П’ятниця
18-11-16
18:12

Все для туристов [313]
Информация о г. Яремча
Все для туристів [308]
Інформація про м. Яремча
All for the tourists of [318]
Information is about the city of Yaremcha
Отдых в Буковеле - Отели [27]



Котедж
"Карпатська тиша"

Відпочинок у Яремче

0977739122 - Любов
0665020962



Вечер в Карпатах

Споживчий комплекс України і Яремче








Споживчий комплекс України і Яремче

    У теорії розміщення продуктивних сил фактор розміщення є одним з центральних понять. Навіть можна сказати, що будь-який аналіз розміщення виробництва або населення – це, насамперед, факторний аналіз. Лише уважно вивчивши фактори розміщення, можна робити обґрунтовані висновки про його ефективність. Попри важливість поняття «фактор розміщення», однозначного трактування цього терміна нема. Саме слово «фактор» (від латинського factor – той, хто робить; виробник) означає причину, рушій якогось процесу або явища. Але стосовно розміщення продуктивних сил це не повністю розкриває зміст поняття.
У першому наближенні можна вважати факторами деякі умови, що впливають на розміщення продуктивних сил. Проте передумови розміщення також є певними умовами, одначе передумови й фактори – не одне й те саме. Якщо передумови – це загальні умови, що визначають можливість або неможливість розміщення виробництва й населення хоча б на мінімально ефективному рівні, то фактори – це конкретні умови, що визначають ступінь ефективного розміщення.
Основна мета даної курсової роботи полягає у дослідженні основних факторів розміщення споживчого комплексу України. Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань:
•    розглянути сутність такого поняття як споживчий комплекс;
•    вивчити основні складові споживчого комплексу України;
•    дослідити напрямки реформування та розвитку споживчго комплексу України.
Предметом курсової роботи є сукупність відносин, які виникають в процесі взаємодії основних складових споживчого комплексу України.
Об’єктом курсової роботи є споживчий комплекс України.
Курсова робота складається із вступу, основної частини та висновків. У вступі обгрунтовується актуальність обраної теми, визначається мета, завдання, предмет та об’єкт дослідження. Основна честина присвячена дослідженню поставленої проблеми. У висновках обгрунтовується сформульовано основні результати дослідження.

 

 
1. Поняття споживчого комплексу та його складових
1.1 Характеристика складових споживчого комплексу

