення в дохристиянські часи на Київщині та Чернігівщині. Елементи скіфського релігійного світогляду увібрав у себе і слов'янський культ Роду. Це — відчуття присутності предків, віра в життя після смерті. Слов'яни мерців палили або погребали. В могили клали їжу, зброю, убивали коня, жінку чи невільницю. Насипали горбки чи високі кургани. Через рік після смерті на могилі влаштовували тризну. Значний вплив скіфських вірувань на становлення східнослов'янської релігійно-міфологічної системи відзначає Н. Полонська-Василенко: "Скіфи продовжують розробку трипільської міфології в образах фантастичного звіриного стилю і передають її через антослов'ян селу: це образи Матері-Богині, пастуха Геракла, одноокого циклопа, грифона, культового бика, коня, кабана тощо. Ще виразніше традиційний зв'язок дає наша хата з її піччю".

Пов'язаному з піччю вогнищу слов'яни приписували чудодійні сили покровителя Роду. Згідно з віруванням, при зіткненні з вогнем і землею збільшувалась родючість, тому піч була тим священним місцем, де жінка повинна народжувати дитину. В той же час піч — місце перебування померлих членів роду. За повір'ям, піч могла забрати хвору дитину і повернути її назад здоровою. Це свідчить про давнє надання вогню відроджуючої функції. Вогнищу приписувались також очисні й охоронні властивості. Вогонь асоціювався з сонцем, яке дарувало тепло і світло. Сонячна сила могла дати дівчині красу, подарувати кохання. Такі ж магічні властивості надавались і домашньому вогнищу. М. Коцюбинський у повісті "По-людському" описує давній звичай, коли вогнище зберігає честь дівчини, кинутої хлопцем, який обіцяв одружитися з нею. Дівчина таємно проникла в хату жениха, а потім у всіх на очах сіла на піч. В такому разі ні хлопець, ні його батьки не могли відмовити у весіллі. Про обряд очищенням вогнем згадує і М. Гоголь ("Вій"): люди, які несли тіло панночки до церкви, прикладали долоні до печі. Підтвердженням єдності сонця і вогнища є випічка в печі короваїв, що за формою нагадували сонце.