за
протокою Дрейка
З автобіографії:
Тарасович
Павло Михайлович. Народився у 1970 році в місті Корець Рівненської області.
Закінчив Львівську академію ветеринарної медицини. Працював провідним
спеціалістом у рівненській фірмі лікарів та фармакологів «АРЦТ». З 1998-го до
1999-го року займав громадську посаду голови обласної організації — Ліги
радіоаматорів Рівненщини. Кандидат у майстри спорту з цього виду. У П’ятій
українській науковій антарктичній експедиції був радистом-біологом, проводив
наукові дослідження. Улюблені заняття: біологія, медицина, радіоспорт, сімейний
відпочинок.
— Пане Павле, звідки взялася
ідея побувати в Антарктиді, і як узагалі туди потрапляють?
— Я дуже хотів... У дитинстві багато читав
про полярників, не пропускав жодного кінофільму на цю тему. Та й заняття
радіосправою утверджували мою мрію побувати у високих широтах. А коли дізнався,
що утворилася українська антарктична станція, робив усе, аби пройти відбір в
експедицію. Я був переконаний, що вдасться. На зимування формували штат із 12
членів експедиції. До нас потрапив ще й 13-ий — так вирішила відбіркова
комісія. Вибиралися кращі з кращих...
— Просто таки, як екіпаж
космонавтів...
— Між іншим, відбором на той час командував
саме перший космонавт України — Леонід Каденюк.
— І скільки часу тривав
відбір?
— Року не вистачило. Адже підбирали людей за
принципом універсальності, щоби за непередбачених обставин можна було отримати
професійну заміну. Комісія по кілька разів переглядала характеристики
кандидатів. Особисто я міг працювати радистом, замінити лікаря, дослідника-біолога,
застосувати електротехнічні знання та вміння. Окрім того, необхідна була
готовність і вміння виживати — як фізично, так і психологічно — у
найнесприятливіших умовах. На щастя, жорсткого екстріму не скуштували, але,
скажімо, що таке шторм, і не один — про це можу розповісти.
— Якою була дорога на станцію
Вернадського?
— З Києва доїхали поїздом у Севастополь, де
нас на свій борт прийняла науково-дослідницька плавуча трансокеанська станція
«Горизонт». На цьому судні здійснили трансатлантичний перехід аж до «Академіка
Вернадського». Ще у Чорному морі ми потрапили у такий моторошний шторм, якого і
бувалі в бувальцях не пам’ятають. Так, що Чорне море може бути небезпечніше за
протоку Дрейка, де на вході у «ревучі сорокові» нас також зустріла низка
штормів. Однак вони були дещо «гуманнішими», ніж той — чорноморський.
—
Чим ще запам’ятався перехід до Антарктиди?
— Тим, що перетнули усі можливі на нашому
шляху кліматичні пояси. Звичайно, незабутній перший перетин екватора і
ритуальне посвячення у справжні моряки. Спочатку до тебе звертається з промовою
Нептун, потім тебе кидають за борт, потім проходиш ще ряд «випробувань»,
придуманих організаторами свята. І аж тоді в урочистій обстановці капітан судна
вручає завірений командуванням корабля спеціальний диплом, що ти – «морський
вовк чистої води»...
—Чи не мучила «морська
хвороба»?
— Усі 40 днів, що ми були на судні, я
працював радистом експедиції. Ніколи було хворіти. Та я й не відчував «морської
хвороби» так, як деякі мої товариші. Вони, бідні, були аж сині від хитавиці.
Доводилося кожен раз... їсти за них пайки, бо ні про який апетит у такому
випадку не може бути й мови.
— Що ви відчули, коли нарешті
припливли в Антарктиду?
— Нічого визначного не відбулося. Стали на
віддалі від берега. Спустили на воду усі можливі плавзасоби і... три доби
вивантажувалися. Все — лише за рахунок м’язів! Привезли з собою 160-180 тонн
провіанту, апаратури і ще 180 тонн солярки для дизель-генератора. Всьому цьому
слід дати лад: розібрати, розсортувати, порозносити на «законні місця».
Втомлювалися так, що спали «без задніх ніг»...
— Свій перший сон на станції
пам’ятаєте?
— Щось не пригадую... Ні, спав я мертво!..
—
Довго тривала акліматизація у субантарктичній зоні?
— Зазвичай це відбувається за місяць. Однак
я чомусь почувався так, ніби там народився.
— Яким було життя на
«Академіку Вернадському»?