До галузей виробництва товарів масового споживання належить:
•    харчова промисловість.
•    легка промисловість, яка включає 20 підгалузей;
•    важка промисловість, де зосереджено виробництво радіоприймачів, телевізорів, годинників, легкових автомобілів, холодильників, мотоциклів та ін.
Продовольчий комплекс складається з наступних підкомплексів:
•    зернопродуктовий;
•    картоплепродуктовий;
•    цукровобуряковий;
•    плодо – овочеконсервний;
•    виноградно – виноробний;
•    мясний;
•    молочний;
•    олійно – жировий.
Основними факторами розміщення галузей споживчого комплексу є:
•    чисельність населення;
•    склад населення;
•    сировинна база;
•    форми організації виробництва;
•    транспорт;
•    природні умови;
•    науково – технічний прогрес.
У залежності від дії основних факторів виділяють наступні групи:
•    орієнтація на джерела сировини (цукрова, консервна, крохмале – патокова, олійна промисловість);
•    тяжіння до споживачів готової продукції (молочна, кондитерська);
•    косплексна орієнтація на сировину та споживача (мясна, борошкомельно – крупяна).
Невід’ємною складовою споживчого комплексу є харчова промисловість, її складовою є молочна промисловість. Вона складається з маслоробної, сировинної, молочно – консервної галузі, виробництва продуктів з незбираного молока. Найбідьші підприємства розташовані у Києві, Дніпропетровську, Харкові, Одесі, Львові.
В Україні працює 190 цукрових заводів, хоча виробництво цукру спало з 7,0 до 1,5 млн. тонн. На розміщення борошно – мельних підприємств істотно впливають наявність споживачів та сировини (Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Миколаїв, Запоріжжя, Львів).
Консервна промисловість залежить від сировини (Одеса, Сімферополь, Херсон, Ізмаїл, Черкаси, Ніжин, Камянець – Подільський).
Олійна промисловість привязана до сировини, адже для виробництва 1 тони олії затрачається 3 – 8 т. насіння олійних культур. З соняшнику добувають приблизно 90% загального виробництва олії. Центрами виробництва олії є Дніпропетровськ, Маріуполь, Запоріжжя, Кіровоград, Вінниця.
Крахмале – потокова промисловість виробляє крохмал переважно для потреб харчової промисловості. Для отримання 1 т. крохмалу потрібно біля 6 тон картоплі. Крохмаль виробляють у Чернігівській та Житомирській областях.
Легка промисловість включає 483 виробничих підприємства. Легка промисловість для успішного розвитку має вирішити ряд наступних завдань:
•    формування і розміщення державних замовлень та контрактів;
•    координація діяльності підприємств;
•    розробленя цільових програм перспективного розвитку нових видів сировини;
•    збалансування розвитку підгалузей;
•    розширення сировинної бази;
•    ліквідація диспропорції у окремих підгалузях;
•    розвиток машинобудування для легкої промисловості.
