Завдяки топонімам "Городище" можна припустити, що укріплення повинні були розташовуватись у Середньому Майдані, Делятині, між Чорним Потоком і Ланчином, а також на межі с.с.Саджавка та Княждвір (нині с.Верхнє). Укріплення були обнесені, очевидно, лише дерев'яним частоколом, а в Княждворі ще й земляними валами та ровами. В укріпленнях під час небезпеки скриваось населення із належною їм худобою та рухомим майном, а поблизу Княждвора знаходився центр родової спільноти, феодали чи якась адміністративна одиниця княжих часів. Важливим є та обставина, що назва самої місцевості, на території якої розташовувалось укріплення, вказує на зв'язок з князями (південніше с.Ч.Ослави знаходиться ліс Княжий, де на схилах гори на площі 70 га росте ліс з княжим деревом - тисом, іноді тисячолітнього віку та простежується долина Пруту від Лоєвої до Пістині). Враховуючи, що саме ця територія з багатством соляних джерел, була колись головною частиною "коломийської солі", з доходів від продажі якої галицькі князі утримували свої збройні сили, то роль княждвірського укріплення очевидна.

Для доповнення описаної картини необхідно згадати деякі топоніми, які, мабуть, дозволять розширити в глибину віків час функціонування княждвірського укріплення..Поряд з Городищем на княждвірських землях знаходиться урочище Звиняч, на землях Княждвора і Саджавки - урочище Корости, які, очевидно, в певній мірі розшифровують назву місцевостей, з яких до укріплення були направлені жителі чи його обслуга. Якщо назва першого урочища поверхнево нагадує назву трьох Звенигородів, які не останню роль відігравали в нашій історії ХІ-ХІІ століть, то Корости близькі до Іскоростеня, що був столицею Деревлянського племінного союзу до 945 року. Можна було б це не згадувати, якщо б в 20-ти км західніше не розташовувалась гора Малева, що прикриває з півдня Делятинську волость та представляє собою прекрасне місце стеження за Хоросненською височиною, долиною Пруту до Коломиї та гірськими шляхами з Закарпаття. Назва гори, безумовно, нав'язує до імені Мал і не виключено, що саме до того, який багато років захищав самостійність Деревлянського племінного союзу в боротьбі з князем Ігорем

Не випадково, що в околицях с.Микуличин ще з 1412 року походить топонім Микулинка (гора), аз 1515 року - Миколине поле. Саме ці назви, очевидно, і дали назву самому населеному пункту.

Слідів неукріплених поселень з княжих часів не виявлено, лише в урочищі Куштіль знайдено окремі фрагменти кераміки, що свідчить про проживання тут невеликих груп людей. Проте околиці Лоєвої дали інший, набагато цікавіший матеріал (топо- і гідроніми). Двовершинна гора, що найдальше із сторони Карпат виступає на північ і далеко вклинюється в Хоросненську височину, в честь бога вітрів отримала назву Страгори. В цьому немає нічого дивного, бо саме тут домінуючі західні і північно-західні вітри, що дмуть з рівнини, вдаряються у схили Страгори, завихрюються і приносять шкоду людям і рослинному покриву. Тому насадження бука на північному схилі Страгори в XVIII столітті називали Гачугами, а тепер - Кривулями, бо переважну більшість особин бука вітри повикручували і надали їм фантастичних форм. На межі с.с.Стримба та Лоєва у XVIII ст. ще бачили насип з каміння. Враховуючи те, що вершина лоєвської Страгори донині називається Бабою (так донедавна називали кам'яних рукотворних ідолів), то можна припустити, що кам'яний насип міг бути залишком якоїсь поганської культової споруди (Клапчук М, 1979,1983; Клапчук М., Клапчук В., 1994).

На західному схилі стримбинської та на східному лоєвської Страгори розташовані вершини, що донині називаються Страгірчиками. З північного підніжжя Страгори випливає р.Слобожниця, що повертає свої води на схід і краєм Хоросненських лісів направляє до Пруту. Нижче витоків ріка протікає через урочище Кострабки, яке впрше згадане в XVIII столітті. На східному схилі Страгори, на межі з Делятином, розташоване урочище Дівиче (чи Дівич), нижче - широко відома криниця з потужним дебітом питної води, що називається Боговою, а колись називалась, мабуть, Даждьбоговою. З цього джерелла бере початок ріка Богівець. В одному кілометрі від джерела, в долині р.Любіжня, розташоване урочище Мари (назва смерті) - Марин Кут.

