Туристові є на що подивитися у
Львові — і це очевидність. Одна з ексклюзивних львівських історико-мистецьких
тем — вітраж. Це місто можна вважати столицею українського вітража: саме тут
зосереджена найбільша в Україні частка збережених історичних примірників, а
місцева Академія Мистецтв від моменту свого заснування 1946 року створила
потужну школу сучасного вітражного мистецтва.
Грецькі вікна для нас «закриті»
Вітраж — крихка техніка. Тому кількість
вцілілих вікон з кольорового скла зворотно пропорційна кількості воєн,
революцій, заворушень та інших нестабільних ситуацій на території його ареалу.
Однак у Львові, який протягом тільки XX століття сім разів змінював державне
підданство, таки залишилися вітражі. Найдавніші, збережені в «рідних»
історичних інтер’єрах, належать до ХІХ століття. Про більш давні пам’ятки
довідуємося хіба з історичних хронік.
Перші вітражі з’явилися в Галичині разом із
запозиченим у Візантії християнством. Звідти й назва для них — «грецькі вікна».
Галицько-волинський літопис (XIII століття) в розповіді про церкву Іоанна
Златоуста, яку збудував у Хелмі король Данило Галицький, власне згадує вікна
«украшена стекли грецькими». Якими саме вони були — наразі невідомо. У Візантії
та ранньохристиянських базиліках Давнього Риму, наприклад, полюбляли вікна з
півпрозорих алебастру і селеніту — загадкова напівтемрява підсилювала
містичність обряду.
Скляна
Біблія
Натомість
в нашому розумінні вітражем є пишне багатофігурне панно з різнокольорового
скла, фрагменти якого скріпляються свинцевою рамою. А це вже справа рук готики,
в першу чергу французької. Тому термін «vitrage» має французьке походження, від
латинського кореня «vitrum» — скло. Варвари, що оселилися на руїнах Великої
Римської імперії, закладаючи підвалини нових держав, зробили ставку на
християнську релігію. Нова церква почала будувати дотепер небачені, спрямовані
в небо храми-стріли, а їх велетенські вікна декорувати вітражами. «Нехай душа
шукає світла, рухаючись за світлом», — говорив cв. Бернар, маючи на увазі світло
Божого одкровення, помножене на світло власне сонячне, що проявляло картини з
різнобарвного скла у вікнах готичних храмів. Готичний вітраж — це Біблія для
неписьменних. Він переповідає в картинках історію Божого Сина і Його жертви.
Світська окраса
Коли на зміну релігійному екстазу готики
прийшов врівноважений практичний ренесанс, вітраж почав потроху «обживати»
палаци магнатів і багатих купців. Але це вже були «ролі другого плану». Стару
ренесансну львівську ратушу теж прикрашали відповідно до моди часу. Ще на
початку ХV століття майстер Лукаш оздобив її вітражами. Щоправда, невідомо,
наскільки їх вистачило. Адже, як констатує «Львівський літопис і Острозький
літописець», у 1607 році, наприклад, галицький магнат Ян Гербурт Щасний на знак
примирення зі своїм сусідом шляхтичем Стадницьким почав стріляти з гармати по
львівській ратуші. Поцілили з другої спроби, обнялися на радощах і роз’їхалися
по домівках. Трохи згодом львівський маляр Войцех створив вітражі для «зали
засідань» ратуші із зображеннями міських гербів. Скло для них поставила гута
(фабрика скла) з Підгірців. Після того, як аварійна вежа ратуші 1826 року
завалилася, цілу ратушу розібрали (відповідно, вітражі теж пропали). На її
місці збудували оцей теперішній «огидний чотирикутник з комином» — так
описували нову споруду очевидці.
Меценатство з політичних мотивів
Жоден
із наступних стилів — ренесанс, бароко, рококо, класицизм — не зміг
запропонувати вітражу більш гідного та урочистого місця, ніж вікно готичного
храму. Мода на неостилі в другій половині ХІХ століття повернула вітраж у
сакральну архітектуру. Більшість львівських історичних вітражів «родом» з тих
часів. У 1844 році на замовлення графині Дзєдушицької виготовили вітраж для
каплички св. Вінцента львівського костелу отців домініканців (тепер — Музей
історії релігії). Сьогодні він є найстарішим з тих вітражів, що збереглися в
місті. Протягом 1877-1888 років за проектом видатного львівського архітектора
Юліана Захарієвича у Львові був збудований костел францисканок (тепер — церква
Іоанна Златоуста при духовній семінарії по вулиці Лисенка). Гроші на вишукані
вітражі «a-la gotika» до костелу зафондували відомі галицькі магнати: графиня
Софія Семенська (вітраж «Св. Маланья»), княгиня Сапега (вітраж «Архангел
Михаїл»), сестри Жевуські (вітраж «Діва Марія») та інші.
