Четвер
18-09-20
22:32

Все для туристов [313]
Информация о г. Яремча
Все для туристів [308]
Інформація про м. Яремча
All for the tourists of [318]
Information is about the city of Yaremcha
Отдых в Буковеле - Отели [27]



Котедж
"Карпатська тиша"

Відпочинок у Яремче

0977739122 - Любов
0665020962



Вечер в Карпатах

Гуцульщина і Яоемче на Україні 1








Гуцульщина і Яоемче на Україні
Про деякі назви сіл і міст Гуцульщини ми дізнаємося, вникаю-чи в історичні та економічні умови їх виникнення, характер території, природу, рельєф тощо. Краєзнавчі назви — Старий Косів, Старі Кути свідчать про ієрархічне становище оселі. До назв, що зазначають  якусь  прикмету,  властиву тій  оселі,  яка відрізняє її від інших, належать Довгопілля, Кривець, Криворівня, Кути, Перехресне, Ямна. Перехрес-ним, наприклад, названо село, розташоване на перехресті доріг, що з'єднують Красноїлля, Голови і Дов-гопілля.
Є села з територіальною або краєзнавчою ознакою — Зелена, Луг, Лази, Лючки, Полянка, Розтоки, Плоска, Сторонець, Красногора, Усть Чорна, Устеріки, Усть-Пути-лів, Луги, Чорна Тиса, Лозещана.
Значній кількості назв сіл Гуцульщини характерні гідрографічні оз-наки — Річка, Межиріччя, Заріччя, Устеріки, Розтоки, Чорний Потік, Текуча, Лючки, Бистрець, Шипіт, Ізвор, Мокра, Усть Чорна, Білий Потік, Підплеса, Бистрець, Чорна Тиса, Біла Тиса.
До них можна віднести й ті, що отримали назву від річок, на бере-гах яких вони виникли. Від річки Печеніги — Печеніжин, від р. Ославки — Білі і Чорні Ослави, р. Дихтинець — Дихтинець.
Чимало назв відображають ознаки рослинного світу, флори — Яблонка, Яблуниця, Ясенів Горішній, Вербовець, Яворів, Лопушан-ка, Косів, Березів, Барвінкова, Білоберізка, Киселиці, Яблуниця, Пнів, Кваси, Ясиня.
Назви гуцульських осель пов'язані також із тваринним сві-том — Косів, Соколівка, Жаб'є, Ільця, Жаб'є Слупейки, Дземброня, Конятин. Як свідчать факти, найбільше осель виникло за ознаками річ-кової системи, рослин та тварин. Це пояснюється тим, що гір-ська територія Гуцульщини відзначається дуже різноманітною рослинністю і великою кількістю річок.
За назвами сіл Гуцульщини важко судити про час їх виник-нення, але вони дають право твердити про місцеве, слов'янське, походження цих назв, а не про занесення з інших країн.
Назва с. Рунгури походить від латинського слова runcare, що тотожне слов'янському Пасічна, а Чертеж, Теребіж (Теребовля) — від польського „порембня", тобто посе лення на місці викорчу-ваного лісу.[6;52]
 
Помилково вважають, що назва Ворохта походить від прізвиська Ворохта, який, за переказами, був дизертиром армії. На-справді, вона походить від „ворохів", тобто дерева, яке доставля-ли селяни до шляхетських солеварень. В одному із інвентарів 1700 р. записано: „Ворохи, тобто дрова до бані".
Назва Яремча, за переказами старожилів, мала походити від імені першого поселенця Яреми Годованця, селянина-утікача.
По-різному пояснюють походження назв міст Гуцульщини. Одні вважають, зсилаючись на народні перекази, що назва „Косів" походить, від слова „кос" — „чорний дрізд" (цей птах у давнину нібито водився у цих краях). Інші розповідають про боярина Косича, який прибув сюди за наказом Данила Галицького, щоб зміцнити кордони князівств.
На думку дослідників, назва Кути походить від географічного розташування селища — в куті між Карпатами і Черемошем. Делятин мав би походити від прізвища перших поселенців — братів Делятинських, або, як вважають інші, поселенець повинен був мати прізвище Ділята (Ділета).
