Скала-Подільська:
замок, місто і легенди
В дитинстві я часто бувала в Скалі*:
мама мала кількох друзів серед військових 486-го гвардійського ордена Богдана
Хмельницького ракетного полку, що квартирував у містечку. Ці поїздки я любила:
замок, розвалини неоготичного костелу (тоді я, щоправда, ще не знала слова
«неоготичний»). Завжди дивувалася: чому райцентр в малоцікавому Борщеві, коли
от вона поруч — красуня Скала. Є на що подивитися, є куди піти, книгарні тут
нічогенькі, ресторан в старому млині стильний, Збруч мальовничий, і на додачу —
романтичні руїни замку.
Місто-привид
У тих тінейджерів, яких привезуть в Скалу
сьогодні, вже не виникне питання — чому це не райцентр. Тепер тут майже до
всього можна поставити префікс «екс»: колишня князівська твердиня (одна з трьох
найбільших на Поділлі, разом з Кам’янцем і Червоноградом), колишня вотчина
кам’янецького старости Станіслава Лянцкоронського, колишня оселя графа Агенора
Голуховського, міністра закордонних справ Австро-Угорської імперії, колишнє
військове містечко поруч з ракетною базою під сусідніми Бурдяківцями.
(Непосвяченим пропонували офіційну версію, що тут дислокуються танкісти).
В цьому місті, здається, привидів більше,
аніж людей. Можна сказати навіть так: Скала — місто-привид. Життя все ще
пульсує серед однакових, як казарми, п’ятиповерхівок колишнього військового
містечка і в розлогому приватному секторі Запотіччя й Толоки.
Половина
будинків на центральній вулиці, з усіма їхніми залишками ліплення і невеличкими
сецесійними балкончиками, зяють пусткою. Лише Богдан Хмельницький на
постаменті, один з десятків штампованих клонів-гетьманів, які зустрічають
прибульця з Заходу вже в Раві-Руській, все ще грізно вимахує в бік Польщі
помальованою на срібне булавою (місцеві кажуть, в радянські часи горезвісну
Переяславську угоду, яку гетьман тримає в лівій руці, час від часу відламували
патріоти-відчайдухи)...
Але замок — навіть у статусі «екс», навіть
настільки зруйнований — не перестає бути цікавим. Мабуть, найцікавішим з
усього, що залишилося від Скали. І це підтвердить будь-який турист.
Скала на скелі
...Коли
поселення називалося просто Скала (відоме з XIII століття), тут був дерев’яний
дитинець, зруйнований згодом татарами. Відновити фортецю і збудувати церкву
випало князям Коріатовичам, що правили Поділлям з 1331 року. Щоправда, в
1395-му Вітольд Великий, князь литовський, відібрав у Федора Коріатовича ряд
міст, в тому числі і Скалу. Ображений Федір із дружиною перетнув Карпати і
згодом прославився як розумний власник Мукачівської твердині — замку Паланок...
Однак повернемося до Скали. По смерті
Вітольда місто перейшло у власність корони, отримало Магдебурзьке право (1443
рік). Аж поки король Речі Посполитої не віддав його в 1515 році у пожиттєву
власність кам’янецькому старості Станіславу Лянцкоронському (1465-1535).
Але
вже через рік східні зайди спалили і місто, і замок. Лянцкоронський взявся за
відбудову. Швидкий розвиток артилерії в ті часи зумовив зведення мурованого
замку бастіонного типу...
...Але
татарам до печаток і символів діла не було. Вони раз по раз руйнували твердиню.
Не відставали і волохи, чий напад у 1538 році завдав Скелі великої шкоди, а
замок нападники взагалі зрівняли з землею. І знову була відбудова...
Вся історія цієї фортеці — колекція трагедій
і катастроф. Здавалося, на її боці сама природа: дитинець стоїть на утвореному
каньйоном півострові, захищений стрімким урвищем (того й Скала!) та рікою з
трьох боків. З доступного південного боку був викопаний глибокий рів, зведені кам’яні
стіни і округла порохова вежа, яка збереглася найкраще з усього комплексу. Десь
тут знаходилась в’їзна брама, до якої діставалися підйомним мостом. При потребі
його опускали на товстезних ланцюгах.