Північніше Страгори пливе р.Велесниця, в с.с.Заріччя та Б.Ослави розташовані хребти, що іменуюються Велещами. Важливим є і те, що східніше Ослав на Велещі в XVIII ст. стояли три великі камені, мабуть, рештки якоїсь культової споруди дохристиянських часів.

Наявність на досить обмеженій території по обидвох сторонах транскарпатсьюого шляху, серед чисельних джерел соленої води, такої великої кількості топо- та гідронімів, що недвозначно походять від імен поганських богів (Стрибога, Діва, Мари, Хорса, Коструба, Велеса), неможливо вважати випадковим. Очевидно, що при важливому Шлях через Карпати, на західній окраїні "коломийської солі", в часах

Київської Русі повинен був знаходитись якийсь культовий центр, свого роду слов'янський пантеон. Можливо, це було святе місце з однісю з тих трьох святинь, про які згадує арабський письменник X століття Аль-Масуді. Він говорить, що навкруги цієї святині знаходились різні за кольором та смаком, корисні для людей води та що біля ніг того бога, який знаходився на святині, розташовувались зображеній чорних воронів та мурашок. Відомо, що навкруги Страгори ще й до нині багато таких гідронімів як Красна, Черлена й Червона Рудка, Чернела, Чорна криниця й Чорний потік, Черлене болото, Червоний потік, Зелена, Зелениця тощо. Поблизу Страгори багато також джерел соленої води, а колись відомі були й природні витоки нафти. І, нарешті, чи не словесним залишком тих воронів, що знаходились біля ніг бога в святині, є назви р.Ворона (витікає з-під Страгори) та її притоки Ворониці (Клапчук М., 1979, 1983; Клапчук М., Клапчук В., 1994).

В другій половині XIV століття Микуличин та навколишні села опинились у руках польської адміністрації. За ономастичними даними в околицях Делятина проживали окремі боярські родини ще за часів Галицько-Волинського князівства. На це вказують такі топо- і гідроніми як Боярський, Боярчик, Станкович, Санкович, Вашкович з характерним для того часу наголосом на першому від кінця складі. Перший писаний документ про околиці Микуличина датується 1412 роком. В ньому говориться, що Микуличин відносився до Делятинської волості. Власниками цієї території до 1579 року були брати Стецько та Івашко Неговичі (Делятинські), пізніше згадуються Яків Хотимирський, Христофор Блудницький та Павло і Іван Турецькі. В кінці XVI століття Микуличин у складі Делятинської волості опинився в руках магната Целзецького, який зосередив в своїх руках біля 50 населених пунктів між Чорногорою та Обертином, зокрема, Микуличин, Дора та Ямна.

Отже, під 1412 роком маємо згадку про гору Микулинка (ЦДІА, ф. 5, о. 1) між теперішніми Березовом та Микуличином, як окремі села в 1643 році згадуються Дора та Ямна (Сіреджук, 1981), Боярська Слобода {тепер - присілок Дори)^ 20 січня 1676 року згадується село Татар» (Домашевський, 1985). В 1686 році документи згадують село Слободу, яке в 1700 році перейменоване на Яблуницю. Як присілок Дори в 1787 році почало фігурувати Яремче, а в Микуличині - село Ворохта В 1387 році Прикарпаття остаточно стало частиною Польського королівства. Спочатку в політичному і суспільному житті населення Прикарпаття великих знім не відчувалось — всюди діяло "руське право", верховодилли бояри, по установах вживалась місцева мова. Але в 1434 році скасовано рештки "руського права", заведено польський устрій та урядовою признано латинську мову, обмежено права бояр.

В 1645-1650-х роках околиці та і сам Микуличин постраждали від локальної війни братів Белзецьких 

[Тисовець]

[Івано-Франківськ]

[Різне]

[Драгобрат]

[Івано-Франківськ]

[Ворохта]

[Красія]

[Івано-Франківськ]