Живокіст серцевидний

Нині в рубриці «Автор» — тексти Юрія Андруховича. Присутність в журналі «Карпати» цього письменника видається цілком логічною. Відомий і далеко поза межами України, він нерідко наголошує, що народився і мешкає в прикарпатському обласному центрі — Івано-Франківську. Географія його творів охоплює практично цілу Європу — як західну, так і центральну. Хоч цю літературу можна вважати радше урбаністичною, у ній таки переважає горбистий рельєф. А темперамент текстів все ж наближеніший до темпераменту гірських річок (навіть, якщо йдеться, скажімо, про Венецію чи Москву), ніж потоків рівнинних-рівноплинних. Наше видання мандрівницьке. А Юрій Андрухович як письменник європейський більше проводить часу десь, у мандрах, у поїздках, в ближчому чи дальшому зарубіжжі, ніж дома. Можна припустити, що це формує і особливий погляд на світ — погляд подорожнього.

Я не записував, не робив нотаток, моя пам’ять надто вибіркова, щоб з усією певністю на неї покладатися. І все ж у ній назавжди відклалося дещо таке, чого я вже не зможу позбутися. Наприклад, ті ягоди, що супроводжували наші пересування горами, ніби якісь патрулі рятувальної служби: спершу чорниці, а потім — упродовж довжелезного кількагодинного сходження вниз тракторною дорогою — ожини, дедалі спіліші, аж не було змоги від них урешті відірватися, щоб іще за денного світла повернутись у село...

Я вже не забуду той безконечно довгий перехід присілком Яблуницею, всіма його прибережними каміннями. Саме тоді з’ясувалося, що Брустури¹ мають цей витягнутий відросток, фактично ще одне село і, щоб його пройти, слід крокувати приблизно так само довго, як Віднем — коли пішки йдеш із десятого округу у вісімнадцятий.

Я не зможу забути жодного з хрестів — ми виходили на них щоразу, як тільки опинялися сам на сам із полонинською пусткою й тишею. Кожен з них, датований 1848 р.², мав стати хрестом свободи, а виявлявся хрестом порожнечі.

Я вже не зможу забути того сліпця, старого, гнучкого й акробатичного, і як він тримав у своїх довжелезних долонях новий кужіль з чистої білої деревини.

Я не забуду вже тьмяного кафе-бару з гральними автоматами, цього Лас-Веґасу для лопухів.

А також коней на перевалі Леґіонів³ — як вони вдавали, що ми їх зовсім не цікавимо...

Звісно, я вже не забуду жодної з двох пляшок горілки, випитих із Йо-Йо та його запахом.

Тим більше я не забуду зоряного неба над Брустурами — від нього так і хотілося по-графоманськи написати щось на кшталт «Такі зоряні ночі бувають лише в Карпатах».

Я не зможу забути кількарічної дівчинки в міському одязі й окулярах, що вилізши на паркан, чекала, поки ми наблизимось і на моє запитання відповіла «Яна».

І найголовніше — ті живокостові серцевидні темно-зелені зарості над потоком, які все-таки трапилися нам останнього дня, ціле живокостове живе ложе.

Але перш усього — ранок першого вересня, коли виявилося, що в Брустурах як ніде на світі багато дітей. Вони йшли з усіх кінців села, з усіх можливих дворів і завулків, у них починалася школа і їхні букети були більші за них.

¹ У радянський період закарпатське село Брустури було перейменоване у Лопухово (на відміну від Брустур прикарпатських, що і нині мають давню назву). У своєму есе Юрій Андрухович наголошує, що «румунською мовою brustur — це symphytum cordatum, себто живокіст серцевидний... Це аж ніяк не те саме, що brusture — arctium lappa L, себто лопух великий...».

² В Австрійській імперії, до якої належали й українські Карпати, відбулася буржуазна революція. Однією з найважливіших подій стало скасування панщини, з нагоди чого у Галичині масово встановлювали пам’ятні хрести...

³ Перевал на старому чесько-польському кордоні. Назва пов’язана з битвою 1914 року, у якій польські легіонери (переважно люди віком 16-20 років) загинули, стримуючи російське військо на шляху до Закарпаття. В пам’ять про подію на перевалі встановлено хрест, біля яког

 Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"

о польські туристи традиційно запалюють свічки.

[Івано-Франківськ]

[Ворохта]

[Драгобрат]

[Драгобрат]

[Драгобрат]

[Драгобрат]

[Панорами Карпат]

[Івано-Франківськ]