Текстильна промисловість сконцентрована у Києві, Полтаві, Одесі, Житомирі, Херсоні, Тернополі, Чернігові (камвольно – суконний комбінат), Києві (Дарницький шовковий комбінат), Житомир та Рівне (льонокомбінати), Києві та Львові (бавовнопрядильні фабрики), Чернівцях та ін.
Бавовняна промисловість виробляє 50,1% усіх тканин. До неї структурно входять прядильне, ткацьке, крутильно – ниткове та фарбувальнообробне виробництва. Розміщення підприємств є наступне:
•    Херсон, Тернопіль – бавовняні комбінати;
•    Донецьк – бавовнянопрядильний комбінат;
•    Нововолинськ – бавовняна фабрика;
•    Полтава – прядильна фабрика;
•    Київ – ватноткацька фабрика;
•    Чернівці, Івано – Франковськ, Коломия, Коростишев, Радомишль – ткацькі фабрики;
Вовняна промисловість виробляє 7% усіх тканин держави. У вовняному виробництві використовують хімічні та синтетичні волокна у вигляді домішок. Виробництво включає оброблювання вовни, виготовлення пряжі, тканин та виробів з неї (Харків, Київ, Одеса, Суми, Кременчук, Донецьк, Луганськ – тонкосуконна фабрика, Чернігів – камвольно-суконний комбінат, Кривий Ріг – вовнопрядильна фабрика). У Києві, Черкасах та містах Чернівецької області та Закарпаття виробляють килими, килимові вироби.
Шовкова промисловість виробляє хімічні волокна, які майже витіснили природний шовк сирець (20,5% усіх тканин держави). У Києві випускають крепдешин та креп-жоржет з натурального шовку, у Києві та Черкасах – тканини з штучних та синтетичних волокон, у Луганську – меланжеві шовкові тканини, у Києві, Лисичанську – шовкові тканини технічного призначення.
Льняна промисловість випускає 7,3% усіх тканин (Рівненський та Житомирський льонокомбінат, Коростенська та Марчихіно – Будська фабрика у Житомирській області).
Конопляно – джутова помимо привізного джуту та волокон коноплі використовує коротке волокно льону, бавовняну пряжу, хімічні волокна (Одеська джутова фабрика та Харківський котатний завод).
Трикотажна промисловість має власну сировинну базу і представлена підприємствами Києва, Харкова, Львова, Одеси, Житомира, Миколаєва, Сімферополя, Чернівців, Донецька, Дніпропетровська, Луганська та ін. Панчішні фабрики знаходяться у Харкові. Житомирі, Чернівцях, Львові та ін.
Швейна промисловість розміщена у місцях споживання:
•    київське виробниче об’єднання швейної промисловості "Україна”;
•    львівська фірма "Маяк”;
•    харківська швейна фабрика ім. Ю. Р. Синякова;
•    інші.
Сировиною для шкіряно – взуттєвої промисловості є природна шкіра свійських, диких і морських тварин, синтетичні матеріали, парусина, вовна. Основні підприємства розміщені у Харкові, Києві, Львові, Миколаєві та ін. Це велика механізована галузь.
Хутрова підгалузь займається переробкою хутрової, овечої сировини та штучного хутра (Харків, Балта Одеської області, Красноград Харківської області, Львів, Одеса, Жмеринка та ін.). Хутровими промисловими звірами є лисиця, куниця, видра, норка та ін.
Розглянемо докладніше кожну із складових споживчого комплексу.


