Середа
19-12-11
04:19

Все для туристов [313]
Информация о г. Яремча
Все для туристів [308]
Інформація про м. Яремча
All for the tourists of [318]
Information is about the city of Yaremcha
Отдых в Буковеле - Отели [27]



Котедж
"Карпатська тиша"

Відпочинок у Яремче

0977739122 - Любов
0665020962



Вечер в Карпатах

Історія найбільшого села Єворпи "Микуличин" 21


Історія найбільшого за довжиною села Єворпи "Микуличин"  

___________________________________________________________________________________________________

ДЕРЕВО РОДУ МИКОЛИ ГУНДЯКА
 
"Гей ялице стара,Розкажи ти мені як жилося тобі, на високій горі.» Б. Лепкий (вірш «Ялиця»), Тече Прутець бистрими водами. Шумлять смереки над його берегами. Стоїть струнка одинока смерека над дровітником в ґаздівстві родини Гундяків. Молодий ґазда Микола Гундяк і його дружина Анна розбудовують хату, щоб було де бігати по просторому ґанку їхнім двом донечкам і чотирьом синочкам, щоб росли вільно у хаті, не тіснились. Діти росли, а мати вишивала всім вишивані сорочки, а коли підросли дочки, то в трьох вишивали весільні рушники. Найстарші два сини Василь і Микола вчились у гімназії у Івано-Франківську (Станіславі), а решта дітей вчилась в Микуличинській школі і в «Просвіті», яку часто відвідували всією родиною, поповнюючи знання з української мови та літератури, історії.  

Але приходить 1938 рік, а з ним і подих 2-ої світової війни. Перша радісна вістка поступила із Закарпаття. Там, за хребтом Карпатськихгір утворилась Самостійна Закарпатська українська держава. Ту радість захмарено сумними вістками, що її не признали найближчі країниЄвропи - поляки явно стали на сторону мадярів. Іде жорстока боротьба січовиків Закарпаття за збереження першої зірнички нашої державності. Збирається 10 хлопців із Микуличина, Ланчина, Татарова: перейшли кордон, щоб стати до бою за рідну землю. Серед них оба Гундяки Василь і Микола. Хлопці пробираються через кордон і зразу стають до чину. Василь, закінчив польську Старшинську школу, тож проводить вишкіл стрільців, Миколу направляють до уряду о. А. Волошина у Хусті.    

Не довго тривали трагічні визвольні бої на Закарпатті. Василь положив свою буйну голову разом із січовиками, Микола проривається через кордон в Галичину. Тут польські пограничники його ловлять і доставляють до Стрийської тюрми. Там він сидить до приходу червоної армії. При, так званому звільненні західних земель України, Микола Гундяк повертається додому і працює секретарем на тартаку (лісопильному заводі) у Микуличині. Зразу починає пильно працювати служба НКВД.  

І ось прийшла та сумна ніч 20 травня 1941 p., загуділи мотори важких машин. Це по селу НКВД-исти забирали з теплих домівок кращих синів куличина і повезли їх на тяжкі муки. Серед них був і Микола Гундяк.

Через місяць війна. «Визволителі» відступають під сильним натиском гітлерівської армії, але не дивлячись на поспіх, віддані своїй сатанин¬ській справі НКВД-исти жорстоко розправляються із політв'язнями.

Іде шукати Миколу сестра Гандзя, із нею проситься 11-літній Василько, який хоче знайти свого батька Івана Онутчака, забраного у ту ж трагічну ніч. Та не знайшли у Надвірні серед жахливо покатованих трупів своїх рідних. Тільки дитина захворіла, то ж мати не пустила більше його в ті страшні пошуки. Гандзя шукала дальше, але даремно. «Визволителі», а, вірніше, окупанти помінялися. Українці в надії, що німці, як культурна нація Західної Європи, дадуть спокійно жити. Головою гміни стає голова сім'ї Микола Гундяк. Він статечний господар, тільки що втратив двох синів у боротьбі за волю України, кому ж як не йому довірити долю селян. Та скоро при невдачах на фронтах і дії УПА різко починає діяти озвіріле гестапо. За посвяту хреста і могили в Поляниці Чемирівській з Микуличина беруть голову гміни М.Гундяка із заложниками. Гонтарука Михайла, сина Дмитра і всю його сім'ю, Бойко Анну - дочку Дмитра, яка була вагітна, Бойка Юру - сина Юри, Геника Івана - сина Івана, Онутчака Юру - сина Петра, Онутчака Петра.

