| Четвер 24-04-25 13:09 |
Вітаю Вас Гість Головна | Реєстрація | Вхід | RSS |
||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
Вечер в Карпатах 1.3. Традиції гостинності та розвитку подорожей на Русі в Х-ХV столітті
Дороги в Галицькій Гуцульщині почали торуватися з незапам'ятних часів, коли з Балкан на Прикарпаття і Поділля стало проникати стародавнє населення. В.Клапчук та О.Клапчук стверджують, що з часу 11-7 тисяч років тому е конкретні дані про переходи через Яремче первісної людини з Закарпаття та Прикарпаття. На мою думку, саме торгівля сприяла становленню туризму, розвиваючи сферу гостинності. Існує і інша точка зору, що торговий шлях долиною Пруту є одвічний, тобто був постійним з передісторичних часів сивої давнини. Цієї ж версії дотримується С.Вінцес, котрий зазначив: «Дороги Гуцульщини престарими, передісторичними шляхами, які витоптані віками, по яких йшли готи, даки, слов'яни, а пізніше руські племена, які втікали від татар. Вони сягають на Балкани І мають сполучення з степовими шляхами України і Волощини» [31]. В добу бронзи, на мою думку, склалася ще одна важлива сухопутна комунікація трансільвано-причорноморська дорога. Вона брала початок в горах Трансільванії (Угорщини) і вела через верхів'я Тиси на Яблунецький перевал, де роздвоювалася на дві вітки: прутську і буковинську. Прутський відрізок цієї дороги прямував через Покуття до причорноморських степів, а буковинський вів через Ворохту-Космач-Брустури-Річку-Косів-Кути на буковинську землю. Перша вітка діє понині, а друга зруйнована в ході боїв між угорськими і радянськими військами восени 1944 року. В 1962-1964 рр, зроблено спробу її відновити, але через брак коштів залишилась не відремонтованою до наших днів. Два інших нових транзитні шляхи проходили долинами Білого і Чорного Черемошів, Перший брав початок у Косові і стелився до Соколівки-Яворова-Верхнього Ясенова-Криворівні-Жабйого (Верховини) і, пройшовши Чорногору, вів до верхів'я Білої Тиси, де одна вітка спрямовувалася до Бичкова, а друга в Луги Другий шлях зачинався в Кутах і скеровувався на Тюдів-Розтоки-Устсріки-Догополе-Яблуницю. Далі він роздвоювався на Голови і Гриняву і через верхів'я Тиси провадив до сучасного румунського міста Марморош-Сігета. Варто зазначити, що цей шлях діяв ще наприкінці XIX ст. Так, В.Шухевич твердить, що влітку для піших переходів худоби користувалися трьома дорогами. Одна вела з Верховини через гори Кострицю і Шпиці до угорського міста Сигота. друга з Верхнього Ясенова через села Криворівню-Буркут до закарпатського села Поляна, а третя близько того плая з с.Гриняви через гори Гойчину і Попадю теж до Поляни. Варто зазначити, що в минулому балкано-причорноморський та трансільванський шляхи були дуже жвавими магістралями транзиту [5]. Окрім транзитних шляхів. Галицька Гуцульщина мала розгалужену мережу краєвих доріг. Вони з'явилися у зв'язку зі зростанням попиту на гуцульську сіль. На досліджуваній території сформувались так звані «соляні шляхи», якими возили сіль на коломийські склади і на продаж далеко за його межами. Ось. наприклад, у матеріалах Метрики Коронної 1537 року повідомляється, що сіль з Коломийщини, а до неї входила Галицька Гуцульщина. везли до волинських міст Крем'янця. Острога та Луцька. Сіль з околиць Делятина (1539) доставляли до Галича, а там її продавали купцям з Поділля, зокрема, Кам'янця Подільського [11]. У 70-х роках XIX ст. їздової дороги не було з Ворохти до Жабйого, туди добиралися пішки або на конях. Цілеспрямоване прокладання і впорядкування сухопутних комунікацій у Галицькій Гуцульщині розпочато в кінці XVIII ст., коли край опинився під владою Австро-Угорщини. Зокрема, 1785 року прийнято рішення про будівництво державного тракту з Ясіня (Рахівський район Закарпатської області) через Яблунецький перевал до м.Делятина (Надвірнянський район Івано-Франківської області). З галицького боку будівництво розпочато 1826 року. Протяжність делятинського відрізка до межі з Закарпаттям становила 6,1/4 милі. Потім, між 1790 і 1815рр., збудовано тракт із Станіслава на Надвірну. У 1849 році завершено прокладання трактної дороги, яка з'єднувала Коломию з Кутами, а також Косів зі Снятином. У кінці 40-х років XIX ст. впорядковано дорогу, що з'єднувала Долину з Надвірною через Калуш і Станіслав, яка становила частину Підбескидного тракту. На 1885 р. першокласні дороги Галицька Гуцульщина мала лише на двох напрямках: Коломия Яблунів Пістинь Косів Кути і Станіслав Надвірна –ДелятинКоломия. Пізніше коломийсько-кутський шлях був продовжений до м.