Богородчани, за легендами, засновані за князювання Романа Мстиславовича та його боярина Гремислава, котрий збудував на горі замок. Поселення під цією горою названо в честь Богороди-ці, яка нібито врятувала боярських дітей.
Цікава історія виникнення назви Надвірна. Вона пов'язана з с Пнів та Пнівським замком. Наприкінці XV ст. Пнівським маєтком заволодів шляхетський рід Куропатв. Для зміцнення своєї влади вони побудували замок-фортецю. Разом з територією, що прилягала до нього, він складав приватно шляхетський двір, де проживала двірська служба і призамкові поселенці, підневільні ремісники, дрібні торговці, слуги. З метою збільшення доходів магнати Куропатви відвели частину території під містечко, яке вперше в письмових актах згадується під 1595 р. Воно отримало назву — Надвірна, тобто поселення „на дворі".
Походження назви „гуцул"
Жодна назва етносу не викликала серед дослідників стільки припущень, здогадок, як назва „гуцул". З приводу цього одна група істориків, етнографів, лінгвістів доводила, що назва „гуцул" - тюркського, половецького, печенізького походження.
На початку XIX ст. польський дворянський публіцист К. Мілевський перший робить спробу пояснити назву „гуцул", виводячи її від половецького слова „кочувати" або „кочул". Згодом цю гіпотезу підтримали польські дослідники Л.Голембйовський та Ю.Коженьовський. Термін „кочувати" Ю. Коженьовський пов'я-зав з „перекочовуванням" населення в період нападу татар з Поділля в Східні Карпати. Слово „кочул" він довільно змінює на „коцул", „гоцул", „гуцул". Такі пояснення український лінгвіст Б. В. Кобилянський вважає довільними, народно етимологічними. Галицький письменник і вчений середини XIX ст. Іван Вагилевич, один із перших дослідників Гуцульщини, заперечив ці тверджен-ня, підкреслюючи випадкову схожість звучання цих слів. Свої міркування він мотивував тим, що слова „кочувати"  і „кочул" за своїм „оформленням" чужі українській мові. Опираючись на де-які тюркські лексичні елементи в гуцульському говорі, І. Вагилевич твердить, що предками гуцулів були потомки стародавнього тюркського племені кочівників, які стали підданими галицьких князів і поселились у Карпатах.
На його думку, це були, можливо, половці, печеніги, узиторки, що переходили до Дніпра і Пруту. І. Вагилевич вважає, що гуцули, які жили в Галицькій і Буковинській Гуцульщині, похо-дять від стародавніх уців-узів.
За надуманою теорією О. Моргенбессера, польського дослідни-ка, після загарбання Галицького князівства Казимиром III південна частина Галицької Русі обезлюдніла. Русини з рештками розбитих половців перед наступом монголів мали намір заселити гори там, де розташоване Довгопілля. Саме тут, на його думку, створилась нова „руська етнічна група, перемішана з куманською", тобто гуцули. Звідси нібито пішла ця назва, бо „куманці" назива-лися ще „уцами". Далі Моргенбессер пояснював, що „усь" з при-дихом „г" і волоським висловом вимовляється як „гуцуль", і таку назву, запозичену у волохів, прийняли сусіди.
Посилаючись на особливу етнографію гуцулів, Моргенбессер дійшов абсурдного висновку: „Рід гуцулів не можна вважати за чистих слов'ян... треба вважати за потомків тиранської раси, за кочівників-азіатів".
Концепція О. Моргенбессера, як бачимо, зводиться до „расово-го", „азіатського" походження гуцулів.
Расові теорії привернули увагу польського дослідника В. Поля, який, відзначаючи постійне пересування гуцулів на конях, під-креслює, що вони прийшли з далеких степових околиць. „То все, — пише В. Поль,— вказує на довге кочове життя того роду в минулому і дивно нага-дує мандруючих людей на сході, у яких нормаль-ним станом є бродяж-ництво".Ще більш лінгвістично і безпідставно була спроба польського дослідника С.Вітвицького вивести етимологію назви гуцули від імені моравського князя Гецила або від штучно створеного цим автором слова горул мешканець гір.[1;45]
„Найбільш правдоподібно, — пише С. Вітвицький, можна виводити назву гуцула від імені Гецила. Був князь Гецило сином Правили і братом удільного князя Великої Моравії Ростислава, держава якого поширилася в 864 році як в північній, так і в південній Моравії".