1.2 Сутність поняття АПК як складової споживчого комплексу

АПК за своїм складом та структурою значно відрізняється від інших міжгалузевих комплексів, – передусім тому, що він як головний засіб виробництва використовує землю, на якій вирощується сільськогосподарська продукція і сировина для виробничого та невиробничого споживання. Власне, сільськогосподарське виробництво, що базується на використанні сільськогосподарських угідь, є основою розвитку переробних галузей промисловості. Сьогодні АПК має такі сфери:
1) промисловість, що виробляє засоби виробництва для сільського господарства;
2) власне сільське господарство;
3) галузі, зайняті транспортуванням, переробкою та збутом кінцевої продукції – сільськогосподарської сировини й продовольства.
Сфери АПК рідко організаційно оформляються. Частіше за все спостерігаються сполучення сільського господарства з харчовою промисловістю та тими галузями легкої промисловості, які споживають сільськогосподарську продукцію у вигляді сировини. Перша сфера – виробництво засобів виробництва для сільського господарства – включається до складу АПК скоріше за все з методичних міркувань. Організаційно підприємства цієї сфери до АПК не відносяться, але об’єктивний взаємозв’язок та взаємозалежність з комплексом, безумовно, існує.
Найбільшого розвитку агропромисловий комплекс досяг, окрім США, в розвинутих країнах Європи, особливо в країнах Європейського Союзу (ЄС). Єдина сільськогосподарська політика ЄС стала засобом реалізації таких засад, як спільне фінансування дій для реґулювання сільського господарства, організації гарантованого збуту на внутрішньому ринку, застосування єдиних торгівельно-політичних інструментів і субсидування експорту харчових продуктів на світовий ринок.
Під впливом аграрних інтеграційних процесів відбулись структурні зміни в експорті та імпорті товарів ЄС на користь країн-учасниць, що посилило реґіоналізацію торгівлі харчовими продуктами. Переорієнтація зі світового на внутрішній реґіональний ринок характерна для імпорту найважливіших сільськогосподарських товарів. Скоротилось постачання із третіх країн товарів, які є об’єктом єдиної сільськогосподарської політики (пшениця, цукор, вино, масло, сир, свинина). Разом з тим виріс імпорт з "третіх” країн таких товарів, як кава, чай, какао, кукурудза, соя, цитрусові. Взагалі, невелике зростання населення у західноєвропейських країнах і порівняно високий рівень споживання спонукає скорочення сумарних потреб у продуктах харчування.
Внаслідок індустріалізації агробізнесу в розвинутих країнах підвищується питома вага харчової промисловості за рахунок скорочення частки сільського господарства шляхом підвищення рівня підготовки продуктів до безпосереднього вживання, поглиблення спеціалізації виробництва, подовження шляху просування продуктів від сировини до споживання. Науково-технічний прогрес та агропромислова інтеграція ведуть до проникнення промислових засобів до всіх стадій приготування їжі. Ця тенденція характерна для усіх розвинутих країн і є важливим фактором підвищення ефективності суспільного виробництва.
Агропромислова інтеграція в країнах, що розвиваються, впливає на модернізацію традиційного сільського господарства. Інтенсивні фактори у виробництві основних видів продукції АПК складали в середині 90-х років у країнах Латинської Америки 70%, а в країнах Південної та Південно-Східної Азії – 85%. АПК досі є головним джерелом валютних надходжень для більшості країн, що розвиваються.
АПК постсоціалістичних країн розвивається у напрямку реформування відносин власності, винайдення нових форм господарювання.
Основу сільськогосподарського виробництва творять земельні ресурси. Землі, придатні для ведення сільського господарства, одержали назву сільськогосподарських угідь. Сільськогосподарські угіддя займають на земній кулі приблизно 1/3 суходолу або 4,5 млрд. га. Угіддя складаються з ріллі (засів та пар, включаючи городи), перелогів, сінокосів, пасовищ, насаджень. У складі оброблюваних земель на ріллю у світі припадає близько 1,4 млрд. га, на багаторічні насадження –до 0,4 млрд. га.
В Європі оброблювані землі мають найбільшу питому вагу, що пояснюється історично тривалим землеробським освоєнням даної території, щільністю населення та сприятливими природними умовами.
Традиційне сільське господарство ділять на дві галузі: рослинництво та тваринництво.
Рослинництво включає вирощування зернових, круп’яних, технічних культур, кормових трав та корнеплодів, овочівництво, садівництво, виноградарство тощо.