Вижниці, а звідти до другого буковинського міста Берегомета, окресливши південно-східну межу Гуцульщини [42]. Автобусне сполучення на території Галицької Гуцульщини відкрито на початку XX ст. Одним з перших маршрутів є Коломия Кути. Автобус між двома містами регулярно здійснював рейси вже 1912 року. У 1935 році Галицька Гуцульщина мала шість автобусних сполучень: Коломия Космач, Коломия Кути, Косів Жаб'є, Делятин Ворохта, Ворохта Жаб'є та Ворохта Заліщики. Згідно з проведеними дослідженнями (М.Глушко), в кількісному співвідношенні на початку XX ст. впорядковані шляхи становили незначну частину. Так, в Косівському повіті їх було 7,57%, а в Надвірнянському 35,12%. Стосовно площі повітів, через які вони пролягали, ці показники є ще скром-нішими. Зокрема, в Косівському повіті на 100 км2 площі державних доріг припадало 1,215 кв.км, а в Надвірнянському 4,369 кв.км. У звичайні дні дороги гуцульського краю не були жвавими. Вони оживали лише у торгові і ярмаркові дні та під час релігійних свят. Цікавий опис вигляду гуцульських доріг у ярмаркові дні залишив В.Шухевич. Він писав: «В часі ярмарків на дорогах дуже глітно до піших і коней з терхом прибувають дроб'єта (вівці) і маржина, призначені на продаж, а гайнарі (ті, що гонять жидівську маржину на означене місце) зіб'ють не раз на дорозі, що возом ніхто не може тої товпи минути». Таким чином, до початку XIX ст. в сухопутному сполученні Галицької Гуцульщини з прилеглими регіонами пішо-кінним дорогам належала основна роль. У XIX ст. значно зростає довжина впоряд-кованих гужових доріг, а в долині Пруту до ладу 1894 р. стає залізнична вітка. У XX ст. досліджувана територія покривається мережею автомобільних сполучень, які мають тенденцію росту комунікацій з штучною подушкою асфальтним покриттям. До появи дорожньої служби за дорогами пильнували сільські громади, а тому вони не завжди були в зразковому стані. Погані дороги, безумовно, не сприяли загальному розмахові торгівлі, але й не стали перешкодою у підтриманні торговельних контактів з навколишнім світом. Торги і ярмарки. У розвитку торгівлі Галицької Гуцульщини важливу роль відігравали торги і ярмарки, які зародилися з виникненням міст: Утороп, Делятина, Надвірної, Косова, Яблунова та Пістиня. Право на їх проведення цим містам надавали польські королі, а потім австрійські монархи та крайова торгова палата у Львові. У привілеях і дозволах указувалась дата і строк проведення ярмарку чи торгу, щоб населення могло зазделегідь до них підготуватися. Так, у привілеї, виданому Стефаном Баторієм нововиниклому місту Надвірній 23 січня 1578 року, вказувалося, що на «вічні часи» повинні проводитись два річні ярмарки і один тижневий торг. Перший ярмарок запроваджувався на свято Трьох Святих Королів (6 січня), другий на Ангела Діви Марії (2 серпня), а кожної п'ятниці щотижневий торг. Зі збільшенням масштабів внутрішньої і зовнішньої торгівлі кількість ярмарків у гуцульських містах зростала. Зокрема, 1866 року ярмаркову торгівлю було дозволено проводити в Яблуневі. В ньому ярмарковими днями визнано 31 січня, 15 лютого, 14 травня, 29 серпня, 14 жовтня та 30 грудня. Крім цих шести офіційних ярмарків, у Яблуневі відбувалося кілька неофіційних, котрі місцеві власті заборонили 6 березня 1873 року. В 1871 році ярмарки і торги проводилися у такому порядку: у Делятині ярмарки збиралися на свята Успенія Пресвятої Діви і Михайла, а торги в понеділок і в п'ятницю, Перед І світовою війною, як довідуємося з «Календаря товариства «Просвіти» на 1912 рік, ярмарки в Галицькій Гуцульщині проходили по такому графіку: в Делятині 25 березня, 1 червня, 27 серпня, 30 листопада, 21 грудня; в Косові в четвер і п'ятницю першого тижня Великого посту, 25серпня, 11-12 жовтня. До речі, в тогочасних довідниках щорічно друкувалися дати проведення ярмарків і торгів по усіх містах Галичини. Так, у львівських виданнях цю інформацію подавали «Новий Львівський календар польський і руський...» «Временник» ставропігійського інституту, «Календар звичайний господарський і інформаційний», «Галицький господарський календар», «Львівський домашній календар» та інші. Слід підкреслити, що приурочення більшості ярмарків до певного релігійного свята не було якоюсь особливістю Галицької Гуцульщини. Аналогічні явища спостерігалися по всій Західній Україні, Наддніпрянщині