Найпишніші львівські неоготичні вітражі
знаходяться в Латинському Катедральному соборі Успіння Пресвятої Богородиці (на
львівському міському сленгу — «катедра») біля площі Ринок. Собор — одна з
кількох пам’яток готичної архітектури (закладений королем Казимиром Великим
близько 1360 року), над якою зглянулася фатальна міська пожежа 1527 року. І
єдиний львівський храм, що не був закритий та пограбований при жодній владі,
навіть радянській.
Величний
інтер’єр собору — суміш готики і бароко. Архівні записи свідчать про
встановлені тут у 1481 році вітражі (vitra variacolori). А документи середини
XVII століття розповідають, як дворова челядь пана Евариста Белжецького,
напившись до нестями, почала стріляти по вітражних вікнах катедрального собору.
Ясна річ, що за таких умов готичні вітражі собору «не дожили» до більш
цивілізованих часів. Під час реконструкції храму наприкінці ХІХ століття
видатні художники Ян Матейко, Юзеф Мегоффер, Станіслав Качор-Батовський та інші
створили картони для нових вітражів. А виконали вікна для собору в мюнхенській
майстерні.
Вітражі були дуже дорогим задоволенням. Тому
їх поява в храмі — переважно справа доброї волі фундаторів. У катедрі на одному
з вітражів є напис: «Балтазар Цетнер костел і монастир підняв з руїн 1636 року,
Альберт Цетнер за прикладом предків пожертвував це вікно 1896 року». Крім
Цетнерів було чимало інших благодійників. Активне меценатство польської
аристократії і буржуазії у ХІХ столітті мало політичні мотиви. В ситуації, коли
розділена між трьома державами Польща зникла з карти Європи, поляки почали
масово інвестувати гроші в реставрацію пам’яток польської історії та культури.
Для них це було однією з можливостей зберегти стрижень національної свідомості
в умовах відсутності власної держави.
Повернення й осучаснення
Хвиля масової реставрації костелів стала
поштовхом до відродження мистецтва вітража, на той момент вже майже забутого.
Втрачені навички та секрети його виготовлення довелося відкривати наново.
Художники-вітражисти спробували поєднати конструктивні знахідки минулого з
сучасними науково-технічними досягненнями. Власне ідея свинцевої рами для
скляних фрагментів залишилася готичною, але натомість значно збільшилася
колористична палітра. Майстри почали масово використовувати рельєфне та
моліроване скло, з’явилися нові способи його декорування — глибоке травлення,
люстрування. В 1861 році в Інсбруці була заснована «Тірольська майстерня живопису
по склу і мозаїки», яка дуже швидко стала конкурентом мюнхенської. Протягом
тридцяти років тірольці виготовили 10 000 вітражів для різних країн
Європи. У Львові їх роботи прикрасили костел Марії Сніжної, каплиці Латинського
Катедрального костелу і костелу єзуїтів, церкву Преображення, православну
церкву св. Георгія та інші.
Сецесійний, модний, масовий
Нову
хвилю всесвітньої слави вітражного мистецтва, щоправда, вже не в сакральній, а
в світській архітектурі, спровокував стиль перетину ХІХ і ХХ століть — сецесія.
Протягом кількох років півсвіту перетворюється на палац казкової королеви.
Камінь набирає м’якості глини. Споруди проростають екзотичними квітами. Все, до
останнього цвяха, перетворюється на твір мистецтва. Ясна річ, в цій ситуації аж
ніяк не могли обійтися без скла. Властиві йому прозорість, полиск і розкіш
дорогоцінного каменю ідеально відповідали претензіям сецесії на унікальність, а
технічні можливості — пластичним потребам нового стилю. Вікна з вітражами і
вітражні світильники стали якщо не обов’язковим, то принаймні бажаним елементом
інтер’єру. Графічна техніка вітража ідеально пасувала полікультурній стилістиці
сецесії. Вона з легкістю адаптувала і шарм готичної старовини, і будь-яку
екзотичну фантазію. Візиткою сецесійного вітража вважається продукція
американської фірми Тіффані.