— Режим дня той самий, що й дома. Підйом,
водні процедури, прибирання житла. Сніданок, робота, обід, робота, вечеря,
вільні години. Дозвілля було змістовним — є що почитати, є відео, більярд... У
п’ятницю на станції — генеральне прибирання. Кожному визначалася ділянка.
Робота — різноманітна. Ніхто не комплексував і не нарікав. У нас і кандидат
наук ретельно і добросовісно мив унітази.
Щосуботи влаштовували собі «світські раути».
Все як належить: смокінг, біла сорочка, галстук. Кухар готував вишукані
святкові страви. Таким чином відволікалися від повсякденної турботи, численних
завдань, програму яких кожний мав згідно з фахом. Все робилося для того, щоб
люди не забували, що вони люди, а не лише дослідники і зимівники... Та й
психологічного комфорту досягалося тільки у колі друзів. Більшість і так,
зайняті професійними обов’язками, «наїдалися» усамітнення, як кажуть, під
зав’язку.
— А у вас там була своя
ієрархія за «важливостями»?
— Між колегами, звичайно, після начальника,
першим був кухар. Всім треба їсти... Начальник — то супостат, що стоїть над
душею зі своїм контролем. А от кухар — поза конкуренцією і сам по собі. Другий
після кухаря — радист. Він дає змогу поговорити з рідними. Так що їжа — їжею, а
за зайву хвилину розмов з рідними могли віддати свою пайку. Далі йшов лікар...
— То ви були «двічі
шанованим»?
— Виходить, що так. Перше, чим я мав
займатися згідно з посадовими обов’язками — підтримувати зв’язок. Моя посада
називалася «комунікаційний менеджер». Друге — був заступником і помічником
лікаря. Приймав хворих, підмінюючи станційного доктора, здійснював забір крові
під час контролю стану здоров’я учасників експедиції.
— Крім того, проводили свої
дослідження, збирали матеріал для наукової праці?
— Так. Щодня виходив у нетривалі рейди для
збору біологічних об’єктів чи спостереження за ними.
— Хтось із експедиції ночував
у «дикій природі» Антарктики?
— Звичайно. Я це й сам робив неодноразово.
— Далеко відходили від
станції?
— Не дуже. Але аби поспостерігати за
поведінкою тварин, слід було вибирати такі місця, щоб і огляд був гарний, і ти
нікого не потурбував, і «гості» не навідувалися. Деякі результати своїх
досліджень я показав у книзі «Антарктида — шостий континент», яка вийшла друком
у 2002 році у Рівному. Охочим ознайомитися із сайтом антарктичної станції
«Академік Вернадський» та сайтами інших учасників експедиції даю такі
координати: www.antarctida.kiev.ua та www.rivne.com/^emlky. Мій персональний
сайт: www.antarctida.boom.ru.
—
Вам не заважало те, що стосовно інших людей на Землі ви знаходилися майже рік
«униз головою»?
— Як бачите, нормально обійшлося. Цілий рік
ходив «на голові», а лисину собі не проходив! Коли мене під час радіозв’язку
питали, як ми там поживаємо, то я відповідав питанням на питання: «Як-як! А ви
як? Ви ж на ногах ходите. А ми тут — на голові...».
— ...Та ще й терлися тіменем
до країв озонової дірки...
— Дірки не видно. А от високий рівень
ультрафіолету відчувається, особливо у сонячну днину. Без сонцезахисних
окулярів можна за малий відрізок часу просто осліпнути. Не натерши спеціальним
кремом відкриті ділянки тіла, отримаєш опіки... Ми перед експедицією проходили
навчання з правил безпеки. І питання обачності та самозбереження для всіх
членів експедиції стояли на першому місці.
— То як озонова діра —
збільшується?
— Якщо підійти науково, то там постійно
відбуваються певного роду процеси, які впливають на її межі і розміри. Але...Я
у геофізиків взяв собі на пам’ять графіки, які вимальовували прилади під час
магнітних бур. Самописці вистрелювали геть за поле стрічки... Таких сильних
бур, як у той час, коли ми були на станції, давно не фіксували.
— Близька присутність
Південного Магнітного полюсу теж дається взнаки? Ви, напевне, і телевізор не
могли дивитися?
— На ті території телевізійні хвилі не
поширюються. Усі супутники зв’язку знаходяться в районі екватора, або й далі.
Треба монтувати велетенські «тарілки». Хоча наші навігаційні системи і захищені
своєрідними ковпаками, та в умовах ураганних вітрів, багатоденних штормових
поривів без аварій не обходилося.