І тим не менше, Кам’янець, якому в
князівські часи Скала була рівнею, лишався нескореним. А надзбручанська
твердиня терпіла поразку за поразкою. В 1620 році турки напали на місто,
спалили більшість будинків, пошкодили замок. В 1648-му козацько-селянські
війська взяли твердиню і вигнали звідти польський гарнізон. Особливих руйнувань
замок зазнав в 1657 році, коли ним володів трансільванський князь Д’єрдь ІІ
Ракоці...
Врешті-решт руїни залишили напризволяще. З
кінця XVIII століття тут небагато змінилося. Першою вигулькує з-за повороту
дороги кругла чотириярусна порохова башта. Далі — двоповерховий палац з гарним
різьбленням над вікнами, ще далі — оборонні стіни, які сходяться під гострим
кутом.
Місцеві жителі неквапливо розбирають залишки
фортеці собі на огорожі, займаючись цим ще з часів Тарла. Один навіть збудував
басейн для гусей і обклав його замковим камінням — пропадає ж добро...
Князь
Данило, історик Грушевський та інші містечкові легенди
А зараз із площини фактів перенесемося на
територію міфів. І тут можна вважати класичним асоціативний ряд «замок — скарб
— підземний хід» з бонусом у вигляді сякого-такого привида. Міфічних
князівських скарбів тут уже не шукають — переконалися, що нема. А от «чорні
археологи» в 1990-х без роботи не сиділи. Коли безробіття на пару з інфляцією
вертіло статками міщан, як хотіло, а на київській Петрівці за відкопану
німецьку каску давали аж п’ять баксів, руки багатьох мимоволі тяглися до лопат.
А в 1998 році спеціальна місія з Німеччини ексгумувала останки загиблих на
території замку вояків і перевезла подалі від Скали...
Навпроти замку, біля греко-католицької
церкви (1892 рік), є криничка «Королівська». Кажуть, одна з найстаріших на
Поділлі. Начебто тут, поблизу «чорного шляху», яким татари гнали полонених в
ясир, проходив князь Данило зі свитою — платити гарач хану. Тут його і застала
зима. Слуги князя викопали криницю, з якої брали смачну воду. Звідси й
«монарша» назва колодязя. А Чорними криницями зветься потічок, що біжить біля
замку до Збруча.
Олесь Степовий писав також про липу, під
якою Михайло Грушевський освідчився своїй першій жінці Марії з Вояківських.
Шлюб їх відбувся в Скалі в травні 1896 року. Дехто стверджує, що це не більше,
ніж легенда.
Голуховські та Скала
Наприкінці
XVIII століття місто придбав граф Юзеф Вінцент Голуховський (1734-1806). Його
онук, Агенор Ромуальд Голуховський (1812-1875), намісник Галичини і просто
багач, розширював свій маєток. На той час його володіння сягали 40 000 моргів.
Син Агенора Ромуальда, теж Агенор, але вже Адам (1849-1921), народився в Скалі.
Він теж досяг значних кар’єрних висот: служив міністром закордонних справ
Австро-Угорщини. А його син, Агенор Марія Йоакім Голуховський (1886-1956), був
останнім ординатором Скали над Збручем аж до вересня 1939 року.
Голуховські не відбудовували замку: оживити
руїну важче, ніж збудувати щось заново. З’явилася резиденція у великому парку,
хоча жодне джерело достеменно не каже, коли саме...
До нашого часу збереглося небагато: парк, що
більше нагадує ліс, хоча й є пам’яткою природи республіканського значення;
огорожа колишніх графських стаєн; самі стайні, перероблені на житлові
приміщення; симпатичний флігель-замочок, в якому розташувалася лікарня.
Здається, нині найяскравіша споруда містечка
— заснований Валентином Межеєвським костел Успіння (1719 рік) з меморіальною
дошкою на честь Адама Міцкевича. Цей храм мистецтвознавець Григорій Логвин
назвав «останнім відлунням готики на Україні»...
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
|