і навіть у Росії. Звідси слідує, що дні ярмарків у тому чи іншому місті визначалися так, щоби вони не збігалися зі строками ярмарків у сусідніх містах. Враховувалася передусім спеціалізація ярмарків. Так, великі спеціалізовані ярмарки збирались у Делятині, Косові, Надвірній, Пістині і Яблунові. Наприклад, в Делятині відбувалися знамениті на всю Галичину ярмарки на вовну і вівці; На малих і середніх ярмарках, як правило, торгували місцевими товарами: продуктами тваринництва, бджільництва, різноманітними ремісничими виробами, рибою, овочами і фруктами. Так, у Косові і Надвірній велася пожвавлена торгівля смушками, овечими і козячими шкірами, вівцями. Т.Рутовський стверджує, що в 70-80 рр. XIX ст. у Кутах 60 кушнірів щорічно виготовляли 4000 шкір на кожухи, котрі збували на ярмарках в навколишніх містах. Немало баранячих шкур продали гуцули на ярмарках Делятина. Тут збували щорічно лише четверо делятинських кушнірів 200 кожухів та 1000 овечих шкур. Делятинські шевці на місцевих ярмар-ках продавали вироблене взуття. Так, 1888 р. 19 делятинських шевців виготовили на продаж 2000 пар взуття. Делятинці приїжджим купцям також ще розпродували сіль і рибу. Відсутність систематизованих архівних і статистичних даних не дає змоги встановити хоч би приблизні розміри загального товарообігу на гуцульських ярмарках. У нашому розпорядженні є лише три факти річного продажу коней в Делятині, Косові і Надвірній. Так, протягом одного ярмарку у Делятині (13-14 квітня 1908 р.) розпро-дано 300 коней, 350 биків, 450 корів, 150 ялівок, 100 телят, в другому кварталі цього року тут збуто по 100 бугаїв і ялівок, 150 коней та 200 корів; в Надвірній (6-7 травня та 16 червня 1908 р.) 810 коней, 850 биків, 950 корів, 300 яловиць, 320 телят, 850 овець, 45 кіз та 1400 шт. різного молодняку. Ярмарки Галицької Гуцульщини у житті гуцулів були не лише місцем збування або купування товарів. Для них це були ще свого роду реміснично-сільськогосподарські виставки, на яких влаштовувалися покази найкращих виробів народних промислів, продуктів землеробства і тваринництва. Народні майстри своїми виробами демонстрували талант, уміння і майстерність. В.Задорожній вказує, що на ярмарках також відбувалися театральні вистави, виступали співаки, музиканти, лірники, проводилися народні гуляння, поширювалися співанки-хроніки, легенди, оповідання і перекази з життя і побуту народних мас. Тут хлопці знайомилися з дівчатами, домов-лялися про заручини тощо [32]. Таким чином, ярмарки гуцульських міст відігравали надзвичайно важливу роль не тільки в економічному, а й культурному житті гуцулів, сприяли розвитку народних промислів і народного мистецтва. Спорідненою з ярмарками торгівлею були торги, які спеціалізувалися на продажі певного виду товарної продукції. Виникнення і функціонування торгів у гуцульських містах тісно пов'язане з дальшим розвитком товарного виробництва на території краю. У Галицькій Гуцульщині, як уже зазначалося, торги відбувалися один-два рази на тиждень. Торговими днями торгів в гуцульських містах були понеділок та п'ятниця. Тільки у Пістині торг збирався у вівторок. Дводенні торги проводилися в тих містах, де процвітав солеварний промисел і широкого розмаху набрали різні ремесла (Делятин, Косів, Кути і Надвірна). Функцію торгів виконувала також так звана «храмова» торгівля. Вона відбувалася по селах і містах Галицької Гуцульщини тоді, коли туди на церковне свято «храм» прибували гуцули з інших населених пунктів, привозили так багато черешень, що, як твердить П.Симогірський, ними хоч ріку гати. На осінніх гуцульських хра-мових святах було повно сливок, груш, горіхів, яблук. На храмовий продаж, крім фруктів, місцеві пекарі приносили калачі, струцні, ковбасники домашні ковбаси; флоярі торгували флоярами і денцівками, а трембітарі вибирали і купували трембіти. Таким чином, торги і «храми» Галицької Гуцульщини, як і ярмарки, відігравали важливу роль у реалізації продуктів землеробства і тваринництва, сільськогосподарської сировини, ремісничих виробів, сприяли економічному зближенню міста і села, певною мірою стимулювали розвиток народних промислів, ремесла і сільськогосподарського виробництва [23]. Постійна торгівля і транзити. Поряд з ярмарками і торгами в містах і селах краю функціонувала постійна торгівля: працювали заїзди, корчми, крамниці, склепи, ятки, кав'ярні й ресторани. На наш погляд, зародження постійної торгівлі тісно пов'язане з поглибленням суспільного поділу праці, розвитком товарного виробництва, зростанням чисельності населення у містах тощо. У постійній торгівлі пальма першості належала склепам і крамницям. Склепи були гуртовими, а крамниці спеціалізованими магазинами. В одних крамницях торгували тканинами, в других бакалією та продовольчими товарами, в третіх галантереєю, в четвертих залізним крамом і т.