В рослинництві головними є зернові культури, які займають більшу частину посівних площ земної кулі. Найбільше поширені з зернових продовольчих культур пшениця та рис, а з кормових – кукурудза, жито та овес.
Пшениця – найбільш розповсюджена та найважливіша продовольча культура, районована від південних областей Австралії та Південної Америки до Північного Полярного кола, від рівнин та низин – до високогірних районів (3500–4000 м). Таке поширення пшениці дозволяє збирати врожай практично цілий рік: у січні – в Австралії, у липні-серпні – у країнах Європи тощо.
На світовий ринок щороку надходить біля 200 млн. т зерна, у тому числі 90–100 млн. т пшениці. Експорт пшениці виявився сконцентрованим в руках порівняно невеликої групи країн – США, Канади, Франції, Австралії, Аргентини. При цьому частка США складає біля 50% світового експорту пшениці.
Великими імпортерами зерна (більше 50% світового імпорту) є країни, що розвиваються. Вони ввозять головним чином продовольче зерно. Наприклад, Єгипет завозить щороку біля 10 млн. т зерна, Бразилія – 5 млн. т. Але найбільшими імпортерами зерна є Японія (біля 30 млн. т щороку) та Росія (27–35 млн. т). До імпортерів належать також Велика Британія, Німеччина, Нідерланди, Швейцарія, Китай.
Рис культивують перш за все у країнах Південної, Східної та Південно-Східної Азії. На ці реґіони припадає близько 90% світового збору рису. Посіви рису є також у Центральній Азії, південних районах Європи, на півдні Північної Америки та у окремих реґіонах Південної Америки. Найбільшими виробниками рису є Китай, В’єтнам, Корея, Індія, Індонезія, Бангладеш, Таїланд, Бірма, Філіппіни, Бразилія, Мексика, Мадагаскар, Японія, США, Італія, Іспанія.
Основними експортерами рису є Таїланд, США, М’янма, Італія, а імпортерами – Індонезія, Іран, країни Європи.
Кукурудза у більшості країн є кормовою культурою. Але в окремих країнах вона вживається як продовольче зерно. Майже половина кукурудзи, що виробляється у світі, припадає на США. Великими виробниками кукурудзи також є Китай, Франція, ПАР, Бразилія, Мексика, Аргентина. Основні експортери кукурудзи: США, Аргентина, Франція, Таїланд, ПАР. Головними імпортерами цього зерна є країни Європи та Японія.
Жито- морозостійка й вологолюбива культура, тому вирощується у Помірному поясі Південної півкулі, - переважно у лісовій та лісостеповій зонах. Її посіви займають лише 2% від усіх зернових, врожайність вдвічі нижча, ніж у пшениці. Головними виробниками є: Росія, Китай, США, Індія, Канада та Україна.
Тваринництво підрозділяється на галузі за основними видами тварин: розведення великої рогатої худоби, свиней, овець, птахів.
Перехід АПК до ринкової економіки вимагає створення форм господарювання, здатних викликати у робітників сільського господарства інтерес до високопродуктивної праці. Від вибору ефективних форм господарювання залежить успіх організації сільськогосподарського виробництва.
Тепер в АПК Україні існують такі форми господарювання: селянські (фермерські) господарства, акціонерні товариства, асоціації фермерських господарств, кооперативи.
Україна має всі умови для розвитку сільського господарства, але вони диференційовані за природними зонами. Кожна зона має власні особливості у структурі земельних ресурсів, сільськогосподарських та лісових угідь.
Так, Полісся займає близько 20% площі України і вирізняється порівняно низьким ступенем розвитку сільського господарства, освоєністю земельного фонду, але високою питомою вагою природних кормових угідь. Тому для зони характерні дрібноконтурність, подрібненість землекористування. Тут переважають дерново-підзолисті ґрунти (до 70% території). На Поліссі обробляється близько 35% земельної площі.
Лісостеп – найбільша зона країни: близько 30% площі. Враховуючи високу освоєність (76%) та розораність (65,9%), значну частину земель складають сінокоси, ліси та кущі, болота, яри та зсуви, що розділяють орні масиви. Ґрунтові та кліматичні умови найбільш сприятливі для інтенсивного ведення сільського господарства. В лісостепу переважають типові чорноземи та сірі опідзолені ґрунти.
Степова зона розділяється на дві підзони: Північну та Південну. Північна частина степу займає більше 25% території. Південний степ – 14%, але освоєність та розораність земель тут дещо нижчі, ніж у Північному степу.
Гірський Крим займає невелику територію, що вирізняється підвищеною лісистістю, а орні землі становлять тут лише 21,8%.
Українські Карпати характеризуються найбільшою лісистістю, низькою сільськогосподарською освоєністю земель.
На Прикарпатті переважають кислі дерново-підзолисті, глейові та суглинкові ґрунти. Ці фактори несприятливо впливають на розвиток сільського господарства.