Зовсім штучною видається аргументація С. Витвицького, коли він виводить цю назву від горулів-гунів, які в період панування ('рманарика Теодорика, наступника Аттили, допомагали східним готам. „Можна також, — підкреслює С. Витвицький, — назву гуцула, як і гуралів, які заселяють найвищі верхи Карпат або горців наших східних, виводити від слова: „горул", „гораль", „гураль", отже, наближеного до виразу „горулі", „герулі", і тоді зявляються на світову арену „гуцули".
Інша група вчених дотримується думки, що назва „гуцул" похо-дить від молдавського слова „гоц", „гуц" — „розбійник", „опри-шок". Першим цю гіпотезу висунув Я. Головацький. На його думку, така назва закріпилася за цим народом тому, що здебільшо-го карпатські горяни займалися опришківством. Пізніші дослідни-ки М. Казанович, Є. Калужнянський, І. Огоноський та інші дот-римуються цієї ж незаперечно помилкової гіпотези. І. П. Крип'якевич також схилявся до думки, що назва „гуцул" румунського походження: „...із гоц — розбишака і окінчення — ул". „Так, певно, — припускає дослідник, — волохи звали карпатських опришків, з часом і інші сусіди почали звати верховинців з-під Чорногори гуцулами" .
Відомий галицький етнограф Володимир Гнатюк підтримував гіпотезу Я. Головацького, вважаючи, що опришківські загони, куди входили вихідці з Галичини, Угорщини, Молдавії, очолювали гуцули за походженням. Основним місцем опришків була терито-рія Гуцульщини, тому, на думку В. Гнатюка, „від того ціле плем'я могло дістати назву „гуцул".
Б. В. Кобилянський на основі аналізу гуцульсько-покутського діалекту та історичних даних висунув досить оригінальну гіпотезу про те, що предками південно-староруського українського насе-лення Гуцульщини і Покуття були уличі та тіверці, які з півдня Наддніпрянщини в різні періоди переселились на північ і асимі-лювались з місцевим населенням. Дослідник доходить висновку: назви „гуцул" та „улич"  етимологічо і семантично збігаються і, отже, термін „гуцул" є похідним від „улич—улуч", „улиц—улуц". „Таким чином, — зазначає Б. В. Кобилянський, — зіставлення певних фактів історії археології дає підстави твердити, що гу-цульське населення Східних Карпат — це далекі потомки тієї частини уличів, яка тут затрималась або пізніше частково пере-селилась з Волощини й Молдавії"'.
Перелічені гіпотези далеко не вичерпують усіх думок з цього приводу. І хоч вчені затратили багато зусиль у дослідженні дано-го питання, жодна з існуючих на сьогодні теорій не має перекон-ливих аргументів.
З середини XVIII ст. в історичних документах зустрічаємо спочатку поодинокі згадки про гуцулів, мабуть, вихідців з території Гуцульщини, а потім все частіше згадуються прізвища Гуцул, Гуцуляк, і, нарешті, на по-чатку XIX ст. в письмових документах вже явно йдеться про гуцулів — жителів Східних Карпат. В інвентарних книгах XVIII ст. прізвище Гуцул вперше зга-дується в податковому реєстрі 1745 р. в с Іспас на Коломийщині. Цікаво, що в інвентарі Яблунівського ключа в 1738 р. це прізвище в с Іспас не зафіксоване. Очевидно, цей селянин осів тут між 1738-1745 pp., прибувши сюди з Гуцульщини, і тому дістав таке прізвище. В інвентарних книгах сіл Косів-ської волості 1753 р. це прізвище зустрічається все частіше.