В Івано-Франківську судили і розстріляли Миколу Гундяка, тодішнього війта Микуличина. Інших розстріляли без суду, як закладників.   

Ця сумна вістка сильно вдарила по родині Гун дяків. Гірко заголосила повдовіла мати Анна, дві доні Маруся і Гандзя, а сини Іван та наймолодший Юрочка стримали гіркі сльози і скріпили своє завзяття до дальшої боротьби за рідний край, за виживання на батьківській землі. Фронт проходить на Захід. Із появою радянської влади знову запускають свої окривавлені руки НКВД-исти. За зв'язок із УПА арештують Юрка і засилають в Сибір. Повертається він через 10 років із зовсім підір¬ваним здоров'ям і цей дужий хлопець скоро помирає. В УПА іде чоловік Марусі - Олексюк Іван - син Олекси. Він ґаздівський син із Ворохти, талановитий музикант. З молодих років парубком Іван Олексюк стає членом ОУН, підтримує небезпечні через кордон зв'язки із Закарпаттям, особливо близькі зв'язки із родиною Клемпушів. В УПА був не довго. Потім Сибір, каторжна робота у Воркуті і тяжка смерть. Не витримала життєвих випробувань мати і скоро помирає. Залишилась берегти родину Гандзя. Вона разом із чоловіком Іваном Захарином помагає сестрі Марусі виховувати і вчити трьох дітей. Маруся переїжджає із Ворохти у рідний батьківський дім і повертає собі й дітям дівоче прі¬звище Гундяк, щоб хоч до деякої міри цим захистити себе від репресій

НКВД-истів за чоловіка-повсяанця. Діти виростають, Нуся виходить заміж за Мотрука Василя. В них двоє дуже обдарованих музикантів -Василь і Галина. Остання здобуває середню музичну освіту і стає вчителькою музики в Микуличииській школі. Василь, як і його дід і батько грає на струнних інструментах, але цим не обмежується, здобуває освіту техніка-стоматолога.

Середній син Марусі - Богдан закінчує вищу юридичну освіту. Але скоро після одержання диплома зрозумів, що в безправній державі, ім'я якої СРСР, не захистить людей. Поміняв спеціальність - став оператором Львівської телестудії.

Наймолодша Марійка здобула середню медичну освіту. В неї чоловік -інженер Любомир Луцейко, двоє дітей. Оксана - вчителька, син Ярослав - технік-стоматолог.

Іван Гундяк одружується із Надійкою Домашевською, яка осиротіла з ним в один час. Пострілами із автоматів гестапівці розстріляли Іванового батька та маму і тата Надійки - Стефанію та Миколу Домашевських. Вона в п'ять років залишилася круглою сиротою.

Треба згадати, що Микола з першого погляду закохався в панночку Стефанію Каратницьку зі Львова, коли вона приїхала на відпочинок на Гуцульщииу. Зустрілися у читальні «Просвіта». Після одруження, Стефа пішла жити до батьків чоловіка, боялась, що не справиться із складною роллю невістки. То ж почали будувати окрему невелику хату в селі, в якій відкрили крамницю, відтак, заздрісні люди підпалили її. Молоде супружжя Стефа і Микола не мають знов хати. Із допомогою приходить сестра Миколи Євдокія Домашевська, подарувавши площу під будову їхньої хаті на Горбах. Ця земельна посілість на Горбах була власністю Євдокії і Василя Домашевських. Хату збудували, невдовзі Стефа одержала посаду вчительки в Микуличииській школі, а Микола дістав працю в надлісництві. В тому часі у них народилася Надійка. Наче життя пішло на лад. Та жорстока рука наїзника обірвала їм життя І Надійка осиротіла. Спочатку забрала її баба Домашевська в Пожеху, І порім дитині треба було йти до школи. Надійка разом з бабцею Каратницького вернулась до своєї хати на Горби. Всі діти тут росли як одна родина. Особливо горнула до себе Надійку вуйна Олена. В неділю розчісувала, заплітала коси, закручувала у найкращу хустку і вела двох сиріт, сина Василя та Надійку до церкви, де щиро просила Бога за добру долю для них. І досі, як зійдуться Надійка і Василь, згадують який смачний ріпленник пекла тета Явдоха, яку кулешу з бринзою варила мама Олена, а яку смачну зупу варила бабця Карати и цька. Набігавшись до втоми, діти заходили в ту хату, де їх кликали на свіжу страву. Та