д. На перших порах склепи і крамниці містилися в міській ратуші або на ринковій площі. Склепи, як правило, тримали в своїх руках шляхта і магнати. Вони здавали їх євреям в сільській місцевості найдавнішими видами торгових точок були корчми і шинки. Вони звичайно стояли на перехресті доріг або що поблизу церкви. В феодальній добі шинки і корчми польська шляхта і магнати на один-два роки здавали в оренду заможним гуцулам, євреям та зубожілій шляхті. Оренда корчем приносила магнатам і шляхті великі прибутки. Варто наголосити, що корчми і шинки в Галицькій Гуцульщині, як і по всій Україні, відігравали й певну господарсько-побутову функцію. У корчмі гуцули обмінювалися новинами, що діялося в навколишніх селах і світі, укладали усні контракти на виготовлення різних виробів, навіть вирішували питання сватівства і заручин між батьками хлопця й дівчини [55]. В останній чверті XIX ст. на території краю зароджується кооперативна торгівля. Власниками нововідкритих магазинів були місцеві гуцули. У сільській місцевості Гуцульщини до розширення мережі торгових точок спричинилися і місцеві осередки «Просвіти». З їх ініціативи на 31 грудня 1907 р. відкрито 6 нових крамниць. До кінця XIX ст. постійна торгівля краю не тільки в селах, але й в містах мала слаборозвинуту інфраструктуру. Наприкінці XIX ст. в Галицькій Гуцульщині активно розвивається громадське харчування як різновид постійної торгівлі, що прийшов на зміну корчмам і шинкам. В основному це були кав'ярні та ресторани. Вперше ресторан на території краю згадується 1879 року. Він діяв у с.Микуличин, власником його, вірогідно, був поляк, адже його іменували католицьким рестораном. Того ж року кав'ярня діяла в Делятині. Пізніше ресторани відкрито у Ворохті, Делятині і Яремчі. Крім того, в Яремчі гарячу каву подавали в буфеті. Сезонним курортникам у місцевій цукерні пропонували різні цукерки. У міжвоєнний період постійна торгівля досягнула свого апогею. У кожнім гуцульськім селі було по кілька торгових точок, а в деяких селах і містах Ю. Через Галицьку Гуцульщину до Словаччини, Трансільванії, Чехії, Австрії, Балкан з Лівобережної і Правобережної України, Молдавії, Бесарабії і Росії переправлялося чимало продуктів сільського господарства, тваринництва, мисливства, промислової сировини і напівфабрикатів. З європейських країн до українських земель, Бесарабії, Молдавії і Росії везли промислові вироби, залізний крам, галантерейні товари тощо. Варто зауважити, що найбільш левова доля в транзитній торгівлі припадала на худобу [33, 34]. Про величезний рух товарів через Галицьку Гуцульщину розповідають численні джерела. Ось, наприклад: в матеріалах Галицького громадського суду 1745 року є повідомлення про те, що через микуличинську митницю, котра проіснувала до другої світової вій-ни, проїжджали до Угорщини купці з Київщини. В матеріалах Надвірнянської домінії 1786 року повідомляється, що микуличани і ямняни кіньми до Угорщини і назад перевозили вантажні терхом (верхом) і транспортом (возами й саньми). Подорожуючи по Галицькій Гуцульщині, німецький вчений і мандрівник Б.Гаккет 1790 року засвідчує, як по дорозі біля Чорногори на Закарпаття з Волині, Поділля і України гнали велику рогату худобу [56]. Про участь гуцулів у транзитній торгівлі твердить відомий польський вчений В.Поль. У знаменитій роботі «Праці етнографії північних схилів Карпат» він пише: «гуцули займаються перевозом своїми кіньми збіжжя з Галичини і Буковини в гірські райони Угорщини, їх наймали галицькі і буковинські євреї і таким чином провадили корисну для себе торгівлю. Везли зерно з найближчих торгів у найвищі гори по 18 миль від рідного краю. Брали на одного коня корець збіжжя. Подорож туди і назад займала тиждень часу. Гуцул всю дорогу йшов піхотою...» [16]. В.