Микуличин - конфесійно безконфліктне село. Церковну громаду здавен єднає тут греко-католицьке віровизнання. Але його спіткало важке випробування заборон і знущань зі сторони більшовицького віропогромного режиму. Він 50 років насаджував в Галичині віровідступництво і безбожництво з метою знищення Української греко- католицької Церкви (УГКЦ). Чекісти поінформували Сталіна, що підкорити волелюбну Галичину можна лише, ліквідувавши її церкву - об'єднуючу культурно-освітню силу і духовну твердиню народу. Ця церква відстоювала ідею національної державності, духовно підтримувала опір народу проти більшовицьких сатрапів. Тому Сталін підписав інструкцію, за якою чекісти і ліквідували УГКЦ (Г.Буршанов, 2000).

Щоб створити перед світом видимість невтручання держави у справи церковних громад, сталінська атеїстична система під штиками егнкаведистських посіпак заставила галицьких священиків провести 8-10 березня 1946 року у Львові собор, на якому було зачитано, що греко-католицька церква більше не існує, а всі церковні громади з їхнім майном переходять в підпорядкування московського патріархату. Священнослужителі, які не підписали згоду на це були репресовані. Після цього „Собору" мученицькою смертю в більшовицьких таборах загинуло 9 єпископів, тисячі священиків, монахів і монахинь. Вони не погоджувалися на підпорядкування Московській церкві ще й тому, що вона віками русифікувала український народ, а за більшовизму виконувала ще й роль його агентури.

Сталінські репресії над нашою рідною церквою не обминули і микуличинську релігійну громаду. В темну ніч квітня 1947 року був арештований енкаведистами священик Авксетій Остафіїв. Він працював парохом села з жовтня 1944 року після того, коли була розгромлена атеїстичним режимом Станиславська духовна семінарія. У ній він, як доктор теології працював викладачем. За те, що не зрікся віри батьків, сидів у тюрмі. Вона і підірвала його здоровя.

За невідступництво від нашої віри були репресовані і монахині Микуличинського монастиря згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії. Того ж року, у квітні вночі, щоб не бачили

люди, вивезли „визволителі" з села 10 монахинь разом з ігуменею. Так монастир перестав існувати, бо все майно конфіскували, а в його приміщеннях розмістили спеціалізовану школу воєнних сиріт.

Подібними акціями режим мав на меті ліквідувати служителів нашої Церкви лише за те, що виховували у народу релігійну і національну свідомість. Але їм цього не вдалося. Народ знав де правда, а де кривда. Церква пішла у підпілля і, не дивлячись на створену чекістами мережу донощиків і сексотів, успішно існувала, готовила своїх єпископів і священиків. Вона навіть інтенсивно розвивалась, бо релігійний, духовно вихований нею народ не відступив від своєї віри.

В 1987 році, коли настав час горбачовської політичної відлиги, делегація підпільної церкви в складі прикарпатських священиків на чолі з єпископом Софроном Дмитерком і Павлом Василиком поїхала до Москви, щоб заявити кремлівським верховодам, що греко-католицька церква не ліквідована, вона існує. В Кремль охорона їх не допустила, але тодішня демократично налаштована московська преса заявила всьому світу про функціонування на Україні УГКЦ. Це стало закликом до всіх її церковних громад виходити з підпілля.

До віри батьків також повернулась в грудні 1987 року микуличинська громада. Ініціатором цього виступу був парох села - о. Григорій Чиборак. Він заявив у церкві мирянам, що вони мають право вирішити чи залишатись в підпорядкуванні Московського патріархату, чи повернутись до віри батьків - УГКЦ, а чи вибрати Українську правооішвну церкву Київського патріархату (УПЦ КП). Для цього кожному з них треба було зробити підпис в одному із трьох списків цих конфесій. Більше тисячі підписів було у списку УГКЦ і ні одного за інші конфесії. На цій документальній основі парох села о. Григорій заявив, що микуличинська парохія вже підпорядковується греко-католицькій єпархії нашої області. Так закінчився період атеїстичного гноблення громад нашої Церкви.

Особливо інтенсивним воно було в 60-х роках. Тоді комуністичні ідеологи планомірно здійснювали постійний наступ безбожництва шляхом переслідування людей, які дотримувались релігійних переконань. Значна роль у пропаганді безбожництва відводилась вчителям, яких зобов'язували не допустити дії „опіуму народу" на шкільну молодь. Тому заставляли вчителів цькувати дітей, які відвідували церкву, ходили в коляду, вітались традиційним українським „Слава Ісусу Христу!". При виявленні ідеологічними функціонерами фактів такої релігійної поведінки учнів адміністративні покарання накладались на вчителів, проводились їх „разборки" у парткомах. Для прикладу, в 1962 році був знятий з посади директора початкової школи Йосип Лехитський лише за те, що на питання перевіряючого інспектора, чому батьки ведуть дітей до церкви, відповів, що краще нехай ведуть до церкви ніж до корчми. Під „корчмою" він мав на увазі п'янство, яке повсюдно культивувалось тоді владою як показник „добробуту" людей. За 50-річчя атеїстичного режиму в Галичині були знищені всі ті духовні надбання української спільноти, які множила греко-католицька Церква з того часу, коли Станіславьким єпископом в 1899 році, а з 1900 року -Львівським став нащадок українського боярського роду Андрій Шептицький. З його душпастирською діяльністю пов'язана епоха тодішнього духовного і національного пробудження українців Галичини.

Будучи Станіславським єпископом, А.Шептицький відвідав кожне гуцульське село, вивчав моральний і матеріальний стан населення єпархії. В результаті він написав листа „До моїх любих гуцулів". В ньому подав щирі поради, настанови та суворі перестороги щодо побутових вад повсякденного життя гуцулів - пияцтва, облуди, лихви. Повсякденна духовна праця священиків єпархії та вчителів у поєднанні з „Просвітою" в значній мірі забезпечила викорінення пияцтва. Це морально-етичне і суспільне зло було переважно викорінене створеним ними Товариством тверезості. Як згадує Шимко-Грецанюк Анна в 30-х роках в Микуличині були лише 3 пияки, які пропивали свої „грунта". Пияцька пошесть стала ширитися в селі з 1939 - 41 років. Тоді „совєти" навчили гнати самогонку з ріпи. Коли першим в селі став гнати самогонку Микола Сорохманюк з Лаза, то повно людей збіглося подивитись на то „щастя" зі сходу.

Організована митрополитом А.Шептицьким до активного чину Церква закладала сиротинці, утримувала захоронки, фінансувала установи для убогих, будувала лічниці. дала почин національному музею і бібліотеці, допомагала талановитим українським студентам, підтримувала українське мистецтво, пропагувала свою культуру, брала під опіку покривджених і беззахисних. Більшовицький режим все це понівечив, а священнослужителів у діючих ще церквах заставив займатись лише обрядовістю. Лише нею деякі священики займались донедавна, обминаючи душпастирську роботу у громаді і серед шкільної молоді. Бездуховність є найвідчутнішою руїною українства. Тому тепер пияцтво калічить родини, морально деградують люди, шириться лихослів'я, розбещеність^молоді,  під впливом цілеспрямованої і настирливої агітації піддаються сектантам незміцнені релігійними знаннями віровідступники, не усвідомлюючи у яку духовну трагедію їх та їхніх дітей ця зрада віри батьків і національних традицій доведе.