Як свідчать джерела і переважно судові акти XVI-XVIII ст., новоприбулим в село чи місто часто надавали прізвище за місцем їх походження або за фахом чи ремеслом, яким новоселець чи його предки займалися. Отже, і вихідцям з Гуцульщини поза її територією давали прізвища Гуцул, Гуцуляк. Про це свідчать списки парафіян Коломийського деканату за 1763 p., де є прізви-ща Гуцул, Гуцуляк.
Прізвища переконливо свідчать про ремісничі спеціальності їх носіїв: Боднар, Ткач, Рибак, Коваль, Крамарук, Кравчук, Карат-ник, Жупник, Банні (солеварні промисли).
Висновку, що саме від прізвища походить назва „гуцул", дій-шов сучасний польський дослідник С. Грабіц. За його тверджен-ням, назва „гуцул" була прізвиськом осіб, а не народу.
З цим погоджується Б. В. Кобилянський, але, щоб довести походження назви гуцулів від старослов'янського племені уличі, він намагається переконати, нібито це прізвище (чи прізвисько) не заперечує свого походження від племені. „Проте давня назва племені могла (у зміненому вигляді) зберігатися не тільки за окремими людьми (в їх прізвищах), але й за певною частиною населення".
 Вважається що назва „гуцул" походить від прізвиська, а територія, ними заселена, дістала назву Гуцульщина як історико-етнографічна область. Ось чому, в письмових джерелах назва „гуцул" як народу появилася вже пізніше. Висновку, що саме від прізвища походить назва „гуцул", дій-шов сучасний польський дослідник С. Грабіц. За його тверджен-ням, назва „гуцул" була прізвиськом осіб, а не назвиськом.[4;61]
2.2 Етнографія Гуцульщини
 Етнографія Гуцульщини є самобутньою і надзвичайно цікавою. Наукова доцільність спеціальних історико - етнографічних досліджень про українців Карпат зумовлена і актуальною потребою показати сучасні етнокультурні процеси величезні за своїми масштабами і значимістю зміни які відбулися і відбуваються тут на грунті соціально економічних перетворень нових політичних і культурних умов.[1]
Діяльність Товариства «Гуцульщина» дала можливість ча-стково
сконсолідувати життя регіону, насамперед у гумані-тарній сфері. Щорічні Гуцульські фестивалі, науково-прак-тичні конференції, об'єднання педагогів у Гуцульську раду, видання журналів «Гуцульщина», щорічників «Гуцульський календар», бібліотеч-ки шкільної методичної літератури дають можливість більш повно використовувати наявний потенціал усієї Гуцульщини.[3.]
На Гуцульщині у 2002 році діяло близько ста дошкільних і позашкільних освітніх закладів. У Верховині, Вижниці, Надвірні і Делятині діють загальноосвітні школи-інтернати, Смоднянська санаторна школа-інтернат і Яблунівська на Косівщині та Печеніжинська на Коломийщині.
Спеціалістів різних видів декоративно-прикладного мис-тецтва готують Косовський державний інститут прикладного І декоративного мистецтва (утворений на базі коледжу у 2000 році) і Вижницький коледж прикладного мистецтва ім. В. Шкрібляка. Чимало випускників цих навчальних закладів стали відомими митцями, членами Національних спілок  художників і народних майстрів України та лауреатами премій. У Надвірні, Косові, Рахові, Яремчі започатковуються філіали вищих навчальних закладів, у Верховині від 1993 року діє філія «Гуцульщина» Науково-дослідного інсти-туту українознавства Міністерства освіти і науки України.
Широким кроком йшов розвиток прикладного і декоративного мистецтва. Найдавнішим видом народних промислів на Гуцульщині було гончарство. Воно бере свій початок від часу заселення краю. Поступово майстри-гуцули удосконалювали свої керамічні виро-би, серед яких найбільш поширеним було виробництво вжитково-го посуду — мисок, тарілок, горщиків, збанків, свічників, а також кахлів для облицювання печей.
Якщо раніше гончарні вироби були більш простими, то в XIX ст. вони органічно поєднувалися з декоративністю, яка, в першу чергу, залежала від матеріалу і техніки виконання. Орнамент гуцульської кераміки в основному складався з рослинних і аніма-лістичних мотивів, часто зустрічаються стилізовані людські фігу-ри та жанрові сцени.[6;391]
Батьківщиною гуцульської кераміки став Косів, а пізніше вона поширилась на Пістань та інші села цього краю.