1.3 Характеристика рослинництва

У рослинництві України переважають зернові культури. У степовій зоні зернові займають більше половини посівних площ, у Лісостепу, Поліссі, Карпатах цей показник трохи нижчий. Значна відмінність спостерігається у показниках врожайності зернових культур. На Поліссі та в Карпатах врожайність пшениці у 1,5–2 рази нижча, ніж у центральних та південних областях. Середня врожайність зернових значно поступається аналогічним показникам західноєвропейських та північноамериканських країн, що за наявних природних умов недопустимо. При цьому є ареали, де врожайність пшениці сягає світового рівня.
У структурі посівних площ переважають зернові –48%. Серед них озимі займають 47% від всіх посівних площ під зерновими, а ярі – 53%. Під пшеницею у 1998 році було зайнято 42% цих площ, під житом – 5%, під кукурудзою – 8%, під ячмінем- 28%, під рисом – 0,2%.
Кукурудза належить до пізніх ярових культур. Вона вельми вимоглива до родючості ґрунтів, боїться приморозків. Найбільш сприятливі для кукурудзи ґрунти та клімат – у районах Лісостепу та Степу, і тому основні посіви цієї культури на зерно зосереджені саме тут. Висока врожайність кукурудзи (понад 30 ц/га) характерна для лісостепової зони та окремих районів Степу, Закарпаття, Полісся. Проте найвищі врожаї (понад 110–130 ц/га) можна одержати тільки на зрошуваних землях півдня Степу, але їх у країні мало.
Значне місце серед зернових культур займають круп’яні культури: просо, гречка, рис. Найбільші врожаї збирають у Лісостепу, особливо у Хмельницькій, Вінницькій, Київській, Черкаській областях.
Гречка має короткий вегетаційний період, – тому її використовують для пересівання загиблих від морозів озимих культур, а також як повторну культуру. Найвищі врожаї збирають у Лісостепу, північному та центральному Степу.
Рис культивується у п’ятьох районах Криму, в зоні Північно-Кримського каналу, у двох районах Одеської та у трьох – Херсонської області.
Сорго вирощують в областях Степу та у господарствах Лісостепу. Більша частина посівів сорго розташована у Дніпропетровській області, менша – у Кіровоградській, Запорізькій, Херсонській областях.
Основною зернобобовою культурою є горох, питома вага якого у посівах зернобобових сягає 80%. Горох – вологолюбний, вимогливий до ґрунтів (гумус, вапно), не витримує суховіїв. Тому його виробництво зосереджене в областях Лісостепу та, частково, – у Степу і на Поліссі. З інших зернобобових розповсюджені вика, люпин, чечевиця, соя, квасоля тощо.
Україна є відомим виробником технічних культур, особливо цукрового буряка та соняшника. Цукровий буряк – провідна технічна культура, під посівами якої зайнято близько половини площ, відведених під технічні культури. Головний ареал цукрового буряку – Лісостеп. Найбільша концентрація цієї культури – у Вінницькій, Полтавській, Хмельницькій, Тернопільській, Черкаській та Чернівецькій областях.
Соняшник – основна олійна культура. Його посівні площі зосереджені переважно на півдні країни. Найбільші площі під соняшником – у Дніпропетровській, Запорізькій, Луганській областях. Найвища врожайність соняшнику – у північних та центральних районах Степу.
Важливою технічною культурою є також льон-довгунець. Посіви льону-довгунця зосереджені у Житомирській, Київській, Івано-Франківській, Львівській, Рівненській, Чернігівській, Волинській, Чернівецькій областях.
Значне місце серед технічних культур займають ефіроолійні культури: коріандр, м’ята, лаванда, троянда та ін. Коріандр вирощують у Кіровоградській, Миколаївській, Запорізькій областях, м’яту – у Київській, Полтавській, Сумській, Чернігівській, Черкаській областях, кмин – у Хмельницькій області; лаванду, троянду – в Криму та Одеській області.
Хміль вирощують на Поліссі, особливо у Житомирській області. Він на 30% використовується в нас у броварстві, а решта –експортується.
Споживачами тютюну є більш 30 тютюнових і ферментаційних підприємств. Його посіви зосереджені у вісьмох областях. Розрізнюють три основних райони виробництва тютюну: Кримський, Закарпатський, Придністровський.
Картоплю вирощують у всіх областях, але сконцентрована вона на Поліссі та у північних районах Лісостепу. Це пояснюється різними ґрунто-кліматичними умовами. На Поліссі врожайність картоплі у 2 рази вища, ніж у Південному Степу. Тому виробництво товарної картоплі має бути зосереджено перш за все на Поліссі та у передгір’ї Карпат.
Овочеві культури вирощують у Лісостепу та Степу, а також у районах міст та промислових ареалах. На півдні, в Степу, у структурі овочевих культур переважають помідори, на Поліссі та у Карпатах – капуста, огірки. На півдні дають багаті врожаї баклажани, перець, рання капуста.
Сади найбільш поширені у приміських зонах великих міст, а їхні товарні масиви зосереджені в Криму, Вінницькій, Одеській, Харківській та Черкаській областях. Високоякісні європейські сорти винограду вирощують у південній частині Криму, Закарпатті та інших реґіонах. Великі площі товарного винограду є в Одеській, Миколаївській, Запорізькій областях.