Грабовецький зазначає, що наприкінці ХVП-ХVІІІ ст. угорські купці на схід провадили торгівлю не через Молдавію, а через Надвірнянщину. Транзит з Угорщини на Україну, зокрема Поділля, був дуже давнім. З цього приводу 11 квітня 1896 року «Газета Коломийська» писала: «Торгівля між Поділлям і Угорщиною про-ходить через Коломию із незапам'ятних часів». Угорські купці, щоб потрапити до Коломиї, мусили переходити Яблунецький перевал, потім через Микуличин Дору Делятин Ланчин під'їжджали до столиці Покуття [20, 18, 21]. Таким чином, транзитна торгівля сприяла залученню гуцулів до економічних і культурних зв'язків не тільки з населенням різних регіонів України, а й багатьох країн Європи. Торгівельні зв’язки краю з землями України Торгівля гуцулів з населенням інших українських територій простежується з княжих часів. Безперечно, головним продуктом продажу була сіль. Так, у Галицько-Волинському літописі 1241 зазначається про так звану «коломийську» сіль», яку виробляли не тільки на солеварнях поблизу Коломиї, а й на гуцульських банях-солеварнях. В ті часи коломийську сіль продавали землі Руській, а дохід від її продажу призначався на утримання «оружників» пішої дружини князя Данила [48]. Жвава торгівля «коломийською сіллю» провадилася і пізніше [42]. М.Молчановський твердить, що коломийські орендарі соляних веж скаржилися до польського короля, що селяни полишили землю та домашні роботи і розвозять сіль і інші товари по Поділлю. Королівська адміністрація зважила на їх незадоволення і, на радість прохачів, у 1456 році видала розпорядження, згідно з яким селяни не мали права везти сіль на продаж, а хто не послухає, буде заарештований. Вироблену на продаж сіль здавали на склади у Коломиї, а відтіль її продавали купцям різних сторін України [43]. В ХVІ-ХVІІІ ст. географія торгівлі гуцульською сіллю є досить великою. Численні факти свідчать, що її продавали не тільки на Покутті, Поділлі, Волині, а й на Наддніпрянщині, тобто по усій Україні. Так, тоді сіль з гуцульських солеварень збували в Теребовлі (1644), Ніжині (1661-1666 рр.), Батурині, Козельському, Конотопі (1666), Ладижині, Могильові-Подільському, Переяславі (1668) Пирятині (1690), Києві (1674-1762 рр.), Меджибожі, Монастирищу (1770) на Тернопі-льщині і Кременці (1778). В XIX ст. гуцульську сіль з Делятина і Косова розпродували по всій Східній Галичині і вивозили на продаж до сіл і міст Східної України через окопську, гусятинську і підволочиську митниці. Крім селян і місцевої шляхти, сіллю торгувало і духовенство. Ось, наприклад, у 1725 року до Києва прибув для продажу солі священик містечка Косова Никифор Пасєєвич з двома компаньйонами, при яких було 77 челядників. Сезон чумакування у джуманів і «коломийців» починався весною, з появою першої трави, і тривав до перших заморозків осені, тобто до тих пір, як зазначає В.Грабовецький, коли худоба ще могла при дорозі пастися. Прасоли, як і коломийці, чумукували валками. Одні з них були більші, інші менші. Так, 1653 р. валка 16 білоославських і чорноославських чумаків складалася із 21 мажі. Березівська валка, котра їхала до Києва у 1674 році, налічувала 60 маж, які належали її чумакам. Серед чумаків були заможні й бідні. Так, 1653 р. в ославській валці 12 прасолів мали по одній, один дві, двоє по три мажі солі. Крім солі, яка була основним товаром, гуцули-чумаки в східно-українські міста вивозили вовну, килими, дьоготь, ліжники, сап'ян, точильні бруси для кіс. Джумани бідні солеторгівці. Це була категорія «кінних» чумаків, які верхи на конях в бесагах везли сіль, яку роздрібне продавали або обмінювали на зерно. Радіус збуту солі джуманами невеликий. Вони заходили не далі Задністров'я, тобто сучасної південної Тернопільщини. Про цей джуманський радіус торгівлі дізнаємося із інвентаря Яблунівського ключа 1738 року, де записано: «...осьмачку гостину платить той, хто далеко гостює, а хто по Задністров'ю, той дає півосьмачки». Відомо, що 1719 р. сіль з Бані-Березова місцеві джумани возили до подільського міста Скалат на Тернопільщині. Слід зауважити, що гуцульську сіль вивозили на Наддніпрянщину не тільки гуцули, а й жителі Лівобережної і Правобережної України. Зокрема, до Делятина, Косова, Кут, Надвірної, Утороп і Яблунова приїжджали коломийці з Києва, Лубен, Прилук, Пирятина, Ніжина та інших українських міст. По гуцульську сіль найбільше прибувало коломийців з Києва, Ладижина, Могилева-Подільського, Переяслава і Райгорода. Так, з матеріалів теребовлянського гродського суду дізнаємось, що 1631 року на розгляд суддів надійшла скарга мешканців Райгорода підданих київського воєводиЯнуша Ташкевича купців Петра Хомена, Кирила, Лаврина і Степана, які займалися продажем хліба і закупом солі. Вони скаржилися на Михайла Станіславського, що той на них у Косові накладав надмірні податки [59,61]. Сіль, вироблену на гуцульських солеварнях, до інших міст України також вивозили місцеві міські євреї. Так, ЗО грудня 1778 року в надвірнянському замку євреї-купці Йось Литвин, Воло Іцькович, Йось Лейбович та Ело Шмійлович уклали контракт на перевезення солі з делятинських околиць на 18 великих мажах до Кременця. В.