У XIX ст. славився на Гуцульщині гончар Олекса Бахматюк (1820-1882 pp.), який вчився у відомого на той час косівського маляра Михайла Баранюка. Для відновлення традицій народного гончарства в багатьох містах України створю-валися гончарні школи, серед яких певну роль відіграла Коло-мийська гончарна школа (1876-1914), яка працювала на базі творчої спадщини народних майстрів кераміки.
Дивовижністю відзначається гуцуль-ське декоративно-ужиткове мистецтво. Що ж спричинило його блискучий роз-виток в другій половині XIX — на початку XX століття? Це пояснюється рядом об'єктивних факторів. В гір-ських околицях не родить хліб, зате ця територія багата на дерево, вовну, полотно, і гуцул, щоб утримати свою сім'ю, починає розвивати домашні про-мисли. З метою кращої реалізації до-машніх виробів на торгах і ярмарках гуцульських сіл, гуцули постійно пра-цювали над удосконаленням своїх ви-робів з дерева, вовни, глини. Гуцулам притаманний талант прикрашати свої домашні вироби, і початки цього та-ланту сягають давніх часів. Наприкінці XIX ст. поширюється виготовлення на продаж дрібних виробів з дерева, у яких важливим було не вжиткове значення, а декора-тивне, художнє. Гуцульська різьблена орнаментика в цей час поєднюється з інкрустацією і має переважно геометричний плос-кий характер: якщо в рисунках виробів і спостерігаються еле-менти рослинного орнаменту, то вони настільки геометризовані, що втрачають вигляд рослини.
Творці прекрасного ужиткового і декоративного мистецтва віками перебували у полоні темряви і злиднів, терпіли поневолення і жорстоку експлуатацію. Та напе-рекір злидням гуцули творили яскраве, глибоко хвилююче, спов-нене оптимізму, зачароване мистецтво. Художні дерев'яні вироби — один з найдавніших видів мистец-тва Гуцульщини, яку по праву називають колискою різьблення. Початок йому дала родина Шкрібляків з села Яворів, а точніше, першим талановитим різьбярем став Юрій Шкрібляк (1822-1882), якого з любов'ю називали односельчани Топориком. Він не мав багато ґрунту, а тому мусів жити з промислу, якого навчився у батька, але перевершив його мистецькою досконалістю.[6;388] Його мистецтво продовжили сини Василь (1856-1926), Микола (1859-1920) і Федір (1859-1942), які оздоблювали свої твори плоским різьбленням та інкрустацією металом, бісером, різно-кольоровим деревом. Художня творчість Шкрібляків була такою багатогранною, що серед їх творів не можна знайти однакових ні за формою, ні за способом художнього оздоблення.
Майже одночасно з Шкрібляками прославилися яворівські різьбярі Петро (1868-1928) та Юрій Гондураки, які виготовляли декора-тивні тарілки, скриньки та інші вироби, оздоблювали їх різьблен-ням на глибокому тлі і зрідка інкрустували дерево бісером та металом. А в селі Білоберізка майстерно різьбив інший майстер — Семен Тинкалюк (1844-1944).
Не можна не згадати, що на Гуцульщині здавна славилися не лише відомі бондарі, теслі, але й такі майстри, які чудово різь-били для домашнього і культового вжитку дерев'яні вироби. В основній масі їх прізвища не дійшли до нашого часу.  Взяти хоча би царські ворота із церкви села Космач Богородчанського райо-ну, які експонуються сьогодні в історико - архітектурному музеї села Манява. Вони талановито виконані народним різьбярем з села Росільна. Про це свідчить напис на вратах такого змісту: „Рукодіятель Міхал Писарчук Росулнянсзький 1855 года".
Художня обробка металу на Гуцульщині, яка бере свій початок з давніх часів, особливого розвитку досягла в другій половині XIX — на початку XX ст. Центром цього виду народного мистецтва були околиці Жаб'є, Косова, Вижниці, Путилова. Найбільше майстрів дали села Брустурів, Яворів, Річка, Ворохта, Білоберізка, Довгопілля, Красноїл-ля, Жаб'є, Космач.