1.4. Характеристика тваринництва

Тваринництво щодо вартості валової продукції є найбільшою галуззю сільськогосподарського виробництва. Провідне місце у його структурі займає скотарство. Це галузь м’ясо-молочного напряму. Її розміщення характеризується певними територіальними відмінностями у рівні розвитку й виробничій спеціалізації. У приміських зонах переважає молочно-м’ясний напрям.
На Поліссі розвивається молочно-м’ясне і м’ясне тваринництво, у південних районах переважає м’ясо-молочне. Молочний напрям скотарства розвинуто лише в окремих районах, орієнтованих на великі молокопереробні підприємства і міста.
Поблизу великих споживачів розташовані потужні комплекси відгодівлі та первинної переробки великої рогатої худоби, свиней і птиці, виробництва молока.
У Лісостепу, на Поліссі, в окремих районах Карпат розвивається скотарство м’ясо-молочного напряму.
У валовому виробництві молока на першому місці Лісостеп, потім – Степ, Полісся, Карпати. У перерахунку на 100 га сільгоспугідь перше місце належить Карпатам, далі йдуть Полісся, Лісостеп, Степ.
Важливий напрям у структурі скотарства – виробництво яловичини. Найбільша питома вага у територіальній структурі виробництва м’яса належить карпатським районам, а також територіям інтенсивного бурякосіяння. У перерахунку на 100 га сільськогосподарських угідь більше за всіх м’яса виробляють Карпати, потім – Полісся, Лісостеп, Степ. Вихід яловичини в забійній вазі на 100 голів великої рогатої худоби найвищий у Карпатах і на Поліссі, менший – у Лісостепу та Степу.
Свинарство – друга за значенням галузь тваринництва у країні. Найпоширенішою породою є велика біла, – понад 80% поголів’я. Поширені також українська біла степова, миргородська, північнокавказька, велика чорна, естонська беконна, уельська та інші породи. Велика біла порода розводиться в усіх областях країни. Українська степова біла порода розводиться у Степу, миргородська – у Полтавській та Хмельницькій областях, північнокавказька – у Запорізькій, Херсонській, Луганській та Донецькій областях, велика чорна – у Донецькій, Луганській, Чернігівській, Сумській областях, естонська беконна – у Криму, Львівській, Київській, уельська – у Харківській та Дніпропетровській областях.
У забезпеченості населення м’ясом частка свинини, особливо її беконних сортів, у перспективі має зростати. Найбільше валове виробництво свинини – у Лісостепу та Степу, а на 100 га сільгоспугідь – попереду Карпати, потім – Лісостеп та Полісся. На душу населення більше за все свинини виробляється у Лісостепу, на Поліссі, а потім ідуть Степ та Карпати. Вихід свинини (у забійній вазі) на 100 структурних голів свиней приблизно однаковий у всіх реґіонах, але на Поліссі цей показник трохи вищий. Продуктивність свинарства залежить насамперед від забезпеченості кормами, що містять активні речовини, збільшення у раціонах питомої ваги концентрованих кормів, від племінних якостей свиней, структури стада тощо. Усі ці фактори діють у кожному реґіоні по-різному.
Питома вага вівчарства у структурі товарного тваринництва невелика – лише 2%; тільки в окремих районах цей показник підіймається до 5%. У нас розводять тонкорунних, напівтонкорунних та грубововняних овець. Тонкорунна порода переважає над іншими: вона удвоє чисельніша за напівтонкорунну та у десять разів – за грубововняну. В окремих ареалах розводять чорнокарпатських овець та поліпшених напівтонкорунних баранів.
Птахівництво забезпечує потреби населення у м’ясі птиці та яйцях. Воно зосереджене у Лісостепу та Степу. На ці зони припадає найбільше валове виробництво м’яса та яєць. Птахівницькі господарства розміщуються біля великих міст. Питома вага м’яса птиці у загальному виробництві м’яса у Степу сягає однієї п’ятої, а на Поліссі – однієї десятої. Найбільше яєць на одиницю земельної площі отримується у зоні Карпат, а м’яса птиці – у зоні Степу та Лісостепу. Серед птиці переважають кури: кури-несучки складають 70–96%. Основний приріст м’яса птиці відбувається за рахунок бройлерів, перш за все у степових та лісостепових областях: Донецькій, Київській, Луганській, Дніпропетровській та у Криму. На другому місці у птахівництві зосталися качки. Їх розводять у всіх зонах країни. Виробництво качиного м’яса має тенденцію до зростання: собівартість його значно нижча, ніж курячого. З іншої птиці поширені гуси та індики, проте питома вага виробництва їхнього м’яса невелика.
Збільшенню м’ясних ресурсів та сировини для хутрообробної промисловості сприяє розвиток кролівництва. Ця галузь завжди погано розвивалась у колективних господарствах і була зосереджена майже цілком в особистих господарствах. Виробництво м’яса кролів зосереджене у Лісостепу та Степу: у Чернігівській, Черкаській, Полтавській, Сумській, Миколаївській, Кіровоградській областях.
Рибне господарство розвивається на основі ставків, водоймищ Дніпра, Дністра, Південного Бугу, Сіверського Дінця, озер, лиманів та багатьох невеликих річок. У нас розвиток ставкового рибництва стримується низкою факторів. Серед них – обмежені водні ресурси, слабке використання наявних ставкових ресурсів, недостатній агротехнічний та зоотехнічний рівень, погане утримання водосховищ. Теперішнє виробництво товарної риби в Україні не задовольняє потреб її населення.
Бджільництво забезпечує збір меду. Окрім того, бджоли сприяють запиленню культурних рослин, що важливо для підвищення врожайності. Рівень розвитку бджільництва визначається наявністю медоносної рослинності та кількістю виробленого меду. Мед виробляється переважно у Степу та Лісостепу, де зосереджені основні медоносні культури: гречка, соняшник. Там же є великі масиви садів та ягідників.
Шовківництво культивується у більшості областей країни, розташованих у різних природно-економічних зонах. Проте його розвиток не відповідає потребам країни у сировині для шовкової промисловості.