Грабовецький твердить, у Коломиї гуцульську сіль закупляли не тільки коломийці, а й козацька старшина та православне духовенство Лівобережної України. Так, зокрема, у 1725 році до Коломиї по сіль приїжджав ієромонах з групою послушників Чернігово-Троїцького монастиря. По гуцульську сіль коломийці приїжджали не тільки до Коломиї і гуцульських міст, а й до сіл. Так, у матеріалах архіву Бурштинського замку магнатської родини Яблоновських повідомляється, що У 1745 році в с.Спас по сіль приїжджали коломийці з України. Торгівля гуцульською сіллю продовжувалась і в останній чверті XVIII ст., коли край перебував у складі Австро-Угорської імперії. Так, 1778 р. із Березова коломиєць Григорій Шрамченко через Васильківську прикордонну заставу провіз 800, а березун Василь Геник ще більше 1150 пудів ступочної солі. До сіл і міст Галицької Гуцульщини привозили солену рибу, хліб, тютюн, пряжу, смолу, залізо, зброю. Ось, наприклад, документами засвідчено, що 1738 року з с.Безуглівки Ніжинського полку троє чумаків до Коломиї привезли в'ялену рибу [22]. Гуцули вели також масштабну торгівлю фруктами, волами, коровами, кіньми і вівцями. З давніх-давен у них цих тварин закуповували бойки, покутяни, подоляки та з інших регіонів України. У 1816 р. на ярмарку в Надвірній партію великої рогатої худоби купили для відгодівлі на Роздільській пивоварні на Львівщині. У 1839 році Я.Головацький, будучи на косівському ярмарку, у своїм щоденнику зробив запис про те, що купці з Поділля закупляли у гуцулів волів, корів, овець та вовну[40]. Велику торгівлю фруктами проводили купці м.Утороп. Так, в 1637 році до галицького городського суду внесено скаргу уторопських купців торгівців фруктами Лучара Днєжкова, Михайла Параліця, Павла Горчина та Івана Тетерського, в якій по-зивачі зазначали, що під час їхньої подорожі шляхтичі Андрій Грушевський та Матьяш Щепковський вчинили на них збройний напад. Своїх коней гуцули продавали на подільських ярмарках вірменам та євреям-перекупникам. Ян Грегорович, який 1876 року побував на Галицькій Гуцульщині, у статті «Про гуцульського коня» писав: «...раніше гуцуликів (коней), гуцули збирали четвірками і збували на знаменитих подільських ярмарках». Далі він зазначає, що місцеві євреї-перекупники взимку у гуцулів закупляли молодих, старих і навіть хворих коней, а потім літом на добрих травах випасали по полонинах і відгодованих коней перепродували на ярмарках в Косові, Кутах і Вижниці [26]. З давніх-давен у гуцулів закупляли овець бойки зі Старосамбірщини та покутяни. М.Зурицький писав: «Від незапам'ятних часів ідуть мшанецькі ґазди купувати овець на Гуцульщину. Пригнаних овець зараз продавали або в найближчому місті, а перепродавши, йшли по другі. Давніше куплених овець ціле літо тримали у кошарі, а восени перепродували. Такі вівці називалися «купчими». В Мшанці у 1875 р. постійно було 5-6 кошар з купчими вівцями. В 90-х роках XIX ст. на закупівлю гуцульських овець щорічно ходило 36 мшанецьких ґазд». Великим попитом у населення Буковини, Львова, Києва й Одеси користувалися мінеральна вода з Буркуту. Л.Вайгль писав, що буркутська вода не одному помогла вилікуватись і дожити до глибокої старості. Він твердить, що воду на збут почали продавати з 1851 року. В 1899 році її продано 7.109, а перед тим ще більше 8-10 тисяч пляшок. Мінеральну воду кіньми доставляли до Кут, а там її закупляли вірмени і євреї і везли до інших українських міст. Серед фахівців дуже високо цінувалось полотно, вироблене в Косові гуцульським ткацьким товариством. Підприємливі купці мали свої магазини косівського полотна в Кутах, Коломиї, Красному, Ста-ніславові, Львові, Дрогобичі, Стрию і Самборі. Так, у Коломиї косівське полотно збували у магазині пана Скржинського, в Львові у готелі Георга (тепер Жоржа). Крім косівського полотна, у магазині готелю Жоржа «Гуцульська спілка» з Коломиї продавала різьбярські вироби гуцулів. Славився гуцульський тютюн, вирощений у Москалівці. Його закуповував державний тютюновий магазин