були і такі дні, що не кликали ні в одну хату, бо не було що зварити. Це особливо запам'яталось в 1942 році, коли голод пустошив гірські села.

Діти виросли з Божою і людською поміччю і все одно з радістю згадують своє босоноге дитинство. Щ Ставши дружиною Івана, Надійка, не дивлячись на молодість, зразу ж увійшла в роль ґаздині. Скоро навчилась добре варити, пекти, шити, робити при господарстві. То ж до її хати ідуть за порадою і поміччю сусіди. Для всіх у неї знайдеться добре слово, а в домашній аптечці і лікарство.

Та не захотів в тісній хаті жити Іван. Він ґаздівський син, привик до достатку. Щоб збудувати хату, йому довелось їхати в далеку Карелію, бо ж «москалі» рубали ліси і везли на «стройки комунізму».

То ж карпатському лісорубові треба було заробляти гроші на далекій півночі. Іван привіз гроші, збудував хату, стайню, пішов працювати лісником у лісництво. Народилась донечка Анничка. Та нове горе за¬кралось у їх сім'ю. На важких роботах при поганому харчуванні в Івана відкрилась виразка і після резекції жолудка він помирає.

Знову в Микуличннській церкві задзвонили сумні дзвони за останнім сином Гундяків. Серед численної родини і односельчан, за труною ішла схилена в тяжкій журбі, ще зовсім молода вдова Надійка, дві сестри Гандзя і Маруся та донечка Анничка. І досі у вухах зойк дитини «татку, не лишай мене».    

Та не змогла зломити гірка доля розумну і духом сильну Надійку. Вона, нащадок Каратницьких і Домашевських, з раннього дитинства кинута в гірку сирітську долю, зуміла охоронити свою дитину від матеріальних недостатків, дати їй середню медичну освіту. Всю свою любов передала донечці Анничці і внукові Святославу.

Шумить надламана сосна над дровітником у Гундяків. Не вистоял деревина перед бурями, стрімкими вітрами. Але дерево життя славно родини Гундяків вистояло. Воно продовжується. І

На просторому ґанку сидить тета Гандзя - берегиня роду, останн із старшого покоління, біля неї Надійка із своїм 4-літнім Святославом. В нього в руках буквар. Він цікаво пояснює, як називаються всі букви, а ще як цікаво, коли їх докупи позбирати - вийде слово. Хлопчик раху всі пальщ па руках у бабці і в себе, в тети, а потім сідає на підлогу і дальше вираховує всі свої маленькі пальчики на ногах і все одно в йог 4-літній голівці більше цифр чим пальчиків.

То ж не даром зрошена наша земля кров'ю розумних, сміливих і завзятих предків. І тут пригадуються слова із пісні про Карпатськ; Україну: "З тої крові виросте покоління, молоде, загартоване до бою".



[11-01-17][Все для туристів]
З Міжгір’я у Воловець через Боржаву (0)

[09-08-15][Відпочинок за кордоном.]
Побут визначає їжу - національна кухня Казахстану (0)
[09-08-15][Відпочинок за кордоном.]
Китайська особливість - ліхтарі (0)
[09-08-15][Відпочинок за кордоном.]
Столиця Кіпру - Никосия (0)