Килимарство — один з найпоширеніших видів українського народного мистецтва, також набуло свого розвитку на Гуцульщині в кінці XIX — на початку XX ст. За даними дослідників, на початку XX ст. кілька килимових майстерень було засновано в околицях Косова, де фактично був основний осередок гуцуль-ського килимарства. І вже на Краєвій виставці килимів у Львові 1913 р. були показані килими з приватних майстерень Косова.[6;394]
Для Гуцульщини характерний безворсовий, гладенький килим з геометричним орнаментом, композиція якого будується на стро-гому ритмі і симетрії. Кольорова гама насичена, у ній переважа-ють червоні, жовті та оранжеві кольори, які доповнюються зеле-ними, білими та чорними кольорами.
Літературна і усна народна творчість
Літературна творчість народних мас Гуцульщини знайшла свій вияв в усній народній творчості.
У фольклорі Гуцульщини XVII-XVIII ст. були поширені історичні, соціально-побутові, ліричні пісні, балади, легенди, перекази, оповідання, співанки-коломийки. їх творцем був простий народ, який виражав у них свої почуття, оспівував героїв, розповідав про свою долю.
Важко з'ясувати, коли з'явилися перші пісні, оповідання й перекази про опришків. Серед опришківських оповідань центральне місце займає легендарний герой Олекса Довбуш, який протягом семи років наводив жах на феодалів. Поки славетний ватажок опришків потрапив на сторінки книг, ціле століття він жив у народній творчості. Серед усіх пісень і оповідань про Довбуша найпопулярніша і найдавніша пісня „Ой, попід гай зелененький", яка, на думку дослідників, була складена після трагічної загибелі народного  героя  на  Гуцульщині  і має  яскраво  виражені  риси історико - легендарної балади.
Минули ті часи, коли фольклор Гуцульщини вважався замкнутою в собі культурою
А втім, не був би фольклор гуцульським, якби не мав в собі якихось суто регіональних особливостей. Приміром, на Гуцульщині, на відміну від інших куточків України, ніде не почуєш веснянок, жниварських, загальноукраїнських істо-ричних або купальських пісень. Натомість тут донині жи-вуть Різдвяні архаїчні коляди, весільні пісні, похоронні голо-сіння, співанки-коломийки, фантастичні оповідання, казки, легенди... Як запевняють етнографи і краєзнавці, споконвіку у пісенному репертуарі Гуцульщини побутують три основні напрямки: коломийковий, колядницький та обрядовий.[3]
Особливе місце займає такий жанр українських народних пі-сень, як коломийки, найбільш поширений на Закарпатті і Буковині. Перші записи коломийок появилися в середині XIX ст. в збірках Вацлава з Олеська, Якова Головацького.
У дослідженні коломийок багато зроблено відомим галицьким  етнографом Володимиром Гнатюком. Ним в 1905-1907 pp. був  опублікований  тритомник коломийок, який високо оцінили І. Франко і М. Коцюбинський.[6;222]
Дослідники зауважують: коломийки в Галичині настільки стали популярними, що під їх впливом інші пісенні розміри майже зовсім стерлися. В. Гнатюк стверджує, що на Гуцульщині в народній пісні коломийський розмір запанував цілковито. І назва „коломийка", як зазначають окремі дослідники, походить від м. Коломиї. З цього приводу В. Гнатюк писав, що назва пісні коломийки стоїть, очевидно, в зв'язку з назвою міста Коломиї... воно можливе, але доказів на те не маємо так само, як і на те, що вона якраз з Коломиї почала розширюватися, в яких напрямках і якими шляхами.














[10-10-17][Все для туристів]
У Коломиї трамвая не було (0)

[09-07-30][Відпочинок за кордоном.]
Туніс: фестивалі (0)
[09-07-31][Відпочинок за кордоном.]
Сербія: визначні пам'ятки (0)
[09-07-29][Легенди про Яремче, карпати.]
Ой кувала зозуленька (0)