у Заболотові, а звідти тютюнові вироби розходились по всіх західноукраїнських землях. Гуцули були частими гостями на ярмарках і торгах Покуття, Поділля, Буковини та інших регіонів України. Найчастіше їх бачили в Богородчанах, Вижниці, Городенці, Заліщиках, Калуші, Коломиї, Лисці, Стрию, Тисмениці і Чернівцях. На торги і ярмарки згаданих міст гуцули привозили вапно, бринзу, дерев'яний посуд, боднарські вироби, овочі, рибу, саморобні сукна і шкури. Із сіл Галицької Гуцульщини до міст Галичини щорічно тирольські і угорські фірми вивозили овочі. Так, в 1895 р. лише з Косівського повіту експортовано овочів на суму 10000 злотих. З самих Старих Кут щорічно за межі Галичини вивозили 200 вагонів яблук. Таким чином, є всі підстави припустити, що в селах Гуцульщини існувала спеціалізація продажу певного виду товару, а сама торгівля набула товарного характеру [31]. Торгівля з європейськими країнами. Торгово-обмінні зв'язки стародавнього населення краю з іно-земними територіями зародились в епоху бронзи. Я.Пастернак ствер-джує, що в ті часи мідні предмети Покуття є імпортом із земель те-перішньої Угорщини, їх перевозили через Яблунецький перевал, а тут обмінювали на молодятинську і уторопську сіль. Торговельні контакти стародавнього населення Галицької Гуцульщини з Трансільванією простежуються і дещо пізніше в кінці бронзової епохи. З цього приводу, опрацьовуючи працю В.Конопля зясувалося , що в добу культури Ноа (ХІІІ-ХІ ст. до н.е.) на територію Прикарпаття, куди входить і досліджуваний край, помітно збільшилося надходження металу з Трансільванії, взамін якого експортували сіль [44]. Сталими, вірогідно, були контакти місцевого стародавнього населення з племенами Центральної Європи. Свідченням торговель-них стосунків між обома регіонами є знайдені у Дорі та Яремчі гальштатські мечі, що були, очевидно, завезені з Семигородського або Пілінського, чи навіть з Верхньотинського металоробних осередків. Жваві торговельні контакти стародавнє населення Галицької Гуцульщини підтримувало з римськими провінціями. Доказом є виявлені у різні часи у Косові, Середньому Березові, Текучі й Уторопах римські монети І-ІІІ ст. н.е. Отже, сіль і надалі залишається го-ловним експортним товаром краю. Римським купцям населення даної території продавало худобу, шкури, хутра, віск і мед. У них же купувало глиняні, скляні та металеві вироби: ножі, ножиці, напильники, веретена, мечі, бронзові, срібні і золоті персні, намиста зі скла, медальйони, дзеркала, амулети і миски. Сюди ці купці прибували з Далмації і Надрейну. У князівські часи, сіль, хутра, шкури, худоба, мед, віск були головними товарами, які експортували з територій Галицької Гуцульщини до Причорномор'я та Візантії. В пізнішу добу аж до наших днів асортимент експортних товарів, які йшли в європейські країни, був набагато різноманітнішим. Із Галицької Гуцульщини в країни Європи вивозили сіль, ліс і лісоматеріали, поташ, коней, волів, овець, свиней, вовну, полотна, сукна, молочні продукти, дерев'яні вироби, а також кахлі та мистецькі вироби. Галицькі гуцули інтенсивно торгували із найближчим сусідом Угорщиною. На угорський ринок надходили ткацькі вироби, вів-ці, свині, кози, коні, велика рогата худоба, молочні продукти, мед, віск і саф'ян. Так, до угорського міста Сегеда гуцули з Жабйого і Криворівні везли бринзу, а селяни з Горішнього Ясенова гнали велику рогату худобу, з делятинських околиць приганяли овець, євреї з Надвірної доставляли полотна, а кутські вірмени коней і сап'ян. Постійними містами збуту товару кутських вірмен були міста Дебрецен, Пешт (теперішній Будапешт) і Сегед. В цих містах вони вели жваву торгівлю зі своїми співвітчизниками, котрі прибували з Семигороддя. Центральне місце серед експортних гуцульських товарів на угорському ринку займав сап'ян, котрий з Кут вірмени вивозили тюками і продавали з великим зиском для себе. Так, 1793 р. в Угорщині кутські вірмени продали 19044 тюки саф'яну, за які отримали 67173 гульдени. Кількість експортної худоби до Угорщини з Галицької Гуцульщини не була постійною, а щорічно коливалась, про що свідчать записи. Слід наголосити, що багато овець самі угорські купці закуповували на ринках гуцульських міст і продавали не тільки у Угорщині, а й за її межами. Так, чех К.