1.5 Харчова промисловість

Для розміщення харчової промисловості характерною є спеціалізація за стадіями технологічного циклу, коли перші з них наближені до сировини, а подальші – до споживача. Прикладом може служити овочеконсервна галузь: виробництво пульпи з томатів безпосередньо у сільськогосподарському районі та виготовлення з неї пасти, соків у центрі споживання. У виноробстві: первинне та повторне; у тютюновій промисловості – ферментаційне та тютюнове виробництва тощо. У складі харчової промисловості – понад 20 галузей, найважливішими з яких є цукрова, м’ясна, млинарська, маслосироробна, виноробна, маслобійна, консервна, рибна, соєва.
Цукрова промисловість України розміщена переважно у лісостеповій зоні, у бурякосіючих районах. Цукрові заводи розміщені в 13 областях. Найбільша концентрація цукрової промисловості – у Вінницькій, Хмельницькій та Тернопільській областях.
М’ясна промисловість забезпечує населення свіжим і мороженим м’ясом, ковбасними виробами та м’ясними напівфабрикатами. У структурі цих продуктів провідне місце займає свинина та яловичина; використовується також м’ясо птиці, баранина. Найбільші м’ясокомбінати розміщені у Києві, Дніпропетровську, Полтаві, Одесі, Харкові, Запоріжжі, Вінниці, Черкасах. Великі птахокомбінати, орієнтовані на виробництво м’яса, розміщені поблизу найбільших міст України, а також у курортних зонах.
Молокопереробна промисловість включає маслоробну, сироварну, молочноконсервну галузі. В Україні є понад 500 підприємств молочної промисловості, у тому числі 10 виробляють високоякісні молочні консерви. Найбільші комбінати та заводи розміщені у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Львові, Запоріжжі, Кременчуці, Первомайську, Лубнах.
Масложирова промисловість виробляє і переробляє рослинні жири та пов’язані з ними продукти. Розміщені підприємства цієї галузі поблизу сировинних районів. Діють масложиркомбінати у Дніпропетровську, Полтаві, Харкові, Одесі, Маріуполі, Запоріжжі, Кіровограді, Пологах.
Олійножирова промисловість – це переробка насіння соняшника, сої, ріпаку, льону з метою виробництва олії, маргарину, мила та інших похідних від насіння та олії продуктів: оліфи, соняшникового та соєвого борошна, харчового білку, мильної пасти, емульсолу, кулінарних жирів тощо. Найбільші підприємства галузі розміщені у Запоріжжі, Одесі, Вінниці, Чернівцях, Слов’янську, Ніжині, Дніпропетровську, Кіровограді, Харкові, Києві, Львові, Донецьку, Ужгороді.
Плодоовочеконсервна промисловість зосереджена у степовій та, частково, лісостеповій зонах. З розвитком та поглибленням районної спеціалізації сільського господарства ця галузь може набути базу для перетворення її на галузь експортного призначення. Сировина для овочеконсервної промисловості малотранспортабельна, тому переробка її здійснюється біля місць вирощування. Найбільші підприємства цієї галузі діють у Криму, Одеській, Херсонській, Миколаївській областях. Є консервні та овочесушильні підприємства також у Кіровоградській, Полтавській, Черкаській, Вінницькій, Закарпатській областях.
Млинарсько-круп’яна промисловість забезпечує населення борошном та крупами, а відходи виробництва використовуються для виготовлення комбікормів. Підприємства галузі розміщені у всіх великих, середніх та малих містах і зорієнтовані як на сировину, так і на споживача. Найбільші центри: Київ, Харків, Одеса, Миколаїв, Запоріжжя, Львів, Тернопіль. Елеватори великої потужності зосереджені у Херсоні, Миколаєві, Одесі, Маріуполі, Дніпропетровську, Запоріжжі, Кременчуці, Феодосії, Керчі тощо.
Хлібопекарна промисловість є в усіх містах. Вона випускає понад 300 видів хлібобулочних виробів. Існує проблема забезпечення свіжим хлібом глибинних районів країни.
Виноробна промисловість як сировину використовує виноград, фрукти, ягоди. Первинне виноробство розміщене у районах виробництва сировини, а вторинне виноробство та розлив вина розміщені як у районах виробництва сировини, так і у місцях споживання. Найбільшими виробниками різних виноградних вин та коньяків є міста Криму, Одеської, Херсонської, Миколаївської та Закарпатської областей. У Донбасі, Придніпров’ї, деяких обласних центрах лісостепової зони, де багато садків та ягідників, виробляються плодово-ягідні вина.














[09-10-14][All for the tourists of]
Nature of our edge - Whew! (0)

[09-08-14][Відпочинок за кордоном.]
Ірландія: День святого Патріка (0)
[09-08-14][Відпочинок за кордоном.]
Домініканські сигари (0)
[09-09-19][Відпочинок і поради]
Охота в Клубі Велес (0)