— І єдиним зв’язком із світом
у вас було радіо?
— Під час магнітних бур не було і цього.
Траплялося, що ефір мовчав по два тижні.
—
Слухали українські станції?
— Лише в трансляції з Південної Америки та
Австралії для діаспори. Російські передачі слухали також в трансляції. І то
дуже рідко. Все залежить від проходу радіохвиль.
—
За рік на острові до вас ніхто так і не приїздив?
— Бачили, як поруч проходили кораблі...
Кудись собі йшли... Спостерігали за суднами, які здійснювали туристичні круїзи.
Туризм в Антарктиді не схвалюється, але деякі агенції на свій страх і ризик
«побачення з Антарктидою» охочим усе ж таки влаштовують.
— Мабуть, тоді особливо
загострювалася ностальгія... А хоч кіт «для душі» у вас був?
— Згідно з Конвенцією охорони природи
Антарктиди забороняється вносити в екологію шостого континенту «чужорідні
посіви». Так що домашніх утриманців у нас не було. Ні тварин, ні рослин.
— Як боролися з «хандрозами»?
— Влаштовували спортивні та інші змагання.
Їздили на материк — півострів, що за шість кілометрів від нашого острова.
Займалися альпінізмом — льодолазінням. Знімали на відео цікаві об’єкти, явища
природи. Ой, життя було наповненим і різноманітним!
— Як правило, у мандрівників
є два знаменних дні: перший, коли ступив ногою на свою «терру інкогніта», і
другий — коли залишаєш її. Якщо це можна порівняти, то які почуття були
сильнішими?
— Зразу й не відповісти... Як ішов з дому,
для мене все було так, як і мало бути. Рідні сльозу втирали, а я був спокійний.
Не було такого, що падав на землю, цілуючи її, мовляв, усе — навіки
розстаюся... Ні! А повертався, то підганяло мене передчуття радості — зараз
побачуся з рідними. Так приємно усвідомлювати, що на тебе чекають... І ти до
них ідеш після довгої полярної ночі, через пекельні морози, багатометрові
снігові замети, ізоляцію... На станцію ми прибули в березні — якраз мала
скінчитися антарктична осінь. Весна, літо, осінь тривають там десь по місяцю.
Зимі — вся інша частина року. Моє повернення співпало з початком у нас весни. В
лютому, коли знімалися зі станції, кінчалося літо. Так що з літа я потрапив у
весну і потім знову мав літо. Це так доречно для душі. Усвідомив
по-справжньому, як за всім скучив!
—
Героєм себе почували?
— Ну, нас на амбразуру не кидали... Однак
приємно було, що щось корисне зробив для своєї країни... Та це відчуття якось
трохи пригасло, коли вже в метро доводилося проходити домашню «адаптацію» через
щільний натовп, який тебе заносить у вагон, стискує, обриває усі ґудзики, а
потім виносить мало не до ескалатора...
— І до тебе нікому ніякого
діла? І як ви потім протистояли сірій буденності?
— Багато хто дійсно не має ніякого уявлення
про Антарктиду. Під час публічних лекцій бачив різну реакцію аудиторії.
Одиницям у цьому житті цікаво. Декому краще попити горілки десь на природі, ніж
спробувати зайнятися чимось гідним...
—
Цінності у людей різні... Скажіть, Антарктида вас кличе? Бо полярники зі стажем
стверджують, що високі широти нікого від себе не відпускають, і у них існує
правило – не кажи Антарктиці: «Прощавай»!
— Щоби мене повторно дуже запрошували, то
такого немає. Конкуренція між кандидатами прислужитися науці дуже велика!
Конкурсній комісії є над чим працювати чи не цілодобово увесь рік. До того ж
посаду радиста на станції Вернадського відмінили. Засоби зв’язку увесь час
вдосконалюються. Лікарів також вистачає — є з кого вибирати. Залишається довести
до кінця роботу над дисертацією, щоби мати підстави зайняти місце члена команди
згідно з вартістю і потрібністю. Все має бути доцільним.
Оскільки над науковою роботою я працюю як
пошукувач, то, звичайно, що гроші для провадження досліджень того, що привіз,
мені ніхто не піднесе на тарілочці. Однак я собі цей крок запланував. Поки з
деякими труднощами справляюся. Можливо, хто з читачів чи осіб, що зацікавлені у
піднесенні авторитету нашої науки, має бажання стати у пригоді — буду радий
прийняти руку допомоги, щоб закінчити лабораторні дослідження для наукової
роботи.?
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
| 