Зап, який в 1839 році побував у Делятині і Надвірній, у своєму щоденнику занотував, що у Делятині на ярмарку купують овець і спроваджують до Угорщини. Самі угорські купці до Делятина також спроваджували худобу. Так, близько ЗО червня 1908 р. сюди на ярмарок пригнано по 26 коней і телят та 485 овець. Торгівельні зв'язки гуцулів з польськими землями простежуються з XVII ст. На нашу думку, вони, безперечно, існували значно раніше. Перші повідомлення про гуцульсько-польські торгівельні контакти нам відомі з 1612 року. З м.Влодкова Матій Яблоновський до м.Ярослава відправив 60 коней і 14 ялівок корів. Двома роками пізніше Ян Белзецький з м.Делятина до Ярослава направив табун з 60 коней. Жителі міста Долини у 1634 р. вчинили напад на череду худоби магната Яна Белзецького, яку гнали до Польщі. Нападники захопили у погоничів шість волів та поранили магнатського слугу Микиту Українця з Делятина. До Польщі гуцули також возили столярні, токарні вироби, мистецькі твори місцевих різьбярів та лісоматеріали. Так, російський мандрівник М.Попов стверджує, що гуцули до Вісли везли дошки, лопати, дерево, а відра й корита, столярні і токарні вироби продавали в Перемишлі і Кракові. На крайовому ярмарку в Кракові косівська фірма доктора Прухніцького в 1911 році збувала килими, ткані, фартушки, шкіряні сумочки, топірці, вишивані сардаки, різьблені рамки. У Польщі дуже славилося полотно, килими, рушники і фартушки, які виробляли ткачі Косова. Ці товари збували магазини Перемишля, Кракова, Сянока, Ясла. Так, в Кракові закуплене в Косові полотно продавали на крайовому базарі, а в Перемишлі на ринку у магазині пана Стрижовського і т.д. Килими, рушники і фартушки косівської ткацької фабрики Ігнатія Грушковського в Кракові про-давала місцева «Ліга допомоги ремеслам». О.Йодловський твердить, що гуцульські килими косівського кооперативу «Руське мистецтво» в 1925 році розходилися не тільки в Польщі, але й по всьому світу. Польські купці брали у косівчан фрукти для королівського двору у Кракові, а також сливове повидло у селян Тюдова, котре вивозили до Вроцлава. Найбільшу славу в цілій Польщі мали сади Москалівки. По москалівські яблука, як твердить газета «Голос Покуття» від 11 листопада 1937 року, сюди щорічно приїжджало багато польських купців, які в осінній сезон щоденно десятки вагонів яблук відправляли до Сілезії і Помор'я. Стан джерел не дає змоги встановити асортимент товарів і розмах експортно-імпортної торгівлі між Галицькою Гуцульщиною і Волощиною (Румунією). Отож ми змушені обмежуватися інформацією очевидців. Так, Я.Головацький стверджує, що гуцули до Марамуроша та Семиграддя везли бринзу, шкіру, дерев'яний посуд і саморобні сукна. 17 квітня 1875 р. газета «Слово» повідомляла, що гуцули Косівщини постачали до Галацу і далі тертиці й драниці. З Волощини до Галицької Гуцульщини привозили волів, коней, виноград і горіхи. В результаті цих двосторонніх торговельних контактів до краю 1718 року завезено плоди волоського горіха, котрий культивується гуцулами по усій досліджуваній території. Галицька Гуцульщина підтримувала торговельні зв'язки з різними районами сучасної Молдавії, зокрема, Бесарабією. Гуцуло-молдавську торгівлю монополізували кутські вірмени, котрі мали у Бесарабії торгівельні корпорації, які займалися скупленням бесараб-ської великої рогатої худоби, волів, коней і перепродажем цієї худоби на польському і угорському ринках. Кутські вірмени купували у гуцулів на бесарабський ринок лісоматеріали, дерев'яні вироби: миски, зроблені з ялівцю ложки. Самі ж гуцули у Молдавії продавали смолу, мінеральну воду, шкіри, гончарні вироби. Найбільше продажем смоли у Молдавії займа-лися селяни с.Річки. Мінеральну воду збували не тільки на прилеглих до Буковини молдавських землях, але навіть в Кишиневі та Яссах, а гончарі Косова постачали свою продукцію всій Молдавії. З Молдавії гуцули привозили зерно, виноград. Молдавські і бесарабські купці неодноразово бували на ярмарках міст краю. Так, В.Грабовецький твердить, що на кутських ярмарках 1885 року про-давалось багато плодів із молдавської і бесарабських земель [19;106]. Ва-жливим експортним товаром в Молдавію був ліс. Його сплавляли Черемошем до Ясенова Пільного на Городенківщині, а там переформовували у більші плоти до м.Неполокоце. Гуцульську торгів-лю деревом до Бесарабії монополізував в своїх руках пан Горицький, який в 30-х роках XIX ст. продавав ліс гуртом і штуками. Торгівельні зв'язки Галицька Гуцульщина мала і з Росією. До Росії експортув
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
Copyright //vechervkarpatah.at.ua © 2024 |  |