На
перетині ХІХ і ХХ століть вітраж є домінантою інтер’єрів громадської
архітектури, замовником якої стало нове індустріальне суспільство. В центрі
Львова можна побачити кілька десятків вітражних ансамблів того часу в
приміщеннях колишніх банків, готелів, казино, учбових закладів, кав’ярень і
громадських організацій. Один з найбільш пишних оздоблює фойє колишнього
Галицького банку на проспекті Свободи. (Тепер це — Музей етнографії і
художнього промислу, отож вітражі можна без проблем подивитися протягом
робочого дня). З ним конкурує монументальний ансамбль колишньої Торгової палати
на проспекті Шевченка, виготовлений у краківській вітражній майстерні
Станіслава Габріеля Желєнського. Але побачити його значно складніше — тепер в
будинку міститься обласна прокуратура, тому це можливо хіба за спеціальним
дозволом. Продукція майстерні Желєнського була популярна не тільки по цілій
Польщі, а й у Франції, Румунії, Америці. Її вітражі з успіхом експонувалися на
міжнародних виставках у Парижі, Антверпені, Відні.
Зроблені у львівських майстернях
З’являються
у Львові і власні вітражні майстерні, наприклад — «Перша львівська фабрика вітражів
Леона Аппеля». Тут був створений один з найбільш стильних сецесійних вітражів
Львова — вітраж для будинку адвоката Регаля (1907 рік). На жаль, сьогодні
потрапити в цей будинок на проспекті Шевченка надзвичайно складно — тут
розмістилися профспілкові служби. Історія зберегла імена й інших власників
львівських майстерень: Шапіри, Шпрінгманна, Штаубера... Вони спеціалізувалися
на швидкому виготовленні камерних вітражних композицій для помешкань середнього
класу, а також для сходових кліток, брам і балконних дверей, плафонів для
стель. У розділі рекламних оголошень львівського тижневика «Наш край» за 1906
рік фірма Аппеля пропонує «розписане квітами і сецесійними орнаментами скло для
вікон їдалень, спалень і сходових кліток, травлене скло для бібліотек з портретами
поетів...».
У моді були інкрустації вітражів ограненим
кришталем, а також геометричний (раппортний) вітраж. Дотепер по вестибюлях,
сходових клітках та квартирах старого центру збереглися «рідні» скляні вставки,
вкриті павутинням ледве помітного травлення чи розписом у вигляді вазонів з
квітами та стрічками. Але справжній шедевр мистецтва, рівного якому годі
зустріти не тільки у Львові, але й по цілій Україні, — вітраж на сходах
житлового будинку по вулиці Герцена, 6. Він створений у 1910-1911 роках за
проектом архітектора Баденського. Вітраж має одинадцять метрів заввишки. На
превеликий жаль, вцілів він тільки фрагментарно. А побачити його можна за
умови, що ви знаєте код до брами або скористаєтесь люб’язністю когось із
мешканців будинку. Невесела доля й іншого унікального витвору львівської
сецесії — вітражного ансамблю Вірменської церкви, створеного за картонами
одного з найоригінальніших львівських художників Яна Розена у вітражній
майстерні Яна Бялковського у Варшаві. Знайдені в підвалі церкви фрагменти твору
все ще очікують на реставрацію.
Не
лише творити нове...
Окрема сторінка історії львівського вітража
— ансамбль для ренесансної Успенської церкви по вулиці Руській, створений 1928
року за проектом видатного українського художника Петра Холодного. Тут
художник, громадський діяч, вчений, педагог, політик створив вражаючу в своїй
лаконічній монументальності серію вітражних панно. В них митець передав ключові
моменти української історії — квінтесенцію громадянських та естетичних засад
галицьких українців першої половини ХХ століття.
Сьогодні у вигляді вітража можуть бути
виконані не тільки традиційне вікно, світильник чи плафон, а що завгодно —
ширма, меблева вставка, стільниця, сходи... Та найбільш масштабні вітражні
об’єкти останніх років можна побачити в інтер’єрах нових львівських банків.
Найоригінальніший з них знаходиться в операційному залі «ПриватБанку» по вулиці
Гуцульській. Це робота відомого львівського художника-вітражиста, одного з
могікан процесу відродження вітражного мистецтва у Львові 1960-х Анатолія
Чобітка.
Але масове виробництво нових вітражів не
рятує місто від необхідності думати про захист і реставрацію старих, які в
процесі тотальних ремонтів щезають, як сніг під весняним сонцем. Хоча вітраж —
це «вічний живопис», але щоби його знищити, достатньо одного руху. І за
теперішніх темпів його руйнування дуже сумнівно, що твори цього мистецтва,
якими ми сьогодні ще маємо нагоду захоплюватися, наші онуки зможуть побачити в
натурі.
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
